21 група      Дистанційне навчання  2022-2023 н.р.

Вітаю ! На даній сторінці блогу розміщені матеріали для самостійного опрацювання.

29.12.2022  Українська література  

Урок 34-35

Тема: Контрольна робота за семестр

 Життя таке коротке! Поспішайте творити добро!

О.Довженко

 

Для налаштуваня до роботи !!!

 Новела Б. Лепкого «Цвіт щастя»

Дитиною малою він не раз чув, як люди говорили: “Щастя”.

-Що таке щастя? - питався мами, цікаво зазираючи в її очі.

-Щастя, дитинко, це доля.

-А що таке доля?

-Доля, доля... то такий цвіт, що його тяжко знайти.

-А гарний він?

-Дуже. Як дивитися на нього, то на серці стає весело.

-Мамо, я хочу того цвіту. Скажіть, де він росте? Я іду й принесу його  і для вас, і для себе. Мати всміхнулася:

-Тепер тобі й без нього добре, а як виростеш і наберешся сил, тоді... - І не докінчила.

-Ні, я не хочу тоді, хочу тенор. Скажіть, де він?

І “скажіть” і “скажіть”, не давав спокою хлопець. Мати взяла його за руку й повела до вікна. (Хата стояла на горбку, а перед хатою, через дорогу був став).

-Ось, там, за ставом, бачиш?

-Бачу, бачу, мамо, їх там так багато. А чи далеко туди?

-О,  дуже! Це аж за водою.

-Аж за водою... - зітхнув і вдивився туди, де виднокруг зливався з плесом ставу.

 

  Розмірковуючи над смислом життя людини, скарбом для кожного з нас є щасливе життя. Тож люди повсякчас і шукають свою квітку щастя. Кожному надається право визначитисявиборі щасливого шляху. Протягом життя люди шукають свій скарб, свою квітку щастя. 

Тема уроку :Твір-роздум « Квітка щастя! Яка вона?»

 Про роздум як тип мовлення.

У творі-роздумі теза, як правило, міститься на початку висловлювання. Але іноді перед нею ще буває невеликий вступ. Тому треба уважним, формуючи основну думку. У роздумі мовиться про причини ознак і подій.

 Поради щодо написання твору-роздуму.

Основна частина твору-це безпосереднє розкриття теми. Не забувайте, що назва твору лейтмотивом проходить через увесь текст, логіка мислення учня повинна розвиватися від конкретної деталі до узагальнення або навпаки — від загального до конкретного.Вступ і висновки можуть бути меншими за обсягом, але не можна скорочувати основну час тину, бо тоді розкриття теми твору не буде достатнім.

 Запитання «Що таке щастя?», напевно, постає перед кожною людиною бодай раз у житті. Та чи будь-хто здатен знайти свій цвіт щастя? Чи готовий іти ген-ген у невизначену далечінь, аби відшукати те, що упродовж усього існування людства залишається вічною таїною?

Дайте відповіді на питання особисто для себе !!!( використайте свої думки під час написання твору )

І.Що ви розумієте під щастям? Від чого воно залежить? Які чинники на нього впливають?

2.Чому кожна людина сприймає щастя по-своєму, по-особливому?

З.Чи необхідно боротися за власне щастя? Яким чином?

4.Які є цінності в житті людини? (Життя, здоров'я, благополуччя, до­бробут, радість, доброта, чемність, дружба, взаєморозуміння, повага...) Як необхідно ними керуватися¹?

5.Яке       значення мають твори художньої літератури у визначенні життєвих цінностей?

6.Кожна пелюстка- це складова щастя. Яка вона у вас  ?

 Коли людині говорять, що у неї виросли крила за плечима? Так , коли людина щаслива…

 Л.Костенко «Крила».

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
 Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
 В цьому, напевно, правда пташина...
А як же людина? А що ж людина?
 Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
 Вони, ті крила, не з пуху-пір'я,
А з правди, чесноти і довір'я.
 У кого - з вірності у коханні.
У кого - з вічного поривання.
 У кого - з щирості до роботи.
У кого - з щедрості на турботи.
 У кого - з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
 Людина нібито не літає...
А крила має. А крила має!

        Прочитавши поезію “Крила” Л. Костенко, кожний із вас, мабуть, звернув увагу на символічне значення людських крил. Чим дорослішою стає людина, тим і крила її стають більшими.Чому людина має крила, а не може полетіти? 

Це залежить у мірі від неї самої, її прагнення, бажання, цілеспрямованості, наполегливості, старанності. Тому кожен повинен прагнути до самоствердження, подолання життєвих труднощів у сучасному житті, а цьому допоможуть наші крила.

Крила для кожного є тим глибоким духовним наповненням, що проявляється індивідуально.

 За словником .

КРИЛО

1. Літальний орган птахів, комах та деяких ссавців .

♦ Брати (взяти) під [своє] крило — брати когось під свою опіку, захист; 

Виросли (ростуть, є і т. ін.) крила в кого — хтось відчув силу, енергію до великих звершень, подвигу тощо.

Мов (немов, наче і т. ін.) на крилах — дуже швидко.

 Опускати (опустити) крила — втрачати впевненість у собі, впадати у відчай, журитися через невдачі в чомусь.

 Під крилом чиїм — під чиєюсь опікою, захистом.

Підрізати (підтяти, підбити, зламати і т. ін.) крила кому — підірвати міць, знесилити кого-небудь або обмежити поле його діяльності.

 Розправляти (розправити) крила — починати діяти на повну силу, виявляти всі свої здібності.

 Чути (відчувати) крила за плечима— відчувати натхнення, силу, спроможність до дії.

 

Використайте ці питання під час написання твору !!!

  1.Чому, на ваш погляд, Л. Костенко зазначає, що людина має крила?

  2.Чим людські крила відрізняються від пташиних? Як про це говориться в поезії?

 3.Які  риси характеру Л. Костенко цінує в людині?

 4.Як,  на вашу думку, мати крила людині — це обов'язок чи довільне бажання?

  5.Подати крило — вияв дружніх стосунків?

 6 “Як би ви скористалися крилами, якщо мали б їх?”

 Наша сучасниця Ліна Костенкоговорить в своїй поезії про крила польоту душі. Багато людей зараз перестали вирощувати крила душі, а лише думають про гроші. Життя таке. Їх видає банкомат.. ..при наявності пін-коду…

     Кожна людина - це індивідуальність, кожен  по- своєму розуміє щастя. Дуже правильна істина  :“Шукай пізнання у трьох коренях — землі, з якої піднявся, у небі, до якого прагнеш, і у самому собі, у своїй  душі”.

Написати !!!!

Твір-роздум « Квітка щастя! Яка вона?»

 

 

28.12.2022  Українська мова  

Урок 35

Тема: Підсумковий урок .

 1.Напишіть есе на тему : «Яка користь від слів?».

 

28.12.2022  Українська мова  

Урок 34

Тема: Усний твір «На добро відповідай добром , а на зло ?»

 Мені важко сказати, якими методами треба боротися за утвердження добра у світі. І серце, і розум підказують, що ефективнішим є незастосування примусу, адже агресія не зупиняє ворога, а лише продовжує розвивати конфлікт. Але надто часто буває, що в цій битві добрі сили протистоять озброєному злу, яке мирним шляхом, як мені здається, перемогти неможливо. З одного боку, не можна боротися проти зла, застосовуючи насильницькі методи, У такому разі наша зброя є тим, що ми й намагаємося знищити, і ми породжуватимемо саме те, що ненавидимо. Такі нелогічні дії призводять до побутових сварок і воєнних конфліктів. Яскравим прикладом із літератури може бути образ народного бунтаря Чіпки в соціально-психологічному романі Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Хлопець, якого цькували в дитинстві однолітки, а пізніше кривдили пани, ображений на цю несправедливість, стає на розбійницьку дорогу. Його кривава боротьба за «правду» призвела до неминучих катастрофічних наслідків: до втрати близьких людей і спустошення власної душі. З іншого боку, інколи трапляються такі випадки, що неможливо протистояти злу лише добрими намірами. У такому разі, особливо коли йдеться про безпеку, захист і збереження життя людей, застосування насильства може бути виправдане як метод запобігти фатальним наслідкам (звісно, якщо відсутні альтернативні варіанти). Чи не найвідоміший приклад з історії — збройна відсіч фашизму в Другій світовій війні: безглуздям є сподіватися, що можна зупинити агресора, діючи ненасильницькими методами. З наведених аргументів випливає висновок, що в боротьбі зі злом необхідно уникати насильства як чинника руйнівного, діяти розумно, знаходити мирні шляхи вирішення проблеми. Насильство роздмухує вогонь агресії, тому застосовувати його потрібно лише в крайньому разі. Варіант 2 Кількість слів: 232 Курсивом виділено аргументи (докази) Усі ми ще з дитинства знаємо, що добро завжди перемагає зло. Проте в казках і мультфільмах, на яких виховується кожне нове покоління, перемога добра пов’язана з певним насильством (злого персонажа б’ють або знищують), тому й не дивно, коли діти вирішують конфлікт силою. Однак, на мою думку, добро має здобувати перемогу справедливістю, мудрістю та гуманністю, адже коли добро показує кулаки, то воно перестає бути добром. Сьогодні, на жаль, багато хто переконаний, що добро повинне бути з кулаками. Особливо цим спекулюють люди, наділені владою. Вони розпалюють воєнні конфлікти, прикриваючись ідеєю добра, утручаються в справи інших країн. Так уже багато років триває конфлікт на Близькому Сході, зокрема й у країні, де народився Ісус, який власним життям і смертю довів, як треба любити ближнього. Це лише вкотре доводить, що боротьба добра і зла триває. Любити ворогів своїх і відповідати добром на зло, звичайно, важко, але можливо. Приклади з літератури теж доводять, що добро здатне подолати лихий світ. Яскравою ілюстрацією цього може бути повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Марічка пригощає Іванка цукеркою, незважаючи на конфлікт між ними та дуже напружені стосунки між родинами дітей. Після цього хлопчик задумався, вибачився за скоєне, і, зрештою, між ними зав’язалася дружба, а згодом і любов. Отже, добро має виграти вічний поєдинок із злом мирним шляхом і переконанням, аби нарешті дійти згоди та змінити цей світ на краще. Якщо ж відповідати злом на зло, то це буде поштовхом до людської трагедії.

 Протистояння добра та зла в сучасному суспільстві

      Я впевнена, що кожен задавав собі питання, чи просто замислювався про те, що ж таке добро й зло. Ці поняття можна порівняти з «добре» і «погано». Вони є протилежними по суті, але все ж зв’язок між ними є. Добро і зло в сучасному світі протистоять одне одному. Без добра не вийде зла, бо немає протиставлення. Адже щоб зробити висновок, що щось погане, треба спочатку пізнати хороше та порівняти їх.

Бути добрим, у моєму розумінні, означає бути милосердним   не тільки щодо інших людей, які потрапили в біду, але й до тварин та навколишнього середовища, тобто не бути байдужим. Добра людина завжди поспішає на допомогу. Взагалі, робити добро набагато легше, ніж зло.

У сучасному світі особливо актуальна проблема впливу з боку інших людей. Наприклад, якщо молода людина з певних причин потрапила під вплив людей, які можуть галасливою компанією побити бездомного собаку, то вона буде це робити разом з ними. А ось протистояти такому негативному колективу набагато важче й не всякий з таким впорається. Тут потрібно мати свою особисту думку, щоб не злякатися насмішок таких «друзів» і вчинити по совісті. Якщо вчасно поставити на місце «ватажка» такої компанії, то, будьте впевнені, що він, втративши статус, буде лицемірно вас нахвалювати.

Будь-яке зло можна перемогти добром. Будь-який гарний вчинок робить наш світ кращим і добрішим. Жорстокість, цинізм, нетерпимість, лицемірство, святенництво — всі ці хвороби нашого суспільства можна вилікувати такими універсальними ліками, як добро. Якщо добрим словом відповісти на хамську поведінку, грубіян буде в глухому куті. А можливо, й навіть перегляне свої погляди на життя. Всі ми в дитинстві слухали казки, прочитані нам бабусями й матусями, вони були нашими першими в житті вчителями. У них завжди було одне дуже важливе для нас: добро завжди могло перемогти зло.

Отже, цей постулат і потрібно взяти для себе з дитинства, як путівник по життю.

Що означають добро і зло в сучасному світі?

Щоб більш глибоко визначити для себе, що означають добро та зло, можна звернутися до тлумачного словника Володимира Івановича Даля. Визначенням добра по цій розумній книзі є благо, що корисно й чесно та чого вимагає борг громадянина, людини й сім’янина. Погодьтеся, що це поняття описується досить складним і багатослівним визначенням. А ось на «зло» дісталося лише два слова — лихе та худе. Між цими поняттями дуже тонка, ледь помітна риса. Дуже важливо її вчасно побачити та не переступити в сторону зла.

Ви ніколи не замислювалися, чому зло найчастіше темного кольору, з холодними відтінками. А ось добро має на увазі яскраві, червоні кольори? В даному випадку вони позначають красу не тільки предметів, тобто матеріальну, але й духовну.

Як у минулі часи, так і в сучасному світі, добро зі злом завжди ворогують і протистоять одне одному. Переступаючи межу, можна дуже швидко опинитися на боці лиха, тобто зла. А ось стати знову добрим набагато важче. Я впевнена, що перевага має бути на боці добра. Інакше в світі можуть настати хаос і морок.

Отже, щоб у всіх нас було світле й мирне життя, треба змушувати зло відступати у всіх його проявах. Це в наших силах!

 ЗРАЗОК!!!

1

Усі ми ще з дитинства знаємо, що добро завжди перемагає зло. Проте в казках і мультфільмах, на яких виховується кожне нове покоління, перемога добра пов’язана з певним насильством (злого персонажа б’ють або знищують), тому й не дивно, коли ді­ти вирішують конфлікт силою. Однак, на мою думку, добро має здобувати перемогу справедливістю, мудрістю та гуманністю, адже коли добро показує кулаки, то воно перестає бути добром. Сьогодні, на жаль, багато хто переконаний, що добро повинне бути з кулаками. Особливо цим спекулюють люди, наділені вла­дою. Вони розпалюють воєнні конфлікти, прикриваючись ідеєю добра, утручаються в справи інших країн. Так уже багато років триває конфлікт на Близькому Сході, зокрема й у країні, де наро­дився Ісус, який власним життям і смертю довів, як треба люби­ти ближнього. Це лише вкотре доводить, що боротьба добра і зла триває. Любити ворогів своїх і відповідати добром на зло, звичайно, важко, але можливо. Приклади з літератури теж доводять, що добро здатне подолати лихий світ. Яскравою ілюстрацією цього може бути повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих пред­ків». Марічка пригощає Іванка цукеркою, незважаючи на кон­флікт між ними та дуже напружені стосунки між родинами дітей. Після цього хлопчик задумався, вибачився за скоєне, і, зрештою, між ними зав’язалася дружба, а згодом і любов. Отже, добро має виграти вічний поєдинок із злом мирним шляхом і переконанням, аби нарешті дійти згоди та змінити цей світ на краще. Якщо ж відповідати злом на зло, то це буде поштовхом до людської трагедії.  

2

На добро відповідають добром, а на зло?...

З приводу того, що на добро всі і завжди відповідають добром, я б посперечався. Адже ж не випадково існує прислів"я: "Не роби добра, не зазнаєш зла".

Але перед нами дещо інша проблема: як відповідати на зло. Не закликаю на зло відповідати добром, хоча й існує така точка зору і, як кажуть,  існують такі люди (сам не бачив поки що). Але впевнений: якщо хтось на зло відповідає таким самим злом, він дозволяє злу розповсюджуватись на світі.

Тому найрозумніше за все - не відповідати на зло взагалі. Нехай препони злу поставлять ті люди, які отримують за це зарплатню і діють згідно із законами. Тобто поліцейські, прокуратура, суди. Ну і, знов-таки, кажуть, що є й Вищий Суд...

Це моя власна думка. Я на ній не наполягаю.

23.12.2022  Українська література  

Урок 33

Тема: Урок розвитку мовлення. Есе «Образ України в творах українських  поетів та письменників.»

 

Образ України в творчості сучасних українських поетів (Д. Павличко, І. Драч, Б. Олійник, Ліна Костенка).

Доля України, її минуле, сучасне і майбутнє — лейтмотив творчості українських поетів XX ст. Ця тема стала актуальною і для наших сучасників: Д. Павличка, І, Драча, Б. Олійника, Ліни Костенко.

У творах Д. Павличка образ України насамперед асоціюється із рідним краєм — Гуцульщиною, до якої він звертається з глибокою повагою, патетикою: "Франківщино! Моя ти рідна земле...". "Син простого лісоруба, гуцул із Карпатських гір" на все життя зберіг синівську любов і відданість цьому куточкові української землі. Тут поет зростав, тут узяв він "пісню в серце із людських сердець" (вірш "Там, де Лючка круто в'ється."). Звідси, з цієї "високої землі" пролягла його дорога до України

Образ України у творчому доробку Д. Павличка постає зі спогадів про важливі історичні події, про прекрасних людей, чесних, духовно багатих. Поет неодноразово звертається до Тараса Шевченка, пророчі слова якого сприймають-ся як наука України. Тому й складаються думки Д. Павличка у молитву до Кобзаря (вірш "Молитва"), щоб наповнитися і освятитися генієм "віку двадцять першого предтечі" на великі звершення в ім'я України. Творчість Т. Шевченка Д. Павличко сприймає як історію українського народу.

У творах циклу "Вірші із Монголії" звучить гнівне слово Д. Павличка проти тих, хто зривав золоті верхи із наших соборів, і проти тих, хто "висаджував фундаменти", "каміння звідси рвав" — "батирів Сталіна, Постишева та Косіора". У віршах названого циклу створено образ України, яку віками нищили різні зайди, але не змогли зламати її духу.

У 1983 р. Д. Павличко написав вірш "Бабуся з квітами", який уже з перших рядків викликає своєрідні аналогії, порівняння старої, зморщеної бабусі-матері із самою Україною. У гамірному місті старенька бабуся продає букетик лілій, які завжди були символом чистоти. Сумний образ одинокої старенької жінки, майже жебрачки па велелюдді, викликає у поета гострі відчуття болю за долю українських матерів, самої України.

У творчому доробку Д. Павличка є чимало віршів, присвячених Україні 90-х років.

Образ України по-своєму оригінальне створив І. Драч. Поєднавши новаторську форму своїх віршів із глибоко національними поетичними засобами та прийомами, поет бачить Україну в образі калини (вірш "Лист до калини, залишеної на рідному лузі в Теліженцях"), вишневого цвіту ("Вишневий цвіт" із поеми-симфонії "Смерть Шевченка"), у трагічному образі Чорнобильської мадон-ни із однойменної поеми. Де б не був поет, його думки завжди з Україною.

Образ України І. Драч, як і Д. Павличко, поєднує із образом Т. Шевченка. У передсмертних мареннях "біжить до сина Україна одганяти знавіснілу смерть".

Поет планетарного мислення, Б. Олійник проблеми України найчастіше поєд-нує із загальнолюдськими проблемами. Та ряд творів поета присвячено тільки Україні. В далекій Америці приходить до нього поетичний образ білої селянської хати, викликає тугу за Батьківщиною ("Від Білого дому до білої хати"). Духовний родовід народу, його історична пам'ять— важливі мотиви поем Б. Олійника "Рух", "Доля", "Дорога", "Дума про місто", "Сковорода і світ" та ін. Сутність людини, її гуманізм, висока порядність завжди беруть початок із рідного кореня. Таку думку стверджує автор у поемі "Рух".

Поема "Дума про місто" присвячена 1500-літтю "матері міст руських" Києву. У ній взаємопов'язане минуле і сучасне. Тільки такий зв'язок, на думку поета, забезпечує ідею єдності народу і дає можливість осягнути вершини людської мислі і дії.

Незважаючи на гостре відчуття недолі рідного народу, присвячена Україні поезія Ліни Костенко не звучить песимістично. У ній по-філософськи мудро обґрунтовано думку про велике майбутнє України. Поетеса неодноразово звертається у своїх творах до славного минулого українського народу, з ним пов'язує пекучі проблеми сьогодення. У циклі віршів "Ікси історії" Із книги "Неповторність" вона нагадує сучасникам славетні імена, героїчні події, які перегукуються із сучасністю, кличуть до дій. Сюди ввійшли такі твори, як "Древлянський триптих", "Лютіж", "Князь Василько", "Чадра Марусі Богуславки". Ці твори доповнюють наші знання про багату історію українського народу. Численними поетичними творами Ліна Костенко відгукнулася на сучасні проблеми України, пов'язані зі станом освіти, культури, зокрема мови, на проблеми її демократичного розвитку.

 

ЗРАЗОК !!!

 

Образ України в творчості сучасних поетів

Тема твору: Образ України в творчості сучасних поетів Д. Павличко, І. Драч, Б. Олійник, Л. Костенко. Україна… І перед нами постають, відновлені в пам’яті, численні образи. “Україна, ти для мене диво”, – писав В. Симоненко у вірші “Україна”. Окреслюючи провідну тему української поезії, І. Калинець в задушливі роки застою писав: “Слова вітчизна і матіртакх близькі, що між ними хіба може вміститися сльоза”.

Синівським почуттям вдячності рідній матері й матері-Україні просякнута поезія Дмитра Павличка. Власне, любов до рідного

народу, його історії, його мови поет виніс з батьківської хати:

У дитячому серці жила Україна – Материні веселі і журні пісні…

Україна для Дмитра Павличка – це та земля, де змужніла його душа, де він себе відчуває людиною і творцем, де мріє закінчити своє життя (“Десь там, далеко, на Вкраїні”). У віршах “Ти зрікся мови рідної”, “Якби я втратив очі, Україно” окремі деталі, що творять образ України, свідчать про те, що рідна земля живе у серці поета: і зелена гілка в лузі на вербі, шум Черемоша, співи солов’я, Дніпро, що стелить хвилі, наче сіно, подільські ясени, поліські плеса, і мова солов’їна.

Саме материнська мова нерозривно пов’язує Д. Павличка з рідною землею, і якщо ти зрікся мови рідної, тобі твоя земля родити перестане. Для самого поета – не чути материнської мови означає загибель-смерть, і, узагальнюючи, Д. Павличко проголошує знамениті слова:

Ти зрікся мови рідної. Нема Тепер у тебе роду, ні народу.

Ставлення до рідної мови для Павличка – то найвищий критерій вартості людини. Чого людина варта, яка зреклася рідного слова? Поет дає розгорнуту відповідь на це питання у поезії “О рідне слово, хто без тебе я? : це вже не людина, а кретин-стиляга, жебручий бродяга, що сам забув давно своє ім’я. Не уявляє себе поза духовною Україною й іншій сучасний поет – Іван Драч.

Він виробив свій неповторний метафоричний спосіб мислення і стиль. Магія його слова будить громадянську совість, змушує вдивлятися і вслухатися в себе. Поет Драч один із найпомітніших політиків, що стали творцями української державності. Уся його діяльність породжена великою любов’ю до України, про що він сам говорить у вірші “Заповіт Сосюри”:

Поете мій! Клятвою гордо клянусь Слова ці знаменом нести до загину, Слова ці вишневі з запечених вуст “Любіть Україну! Любіть Україну!..”

Україна в поезіях Драча – кароока така в мільярдному морі пшениці, де сонце лежить, мов дитя в сповитку, де вічні ширяють зигзиці – починається з рідних Теліжинець /’ се щастя, що вони є, що є до кого в світі притулитись і молитись, впавши небом в суть… (“Теліжинці ). Символом України для поета є калина, залишена на рідному лузі в Теліжинцях, якій він пише листи, бо вона корінь його дитинний:

Пиши мені, калино, будь здорова, Ніколи не продам тебе на дрова, За цілий світ, за всесвіт не продам…

Окремими деталями до загального образу України є соняшник, ступа, пахучий хліб на столі, цибулинка з маминого городу, лелека на хаті, глибокі криниці тощо. Для поета Україна – це її звичайні люди – Горпини і Теклі, Тетяни і Ганни. Це її історія та видатні особистості. А ще – це її вічна й така вразлива нині природа.

Тема рідної природи – магістральна у творчості Драча. У “Грибній фантазії” читаємо, що сталося з українським лісом. Замість грибів назбираємо вдосталь консервних бляшанок, потрощену тару – замість суниць. Найбільше любов до рідної землі, невіддільність людини від природи втілено в поемі “Чорнобильська мадонна.

Дослідники зауважують, що своєрідність “Чорнобильської мадонни” передусім у тому, що Іван Драч поставив перед собою завдання не так відобразити подієвий бік трагедії, як дати концентроване вираження свого суб’єктивного переживання її, того потрясіння свідомості, яке вона викликала. Рідна земля наснажує поетичну творчість і Ліни Костенко:

О друзі мої! Із рідних домівок вітрила ввижаються дальніх мандрівок… а в дальніх мандрівках ввижається в млі коріння дерев у рідній землі! У кожної людини є свій берег батьківщина, є він, звичайно, і в поетеси, і вона його тримається завжди: Просто людина, хоч має крила, а тужить за рідним шматком землі.

Ряд епітетів, що поетеса вибирає для означення рідного краю, красномовніші за всі клятви: мій передковічний, мій умитий росами, космічний, вічний, зоряний, барвінковий… По-своєму малює образ України і Борис Олійник. З темою Вітчизни в його поезії тісно переплітається тема жінки-матері. Такими є вірші Мати сіяла сон, “Мати”, “Пісня про матір тощо. Поезії про матір склали окрему книгу Сива ластівка” (1979 р.).

У вірші “Мати наша – сивая горлиця” автор творить узагальнений образ матері, жінки-трудівниці, до серця якої горнеться весь світ – рідна поетові земля. Через окремі деталі автор створює неповторний образ: це і небо – празникова хустина, і місяць – непоколоте золото, і земля з ярою пшеницею; криниці з чистою сльозою-водицею і рідна хата, крашанки і пісня. Невичерпний образ рідної землі, створений українськими поетами.

Кожен митець силою свого таланту возвеличує образ України, оспівує його й передає у спадок прийдешнім поколінням.

 

22.12.2022  Українська література  

Урок 32

Тема: Література рідного краю . Ознайомлення із життям і творчістю письменників-земляків. 

    

       Дуже цікава і багата видатними людьми  тема . Пропоную її повністю на самостійне опрацювання . Для цього потрібно небагато. За допомогою засобів Інтернету знайти прізвища письменників , які народилися на Кіровоградщині (зокрема , які  і  є в програмі ) і стали відомими  навіть за межами  України . 

ЗАВДАННЯ!!

Написати невелику розповідь про значення цих письменників в літературі . 

21.12.2022  Українська мова  

Урок 33

Тема: Стилістичні особливості слів іншомовного походження.

 Запозичення іншомовних слів  — один із засобів поповнення словникового запасу будь-якої мови. По-перше, такі запозичення збільшують кількість наявних у  мові слів; по-друге, від запозичених слів утворюються похідні слова: гуманістичний (від гуманізм), періодичний (від період) тощо.

За давністю запозичення і  ступенем засвоєння мовою запозичену лексику поділяють на:

·        запозичені слова в  цілому, звичні та зрозумілі всім мовцям: орфографія, аналіз, реклама;

·        іншомовні слова зокрема, тобто такі, що не втратили чужорідних українській мові фонетичних або морфологічних особливостей і  досі усвідомлюються мовцями як чужорідні: мольберт, бутерброд, капучино, селфі.

 

 

У текстах наукового та офіційно-ділового стилів слова (словосполучення) іншомовного походження найчастіше є  термінами, тобто виконують називну функцію: Під час проведення атестації державних службовців ураховують рівень володіння ними державною мовою (З інструкції).

 Зазвичай наукові терміни іншомовного походження мають українські відповідники: фонема  — звук (мовознавство); пневмонія  — запалення легенів (медицина); аудит  — перевірка, компенсація  — відшкодування (економіка). Проте найчастіше в науковому й діловому мовленні вживають саме іншомовні терміни, оскільки більшість із них є  інтернаціональними.

 

У текстах публіцистичного та художнього стилів слова іншомовного походження вживають і  в  прямому, і  в переносному значеннях.

 Порівняйте:

Авітаміноз  — захворювання, викликане загальним дефіцитом вітамінів в організмі внаслідок незбалансованого харчового раціону (З  підручника).

 Душевний авітаміноз… Шукаю аварійний вихід… (О.  Германова) Авітаміноз настрою лікують передовсім цікавим спілкуванням (З  Інтернету).

 У текстах художнього і  публіцистичного стилів слова іншомовного походження можуть бути засобом:

·        створення образності: Рожевий вечір, як фламінго, над нами крила розпростер (Д.  Луценко). Почерк у  друга нервовий, як електрокардіограма (Л.  Костенко);

·        протиставлення або контрасту: Захоплююся японським малярством стилю ніхонга, а  в очах українські старовинні рушники (І.  Шишов);

·         гумористичного та іронічного ефекту: Хто не встиг оновити весняний лук? Мерщій ладнайтеся до шопінгу! (З реклами).

 Вправа

Перепишіть, уставляючи пропущені літери. Витлумачте лексичне значення слів іншомовного походження.

 

1. Рівень д..мократії яскраво простежується через засоби масової інформації, через конст..туційне право гром..дян на об’єктивну інформац..ю (З підручника). 2. У сумнівних випадках для уточнення д..агнозу переломів необхідно зробити р..нтгенівський знімок (Зі словника). 3. У нас такі вже соромливі гени, що Йван Пулюй ікс-променя пр..боркав, а люд віками ходить до Рентгена (В. Бровченко). 4. Футур..ст… Що за слово? Це т..тул чи фах? Футбол..ст — то було б зрозуміло! (С. Голованівський) 5. Не може бути мови про тр..умф насилля, бо настала епоха, коли має перемагати справедливість (Ч. Мілош). 6. Яким вогнем спокутувати мушу хрон..чну українську доброту?! (Л. Костенко) 7. Хто поверне нам пісні — інструкц..ї для кор..стування моральними цінностями? (В. Голобородько)

·        Які з  ужитих у  реченнях слів іншомовного походження є  термінами? Яких галузей науки?

·        Які терміни виконують називну функцію? З’ясуйте стиль речень, у  яких їх ужито. Які іншомовні слова-терміни вжито з  метою створення гумористичного або іронічного ефекту? У  реченнях якого стилю їх ужито?

·        Які моральні цінності бережуть українські народні пісні? Назвіть п’ять цінностей, на вашу думку, найважливіших.

 

21.12.2022  Українська мова  

Урок 32

Тема: Стилістична помилка. Стилістичне використання синонімів, антонімів і паронімів.

 1.Опрацювати матеріал( таблиці)  підручника « О . Заболотний . Українська мова , 11 клас»,

https://pidruchnyk.com.ua/466-ukrayinska-mova-zabolotniy-11-klas.html

 , параграф 38, стор.173-174

     2.Виконати вправу 382

 

16.12.2022  Українська література

Урок 31

Тема: Дмитро Павличко. Основні відомості про поета, перекладача. Основні мотиви його творів. Пісенна лірика, її популярність. Вірш «Два кольори», який став народною піснею.

 

     Шлях сучасного письменника літературознавця й перекладача  Д. Павличка і в житті, і в літературі, і в громадській діяльності був надзвичайно складним. Таким він залишається, мабуть, і досі, зважаючи на наш непростий час. Були в його житті злети й падіння, гоніння, покарання та нагороди, переоцінка цінностей.

    Народився поет 28 вересня 1929 р. в с. Стопчатові на Івано-Франківщині в багатодітній селянській родині, «коли копати картоплю мати з батьком йшли» — «тверда земля Дмитрові була за ліжко, шорсткий киптар за пелюшки». Доля судилася поетові така, як і всім українцям, та ще бідакам: нужда, тяжка праця, бідненька освіта — такий шлях і слався сину лісоруба. Кпини та знущання за рідну мову, за босі ноги…

Початкову освіту поет розпочав здобувати в польській школі в с. Яблуневому, де «за мову мужицьку не раз на коліна довелося у школі ставати…». Вересень 1939 р. приніс зміни — школа рідною мовою (Коломийська гімназія, де опанував німецьку мову та латинь), десятирічка у Яблуневі, українські книжки. Про це молодий поет захоплено пише у вірші «1939 рік». Забуяв поетичний талант, народилися перші вірші, а далі й книжки — писав щиро молодий поет і про визволення, і про партію, і про нову Радянську Батьківщину (чи міг він розібратися в складнощах часу, прозирнути в майбутнє, осягнути колонізаторські імперські плани?!). Та попри те все «У дитячому серці жила Україна»!

З осені 1945 p. по літо 1946 р. поет був ув’язнений за сфабрикованим сталінськими каральними органами звинуваченням у приналежності до УПА.

1948 р. Дмитро Павличко вступає на філологічний факультет Львівського університету, де вивчає українську мову та літературу. Студентом очолює літературну частину Львівського театру юного глядача, згодом — відділ поезії журналу «Жовтень» (1957–1959). Уже 1 січня 1951 р. в газеті Львівського університету «За Радянську владу» публікується перший вірш Павличка «Дві ялинки». 1953 р. поет вступає до аспірантури досліджувати сонети Івана Франка, але невдовзі залишає наукову роботу. Того ж року виходить його перша збірка поезій «Любов і ненависть». 1954 р. за пропозицією М. Бажана Д. Павличка було (заочно) прийнято до Спілки письменників. У 1957–1959 роках завідував відділом поезії журналу «Жовтень». Тоді ж вийшли друком поетичні збірки «Моя земля» (1955) і «Чорна нитка» (1958). Збірка «Правда кличе» (1958) була визнана «ідеологічно ворожою», а весь її тираж повністю знищений. 1964 р. Дмитро Павличко з родиною переїхав до Києва й очолив сценарну майстерню кіностудії ім. О. Довженка. За його сценаріями поставлені фільми «Сон» (1965) — у співавторстві з В. Денисенком та «Захар Беркут» (1970).                    З 1966 р. по 1968 р. поет працює в секретаріаті Спілки письменників України. Етапною для поета стала збірка «Гранослов» (1968), у якій він осмислював ідеї, багато в чому спільні для покоління шістдесятників: проблема людини, її взаємин з природою і навколишнім світом, проблема історичної пам’яті народу тощо. Протягом 1971–1978 років Д. Павличко редагував журнал «Всесвіт». Серед багатьох поетичних книжок, що виходили у 1970–1980-ті роки, можна виділити збірки «Сонети подільської осені» (1973) і «Таємниця твого обличчя» (1979). Поезіям Д. Павличка властиві філософізм, глибина роздумів над сутністю людського буття, звернення до канонічних строф (сонет, терцина, рубаї) та творче використання фольклорних образів і мотивів.

Д. Павличко — лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка 1977 pоку, автор багатьох літературно-критичних статей, один із засновників Народного руху України, Демократичної партії України, у 1990–1994 роках — депутат Верховної Ради, певний час був послом України в Канаді. У збірці «Покаянні псалми» (1994) поет прагне переосмислити власне життя, розмірковує над історією та майбутнім України. 1997 р. поета нагороджено орденом «За заслуги» III ст., а 1999 р. — орденом князя Ярослава Мудрого V ст.                                                                                                                      2004 р. за визначний особистий внесок у розвиток української літератури, створення вершинних зразків поетичного слова, плідну державну й політичну діяльність поету присуджено звання Героя України з врученням ордена Держави. З 21 жовтня 2005 р. поет є народним депутатом України. На IV Всесвітньому Форумі Українців (Київ, серпень 2006 р.) Дмитра Павличка було обрано Головою Української Всесвітньої Координаційної Ради.

У літературному доробку Д.Павличка — поетичні збірки «Любов і ненависть» (1953), «Моя земля» (1959), «Правда кличе!» (весь тираж (крім кільканадцяти примірників) було знищено), «Чорна нитка» (1958), «Бистрина» (1959), «Днина» (1960), «Пальмова віть» (1962), «Пелюстки і леза» (1964), «Хліб і стяг», «Гранослов» (1968), «Сонети подільської осені» (1973), «Таємниця твого обличчя» (1974, 1979), Вибрані твори у двох томах, «Спіраль» (1984), «Задивлений у будущину», «Поеми й притчі», «Вибрані вірші» (1986), «Покаянні псалми» (1994), «За нас» (1995), «Золоте яблуко» (1998), «Ностальгія» (1998), «Засвідчую життям» (2000), «Наперсток» (2002), «Рубаї» (2003), «Сонети» (2004), «Не зрадь» (2005), «Три строфи» (2007), «Аутодафе» (2008)… Його перу належать такі збірки літературно-критичних статей: «Магістралями слова» (1978), «Над глибинами» (1984), «Біля мужнього слова» (1988); книги для дітей — «Золоторогий Олень» (1970), «Дядько Дощ» (1971), «Де найкраще місце на землі» (1973), «Смерічка» (1982), «Плесо» (1984), «Рідна мова».                                                                        Д. Павличка цікавлять усі теми й проблеми, що йому сучасні. Так, образно-притчевий зріз часу ми бачимо у вірші «Коли помер кривавий Торквемада». До речі, через цей вірш було знищено всю збірку, видану 18-тисячним тиражем, і автор мав великі неприємності. Томас Торквемада — кривавий тиран минулого — асоціюється з особою Сталіна. Тирана не стало, але залишилися прибічники тоталітарного режиму й засоби застрашення народу, тому ніхто не поспішав радіти. І небезпідставно. Поет завжди переймався проблемами збереження національної свідомості рідної мови. Тому болем душі пройняті його вірші про це.

Письменник є також і визначним майстром перекладу (перекладає з англійської, іспанської, італійської, французької, португальської, їдиш та багатьох слов’янських мов). Своїми перекладами Павличко запропонував нове прочитання творів Д. Аліг’єрі, Ф. Петрарки, М. Буонарроті, Ф.Гарсіа Лорки та інші.                                                                                     Дмитро Павличко — автор відомих пісенних текстів — «Впали роси на покоси», «Лелеченьки», «Пісня про Україну», «Долиною туман тече», «Явір і яворина», «Я стужився, мила, за тобою», «Дзвенить у зорях небо чисте», «Розплелись, розсипались»… Пісня «Два кольори»  стала народною. На слова поета написали чимало пісень й автори В. Губа, Ю. Мейтус, Б. Янівський, Б. Фільц та інші. За його активної участі виходять двотомники: «Антологія болгарської поезії» (1975), «Антологія польської поезії» (1979). Вільнолюбність, несприйняття будь-якого поневолення і гноблення - це те, що Павличко шукає у світовій поезії, зокрема і в російській. Ода О. Пушкіна «Вольність» чи послання «Ліцинію», «До Чаадаева» у тлумаченні Павличка набувають особливої актуальності для росіян - і на їхній батьківщині, і в тому «ближньому зарубіжжі».З усіх відомих на сьогодні перекладів «Сонетів» Шекспіра українською мовою Павличкова інтерпретація виграє, можливо, найбільше через те, що йому вдалось дати не «опис почуття», а викликати  живу пристрасть, відкрити диво «таїни кохання» Шекспірового ліричного героя!       Коли вже мова зайшла про українську сонетну практику, то не можна оминути згаданого велетенського внеску в неї, який зробив Павличко своєю антологією «Світовий сонет» (К., 1983). Неможливо не згадати і такі монументальні перекладні видання Павличка, як «Антологія словацької поезії XX століття» (1997) та дві антології польської поезії - «Дзвони зимою» (2000) і «50 польських поетів» (2001).                                  Творчий доробок Д. Павличка відомий у близькому й далекому зарубіжжі. Окремими книгами виходили його твори російською, естонською, польською, болгарською, угорською, грузинською та слов’янськими мовами.

 

 Робота над твором Д. Павличка «Два кольори»

 Материнська пісня… Вона приходить до нас тихими вечорами, добросердна й лагідна, хвилююча й щира, як одвічна любов, що змалечку навіває нам поетичні образи землі й неба, сонця й рясного суцвіття, учить любові до рідного краю, праці, близьких і рідних нам людей та гордості до найсвятішого.

Аналіз твору

-З якою піснею і якого автора вона співзвучна?

«Пісня про рушник»      А. Малишка

= Визначте: жанр твору (ліричний вірш); вид лірики (особиста); провідний мотив (доля людини й материнська любов); віршовий розмір (ямб); тип римування (перехресне).

= Про які кольори йде мова у творі? Чому саме їх обрав автор?

Людину все життя супроводжують два кольори: червоний — то любов, а чорний — то журба. Такими ж нитками, за народною традицією, вишивали рушники та сорочки. Проводжаючи сина в дорогу, мати дала вишитий рушник, як оберіг, як символ своєї любові. І це була найдорожча річ, яку він зберігав протягом довгих років, бо мати ніби вгадала синову долю, вишила її на полотні. Пронесені крізь роки й відстані, як заповіт, як материнська пісня любові й зажури, два кольори вийшли із згорточка старого полотна і стали глибоко поетичним образом. Вони — ніби символи самого життя, що водило поета по світах і кликало додому, переплітаючи сумні й радісні дороги, як узори на материнім гаптуванні).

Складання асоціативного куща до слів червоний і чорний.

-         ​Чому пісня Д. Павличка «Два кольори» стала народною?

-         Поет дібрав такі задушевні слова, так зумів виразити почуття багатьох людей, що вірш став улюбленою народною піснею для багатьох поколінь. Справді, ця пісня близька до фольклорної традиції і символікою барв, і чисел, і філософією життя. Основний мотив твору — мотив дороги як символу людської долі поєднаний із мотивом материнського благословення… Червоне й чорне — найпоширеніше поєднання кольорів в українській вишиванці, що асоціюється з радощами й печалями, злетами й смутками людського життя… Ліричний герой, пройшовши через життєві випробування, зберіг найдорогоцінніший скарб — «згорточок старого полотна». Вишиту сорочку — як часточку маминої душі, оберіг, «свої пороги» — як початок і кінець людської долі, її духовні начала Д. Павличко поетизує за допомогою простих і довершених художніх засобів — народної символіки, нечисленних епітетів і метафор. Для поета важливий не зовнішній словесний візерунок, а глибина думок і почувань.

А що можна сказати про гармонію поезії й музики в цій пісні? (Інтонація, тональність, сповільнений темп музики, філософська заглибленість роблять пісню близькою до народної.. Слова і музика виливаються з самого серця. Проте підготовкою до цього має бути ціле життя, знання історії свого народу, його мрій і страждань... І, звичайно, любов до мистецтва. «...Бувають хвилини,— пише Д. Павличко,— коли я відчуваю, як пісня повертає мені духовну силу, як оновлюється, прочищається моє єство ...без того таємничого зв'язку, який існує між піснею і моєю душею, я не міг би писати»)

     Знамениті «Два кольори» давно стали народною піснею. Людині всього на віку доводиться зазнавати, однак головним, визначальним повинен бути оптимістичний дух, патріотичні почуван­ня, любов до батьків, здатність лишитися самим собою і тоді, коли вже «війнула в очі сивина». Дорогим і свя­тим для героя пісні зостався «згорточок старого полот­на і вишите... життя на ньому» — як добра згадка про матір, як заповіт вірності рідній землі.    «Два кольори» можна почути в  Польщі, в Іспанії і навіть у Японії, де переклад її публікується поруч із «Вечором» Тараса Шевченка («Садок вишневий коло хати»).

Пісня — один з найважливіших елементів духовності, без якого втрачає сенс ма­теринське й будь-яке інше виховання, затьмарюється або й зовсім зачиняється вхід людини у мистецтво.

Без народної пісні, яка осяває ще дитячу свідомість, випробовує й розвиває голо­сові здібності, закладає драматичні основи душі майбутнього співака, а найголовніше, дає йому почуття належності до рідного народу, без цієї пісні нема не те що митця, а й просто людини

 

 Нелегкий шлях судився Д. Павличкові. Поет належав до категорії шістдесятників, як і Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч та інші. Саме вони очолювали правозахисний рух 60–70 рр. ХХ ст. в Україні, саме вони били на сполох нашої національної самосвідомості. Тому й Павличкова мова виросла на глибокому знанні українських літературних традицій, на осягненні безмежних скарбів літературної спадщини, що залишили нам Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, М. Рильський. Вона допомагає нам зрозуміти основні риси української культури.

Дмитру Павличкові судилося долею нести вогонь свого таланту людям та вдовж червоно-чорної стежини його життя йдуть поруч із ним два довічні супутники нашого буття — Любов і Журба.

Підводячи підсумок уроку, хочу навести слова з однієї із статей Дмитра Павличка: «Не може бути вищої похвали й радості для поета й композитора, як виконання їхньої пісні самим народом». Таких пісень у поета чимало.

 ЗАВДННЯ!!!

Творча робота. Написати твір-мініатюру «Червоне — то любов, а чорне — то журба».

 

 

15.12.2022  Українська література

Урок 30

Тема: Василь Симоненко . Коротко про митця («витязь молодої української поезії»). Традиційність його лірики. Образ України, громадянський вибір поета («Задивляюсь у твої зіниці…»).

 

Витязь молодої української поезії

                                                                                          Олесь Гончар

Ти знаєш, що ти людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя – єдина,

Мука твоя – єдина,

                Очі твої – одні.

Більше тебе не буде.

Завтра на цій землі.

Інші ходитимуть люди –

Інші кохатимуть люди –

Добрі, ласкаві і злі.

Сьогодні усе для тебе –

Озера, гаї, степи.

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба –

Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі - людина,

І хочеш того чи ні –

Усмішка твоя – єдина,

Мука твоя – єдина,

Очі твої – одні.

 Ці чудові рядки належать  талановитому українському поету Василю Симоненку.

Вам доводилося бачити, як падає зірка? Гайне високим небом - і згасне, не долетівши до землі. То метеор – посланець космосу, що завжди згоряє в повітрі, котрим дихаємо, аби на мить нам стало так несамовито гарно і трішечки сумно лагідної серпневої ночі.

Ось таким метеором промайнув українським небосхилом вірний син свого народу, палкий патріот, люблячий син і вірний товариш, поет Василь Симоненко. Багатоталановитим українцям доля відвела на цій планеті часу в обріз. Т. Шевченко,Б.Грінченко, В.Стус прожили по 47 років, Л. Українка – 42 р., П. Грабовський - 38 р, В.Симоненко - ще на десяток менше. Якщо взяти до уваги, що перших 20 літ у цих талантів , як у звичайних людей, припадає на дитинство і юність. То не так уже й багато залишилося їм на реалізацію своїх здібностей, та святу справу - активного служіння народові й Україні.

   Двадцять вісім – це дуже мало.

   Двадцять вісім – це наче й не жив.

   І поклали поета у хмари –

   І до хмари немає стежин.

                                 ( А.Кравченко)

    Народився Василь Андрійович Симоненко 8 січня 1935 р. в селянській сім’ї в Біївцях Лубенського району на Полтавщині. Дитинство припало на роки війни, було трудним, голодним, зростав Василь без батька, який залишив сім’ю. Мати тяжко працювала, заробляючи на шматок хліба. Допомагали дідусь і бабуся:

            В мене була лиш мати

Та був іще сивий дід, —

Нікому не мовив «тату»

І вірив, що так і слід, —

так згадував майбутній поет у поезії «З дитинства».

       Освіта :

1. Середня школа в с. Тарандинці за дев’ять кілометрів.

2. Київський університет  факультет журналістики.

      Працював :

1. Журналістом у газетах «Черкаська правда», «Молодь Черкащини».

2. Був власним кореспондентом «Робітничої газети».

  Як журналіст, він сміливо вторгався в різні сфери життя, різко критикував вияви бюрократизму, неуваги до трудівників, теплим словом відгукувався про добрих людей.

Як відомо, напровесні 1960 р. в Києві був заснований Клуб творчої молоді.

     Хоча на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте з Аллою Горською й Іваном Драчем, Ліною Костенко й Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком і Василем Стусом, Миколою Вінграновським і Михайлом Брайчевським він став душею й окрасою цього Клубу. Охоче роз’їжджав по Україні, як загальновизнаний поет брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, були відкриті братські могили жертв сталінізму на Лук’янівському й Васильківському кладовищах, у хащах Биківнянського лісу.

А свободу творчості почали поступово обмежувати. А ось влітку 1963 року сталася страшна незрозуміла подія. Василя Симоненка було затримано на залізничному вокзалі в Черкасах під час дріб’язкової сварки з буфетницею, він опинився в камері затриманих лінійного відділення міліції, його там дуже жорстоко побили, після того випадку Василь весь час страждав на болі в попереку, які лікарі не в змозі були полегшити. Помер Василь Симоненко 14 грудня 1963 року.

Проте офіційною версією смерті 28-річного поета так і залишилося повідомлення про рак.

 Ми коротко нагадали життєвий шлях Василя Симоненка.

https://www.youtube.com/watch?v=z9l0_rn8HqQ

 

Творчість :

За життя:

 - перша збірка « Тиша і грім» 1962 р.

 - казка «Цар Плаксій та Лоскотон», яку він написав за одну ніч для свого  сина Олеся.

Після смерті:

 - в 1964 р. вийшла друга збірка поезій «Земне тяжіння».

 - у 1965 р. вийшла збірка його новел «Вино з троянд».

 - у 1966 р.  вийшла збірка  «Поезії»,

 - у 1981 р. вийшла збірка «Лебеді материнства».

Великих зусиль довелося докласти друзям Василя Симоненка, щоб ці збірки побачили світ. Вірші поета завдяки гостроті своєї проблеми і зараз, через кілька десятиліть після його смерті , залишаються актуальними.

 «Задивляюсь  у твої зіниці»

Василь Симоненко-Україні(Задивляюсь у твої зіниці)(читає автор)

https://www.youtube.com/watch?v=dneHxgHCYrg

 Одного разу Симоненка запросили на зустріч з студентами, викладачами в Черкаський педінститут (вечір сучасної української поезії). Отримав записку прочитав її вголос: «Яку це ви самостійну Україну маєте на увазі, коли пишете – «Хай мовчать Америки й Росії…», «Маю я святе синівське право з матір’ю побути на самоті». Василь Андрійович спокійно сказав: «У мене Україна одна. Якщо автор запитання знає другу – хай скаже. Будемо вибирати». Тут виявилася його щирість, мудрість. Вірш «Задивляюсь у твої зіниці» — це задушевна розмова сина з матір'ю. Звучить вона щиро, сердечно, бо Україна виступає не як поняття загального політичного характеру, вона — жива, найдорожча мати. І їй адресує поет всю любов, стурбованість, відданість і ласку ліричного героя, від імені якого провадиться рада — порада, щира синівська сповідь: «Задивляюсь у твої зіниці, голубі і тривожні, ніби рань». Їй — найглибший вияв патріотичних почувань, з нею привселюдно ведеться діалог любові і сердешної поваги.

Вірш «Задивляюсь у твої зіниці» став синівською сповіддю поета Україні. Його написано у формі монологу ліричного героя, щирої розмови сина з матір'ю Україною. У той несприятливий для української мови і культури час поет насмілився заявити про своє «святе синівське право з матір'ю побуть на самоті», звіривши Вітчизні наболіле на серці: «Україно! Ти моя молитва, ти моя розпука вікова…» Цілісність образу Вітчизни раз у раз подається через глибину і сконденсованість думок, психологізму, напруженість, динамічність. Автор пишається своєю дивною, гордою і прекрасною країною, схиляється перед героїзмом і мужністю борців за національне й соціальне визволення. І сьогодні чути «битви споконвічний грюк», адже «ще не всі чорти живуть на небі, ходить їх до біса по землі». Він підніс наш дух, нагадавши про синівський обов'язок любити свою Україну над усе на світі, ні в кого не питаючи дозволу на це:

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю.

Найбільшої пафосної напруги досягає монолог у заключній строфі, де поет заявляє про свою готовність, коли доведеться, пролити кров за свою Вітчизну. Поезія «Задивляюсь у твої зіниці» мала вагоме ідейне навантаження. Сміливіше й чесніше за Василя Симоненка про Україну не сказав ніхто з поетів його покоління.

  «Задивляюсь  у твої зіниці»

В.Симоненко асоціює Україну з ….	В.Симоненко асоціює ворогів з…
Дивом , мамою, ненею, молитвою, розпукою.	Недругами лукавими, чортами.

 Рід літератури – лірика.

Жанр – ліричний вірш (патріотична лірика)

Тема – роздуми над долею рідної землі, її історії; розкриття щирих синівських почуттів.

Ідея – возвеличення любові до рідної землі.

 Василь Симоненко не з когорти призабутих. Він із тих, хто оцінений і знаний нами не в усій повноті драматичного усвідомлення своєї складної епохи та трагічної долі. Тому світло його чесного життя і правдивого поетичного слова повинно увиразнювати сучасні історичні злами, конфліктні ситуації і прискорювати своєю емоційною енергією часу прибудований крок.

 ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

 1.Опрацювати  теоретичний матеріал стор.190-194

https://pidruchnyk.com.ua/1237-ukrliteratura-avramenko-11klas.html

2. Написати есе: «І тільки тих поважають мільйони, хто поважає мільйони».

(  ОБОВ'ЯЗКОВО)

15.12.2022  Українська мова  

Урок 31

Тема: Стилістична норма. Стилістична помилка. Стилістичне використання багатозначних слів і омонімів.

 

Стилістика  — розділ мовознавства, у  якому вивчаються мовні засоби з  погляду їх використання відповідно до мети й  умов спілкування.

Основне поняття та основний предмет вивчення стилістики  — стиль.

     Стиль мови  — це сукупність мовних засобів (слів, граматичних форм, значущих частин слова, синтаксичних конструкцій), вибір яких зумовлено змістом, метою на характером висловлення.

    Стиль мовлення (функціональний стиль)  — це доцільний добір та ефективне використання системи мовних засобів з  певною метою та за конкретних умов спілкування. Істотною рисою стилістики є  нормативність.

     Стилістичні норми — це норми вживання у висловленнях певного функціонального стилю властивих йому мовних засобів. Наслідком порушення стилістичної норми є  стилістична помилка.

-Стилістичною називають помилку в усному або писемному мовленні, що полягає у вживанні слів (словосполучень), які не відповідають стилю всього тексту. Наприклад: Візит до лісу був веселим. Візит — це переважно офіційні відвідини кого-небудь або відвідування лікарем хворого вдома. Отже, слово візит зазвичай вживають в офіційно-діловому чи публіцистичному стилях, але аж ніяк не в розмовному. Проте письменники іноді свідомо вдаються до стилістичних помилок з метою створення комічного ефекту: Раз я забіг завертати свині, що взяли маршрут на буряк, і тоді із прозорої сині скинув бомбу на вигін літак (В. Симоненко).

Узяти маршрут на… — канцеляризм, мовне кліше, уживане на виробництві, у колі професійних водіїв, а прозора синь — образний вислів, властивий художньому стилю.

До стилістичних помилок належать: стилістична несумісність слів; порушення стильової єдності тексту; різностильове забарвлення тексту (колорит офіційності в художньому тексті, колорит емоційності в науковому або діловому стилях); невиправдане вживання мовних кліше; уживання зайвих, беззмістовних слів, слів-паразитів; уживання громіздких, одноманітних синтаксичних конструкцій та ін.

 

 

1.Опрацювати матеріал( таблиці)  підручника « О . Заболотний . Українська мова , 11 клас», https://pidruchnyk.com.ua/466-ukrayinska-mova-zabolotniy-11-klas.html

 параграф 38, стор.173-175

     2.Виконати вправи 382

 

 14.12.2022  Українська мова  

Урок 26-27

Тема: Двокрапка у складному реченні. Тире у складному реченні.

1.Опрацювати матеріал( таблиці)  підручника « О . Заболотний . Українська мова , 11 клас», https://pidruchnyk.com.ua/466-ukrayinska-mova-zabolotniy-11-klas.html

 параграф 33, стор.147-148

     2.Виконати вправи 337,345

09.12.2022  Українська література  

Урок 29

Тема: Мрія і дійсність у новелі «Модри Камень». Романтична ідея кохання, що перемагає смерть. Образи українського бійця і юної словачки Терези. Особливість оповіді, роль кольорової гами в новелі.

Прийшла любов непрохана й неждана −

ну як мені за нею не піти?

В. Симоненко

Продовжуючи традиції Коцюбинського, Стефаника, Васильчин-ка, Олесь Терентійович створив цілий архіпелаг малих форм, і серед них такі шедеври, як «Кресафт», «Ніч мужності», «Ілонка», «Геній в обмотках», «Модри Камень» та інші.

У цих новелах Гончар оспівував чистоту в людських стосунках, з позицій гуманізму підходив до неординарних особливостей, характери яких інколи не вписувалися в рамки стереотипів. Він співав гімн всепереможному почуттю любові, тій високій духовній пристрасті, для якої немає перепон.

 

     Звичайно, як і в кожного письменника, були в О. Гончара злети, були й обережні кроки,зумовлені тією епохою, у якій він творив. Адже тодішній творчий метод – соціалістичний реалізм – дозував працю письменника, вказував, як та про кого й скільки писати, нівелював творчу особистість автора. Творчість О. Гончара не вкладалась у це „прокрустове ложе”, а тому й конфліктував письменник із системою. Тут варто зупинитися на роздумах О. Гончара над книгою свого життя: „Із чого складається моє життя? Всі роки, скільки пам'ятаю, я провів у тяжкій боротьбі, як казковий титан з нелюдською силою, захищав фортецю, ім'я якій – Я, чистота моєї душі. І ця фортеця весь час була в облозі, оточена незліченною кількістю гидотних, мерзотних сил. Я захищався. Я боровся. Душа моя блискотіла, як золото на сонці. Вона була юна, чиста, прекрасна. Та скільки можна витримувати ці тортури? Адже є межа і моїм силам, адже маю я право коли-небудь відпочити, пустивши собі кулю в серце? Не звинувачуйте ж тоді мене ті, хто дивився на мою боротьбу з цікавістю, але ні в чому не хотіли мені помогти. Я завжди був сам. Де мої зброєносці? ... Я релігійний. Я вірю в Бога. Але тільки диявол, нечистий дух міг так демонічно спотворити, зіпсувати коротке людське життя, наповнити його стражданнями, яких би вистачило для сотень поколінь роду людського” (запис 28 липня 1946р.) [13]. Та, мабуть, найбільш болісним для О. Гончара був період, коли вже в зеніті пошани на нього посипалися доноси в Москву, не забували й свої доморощені „поцінувачі”. Звернемося знову до його щоденника: „Був на розмові у Ш-та, зробив заяву про відставку з посади голови Спілки. Розмова важка. Як з бетоном. Але висловив усе, що накипіло. І за всіх – і за старих, і за молодих. Тепер ждати – з якого боку буде мстивий і злобний удар. Заходив Бажан. У нього теж ночі-кошмари, і настрій – не кращий. І все ж віриться в просвітлінь (запис 29.01.1966.)

 

         Кохання – одне з найглибших і найчарівніших людських почуттів. І приходить воно тоді, коли ми його навіть не очікуємо: чи в мирний світлий день, чи у грізну годину воєнного лихоліття, і залишає свій слід у душі на все життя.

         Так і герой новели О. Гончара «Модри Камень» зустрів своє кохання тоді, коли найменше на нього чекав. Голодний, неймовірно стомлений, поранений боєць, переступивши поріг словацької оселі, побачив її, просту словацьку дівчину, і закохався на все життя. Яким було це почуття, зароджене на війні? Чому герою не давало воно спокою протягом життя? І чому ця печальна історія кохання хвилює нас і зараз?

 

v Загальні відомості про твір.

·        Автор  -  Олесь Гончар.

·        Назва твору - «Морди Камень».

·        Рік видання - 1946.

·        Літературний рід - епос.

·        Жанр - психологічна новела-спогад.

·        Тема - змалювання кохання українського солдата та словацької дівчини Терези, що розквітло всупереч війні.

·        Ідея - возвеличення кохання, що перемагає смерть і продовжує жити в пам’яті та мріях закоханого.

·        Композиція: твір складається з п’яти розділів і має своєрідну структуру: основна частина –розповідь українського солдата про знайомство зі словацькою дівчиною Терезою та її матір’ю, зародження кохання, загибель Терези; початок і кінець твору – видіння, марення бійця, розмова з уявним образом Терези.

·        Проблематика твору: війна і мир, війна і кохання, життя і смерть, гуманізм і жорстокість, загальнолюдські цінності.

 

·                   Український солдат

·                   « − Свої, −кажу і не чую власного голосу. Третю добу замість води ми їли сніг. – Свої, − хриплю я щосили».

«Я стидався дивитися на твої білі стрункі ноги, але, одвівши погляд, все одно бачив то весь час».

«Тільки тепер я помітив, який подертий на мені був халат».

«Мої руки були мокрі, червоні, незграбні, в брудних бинтах. Бинти нам правили й за рукавиці, котрі ми розгубили, митарствуючи в проклятих скелях».

«З обережності ми за три доби ні разу не розвели вогню…».

«Але головне завдання було виконане, і цієї ночі ми вирішили перебратися до своїх».

«Ти пильно дивилася в вічі, і я виразно чув, як ти входиш до мого серця».

«Померкло, стерлося все, навіть те, що звуть незабутнім першим коханням. Чому ж ця випадкова зустріч, єдиний погляд, єдина ява у великій драмі війни, чому вона не меркне і, відчуваю, ніколи не померкне?».

 

·                   Тереза

«… Біля столу злякана мати, а ти біля високого ліжка застила в подиві, закриваючи груди розпущеними косами».

«Ти стояла на стільці боса, закриваючи вікна».

« Була ти в білій сукні, і на рукаві чорніла пов’язка».

«Пальці твої були вправні й повні ніжного тепла. Зовсім не боліло, як ти відривала закривавлений бинт».

«Спіть, я стану на варті…».

«Ти йдеш попереду, закутана шаллю, легко перестрибуючи з брили на брилу. Розповідаєш, як краще добратися до млинів, і, скинувши рукавичку, подаєш руку на прощання».

«Тонка рука, вся зіткана з чутливих живчиків, дрібно тремтить і гріє всього мене».

«А вона йде перед ними (поліцаями) і не плаче, тільки раз по раз оглядається».

« Вона мовчки витирає кривавицю з обличчя та все-таки оглядається».

 

ДОМАШНЯ РОБОТА

1. Письмова робота. «Для кохання не існує вчора, кохання не думає про завтра. Воно жадібно тягнеться до нинішнього дня…»  (Генріх Гейне).

 

2.Літературний диктант

1.      Вкажіть жанр твору «Модри Камень» (новела)

2.      Коли відбуваються події у творі? (під час Другої світової війни)

3.      Зі скількох розділів складається твір? (5)

4.      З якою метою солдат-розвідник постукав у вікно хатини? (перепочити, зігрітися)

5.      Хто жив у хатині? (мати й донька)

6.      Чому мати злякалася радіо? (бо воно «забрало» Францішека)

7.      Чим мати пригостила розвідників ? (гарячою кавою)

8.      Kого з персонажів описано в уривку «Ти йдеш попереду, закутана шаллю, легко перестрибуючи з брили на брилу,… розповідаєш, як краще добратися до млинів»? (Терезу)

9.      Про кого йдеться у фрагменті: «Від скирти сіна відділяється (він), білий, мов привид. Замерз, лається і пита: «Що там?» (про Іллю)

10.    Що побачив на подвір’ї коханої оповідач, коли повернувся після війни у Модри Камень? (Чорне згарище, не було нікого, тільки голий димар)

11.    Що знайшли поліцаї при обшуку у хаті? (закривавлений бинт)

Вони подумал

08.12.2022  Українська література

Урок 28      

Тема : Олесь Гончар. Коротко про письменника. Загальна характеристика доробку О.Гончара. Творчий злет у 1960-ті роки. Його громадянська й життєва позиції, роль у духовному відродженні нації. Рання новелістика (1940-ві роки), її неоромантизм

Він був великим українцем — ідеалістичним і сильним, вольовим і незламним. Такі люди залишаються навіки.

Іван Драч

 В. Баранов «Українці мої!»

Українці мої! То вкраїнці ми з вами — чи як?

Чи в «моголах» і вмерти судила нам доля пихата?

Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,

Що згнітив нашу гідність до рівня вторинної раси?

Українці мої! Як гірчать мені власні слова!

Добре знаю, що й вам вони теж — не солодкі гостинці.

Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,

Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.

Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.

Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.

Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,

Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?..

            Ми не випадково почали сьогоднішній урок твором В. Баранова «Українці мої». Ця авторська пісня стала улюбленою для видатного українського письменника Олеся Гончара в останні роки його життя.

Через виболені слова поезії В. Баранова ми відчули сором і гіркоту від усвідомлення, що мало дбаємо про збереження свого національного коріння, історичної пам’яті, що нам бракує національної свідомості і гідності.

Олесь Гончар завжди був на передовій боротьби сил народу проти історичного безпам’ятства, морального і духовного зубожіння, за істинний гуманізм, збереження «соборів душ!» і утверджував це своїм життям і творчістю.

Письменник по-справжньому любив свою землю. За десять днів до смерті у своєму щоденнику Олесь Гончар зробив такий запис: «Дякую Богові, що дав мені народитися українцем». А останній запис виявився дуже лаконічним і глибоким: «Бережіть Україну!»

Національної гідності, любові до рідної землі і її духовних святинь, розуміння справжніх цінностей у людині і в житті письменник учить нас і своїм життям, своєю творчістю. Дуже хочу, щоб О. Гончар став учителем для кожного з вас, щоб своїми молодими серцями ви сприйняли його настанови і моральні заповіти.

Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 року. Після смерті матері, коли хлопцеві було три роки, із заводського селища на околиці Катеринослава (тепер Дніпро) його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Козельщанського району Полтавської області. Працьовита і щира в ставленні до людей бабуся замінила майбутньому письменникові матір.

Після закінчення семирічки Олесь Гончар працює в редакції районної газети в с.Козельщина. Помітивши любов хлопця до літератури, редакція направляє його до Харківського технікуму журналістики ім. М. Островського.

Тридцяті роки в житті О. Гончара — період формування його як громадянина й митця. Навчаючись у технікумі, він виступив з першими оповіданнями на сторінках газети «Комсомолець України». Ранні оповідання і повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий») Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз зустрічався на життєвих стежках.

У 1937 році Олесь Гончар закінчує технікум і йде працювати в редакцію газети «Ленінська зміна». Робота в пресі давала йому змогу близько знайомитися з найрізноманітнішими галузями життя, ближче вивчати людей. Вже тоді він вчився придивлятися до них, помічати нове в житті та психології людей.

У 1938 році Олесь Гончар — студент філологічного факультету Харківського університету. Незадовго перед війною вийшла з друку його повість «Стокозове поле». Відгук на цей твір письменник про-читав 22 червня 1941 року. Склавши екзамени за III курс, він разом із групою своїх товаришів добровольцем пішов на фронт, хоча мав відстрочку до закінчення навчання. Замість IV курсу він опинився в районі Білої Церкви. Тоді йому йшов 23-й рік.

   Війна потрясла увесь світ. Вона змітала на своєму шляху міста, села, обривала життя, диктувала свої жорстокі закони. Та війна не змогла знищити патріотичні пориви бійців, віру в перемогу. Розпочавши свою бойову одіссею в студентському батальйоні добровольців, він пізнав і пекучий біль відступу, і відчай оточення, і тяжкі рани, і велику радість переможного наступу. Воєнні умови (він був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї) не дуже сприятливі для творчості. Але й за таких нелегких обставин О. Гончар не розлучався з олівцем та блокнотом. Вірші, що народжуються в перервах між боями, сам письменник назве «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел.

Сніги, не сніги, а ріллі.

Наорані смертю за мить.

І хлопець — саме вугілля —

Біля танка свого лежить.

Руки підняв до неба,

Крик занімів на вустах,

Бо жити йому ще треба

В незайманих десь містах.

Ще б чути довкола себе

Той гомін прекрасних міст.

Бунтуючи, зняв до неба

Чорний кулак танкіст.

І руки його обгорілі

Не хочуть такого кінця!

І зуби аж сяють білі

На звугленій масці лиця!

Бо то ж недомріяна мрія,

То ж вірність його комусь —

Напис на танку біліє:

«Жди — я вернусь!»

Здрастуй, мій сонячний краю,

Ти снишся мені і тут.

Серцем щодня я літаю

До тебе за бистрий Прут

Як пишуть листи солдати,

Тужливо стає мені.

Кому ж мені написати,

Якій догукнутись рідні?

Той — мамі, а той — дружині,

Той — сестрам, а той — братам.

А я напишу Україні!

Сонцю її і степам.

Сивим, як згадки, могилам,

Що тонуть в імлі голубій,

Шляхам, окутаним пилом,

Якими пішли ми в бій.

Бачу далекі вершини

В тумани повитих Карпат.

Може, моя то Вкраїна

Біліє черідкою хат?

Слово, в бою загрубіле,

У тому краю забрини,

Де вишні в убранні білім

Мене виглядають з війни.

Слово, в бою загрубіле,

У тому краю забрени,

Де вишні в убранні білім

Мене виглядають з війни

 Після війни Олесь Гончар демобілізувався і продовжив навчання в Дніпропетровському університеті. Та біль старих ран, думки про побратимів нагадували йому про війну. Не раз на фронті він казав собі: «Якщо залишусь живий, розкажу про все, що пережив».

У 1946 році побачила світ перша частина трилогії «Прапороносці» — «Альпи», наступного року вийшла друга частина — «Голубий Дунай», а в 1948 році — остання книга трилогії — «Злата Прага». Твір приніс молодому письменнику надзвичайний успіх і визнання.

1946 року Гончар, закінчивши університет, поступив до аспірантури і переїхав до Києва. Він відразу поринув у напружену творчу роботу. Одна за одною виходять його книжки. Теми творів різні, але в кожному є неповторна і правдива взаємодія трагічного й людяного. Його філософія людяності віщує перемогу щастя й добра.

У кінці 40-х і на початку 50-х років Гончар пише низку новел «Весна над Моравою», «Модри Камень», «Ілонка», «Гори співають» «Усман та Марта», повість «Земля гуде».

Крім літературної діяльності, Олесь Гончар плідно працює над дослідженням творчості інших письменників: Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Івана Котляревського, Василя Стефаника, Олександра Довженка, Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Остапа Вишні.

Свіжість поглядів на світ, незвичайну заглибленість у життя продемонстрував автор у нових своїх творах, що з’явилися упродовж 60-х — 70-х років. Серед них — романи «Тронка», (1963), «Собор», «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), Новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами», «Пізнє прозріння» (1974).

Твори О. Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова.

Письменник включається в боротьбу за українську державність, виступає з гостропроблемними статтями, підтримує студентів у час їхнього протистояння влади — багатоденного голодування на Хрещатику похмурої осені 1990 року.

У 1991 році з’являється публіцистична книга «Чим живемо», у якій митець роздумує про українське відродження.

Смерть прийшла передчасно. Олесь Гончар — совість суспільства — так потрібен нині, у час становлення Української держави! Тож урочисті похорони на Байковому цвинтарі (14 липня 1995 року) були щирим виявом глибокої пошани до людини, яка свідомо обрала тернистий шлях служіння і до кінця чесно пройшла його.

Протягом усього творчого життя Олесь Гончар звертався до малих літературних жанрів — новел та оповідань, ставлячи їх на один філософсько-естетичний щабель з великими призовими полотнами.

Новелістика Гончара — високохудожня частина його творчого доробку. Причому тематика його новел дуже різноманітна. Все письменницьке життя Гончара сповнене спогадів про минулу війну і вболівань за сучасне та майбутнє людства, про що свідчать новели «Модри Камень» (1946), «Весна за Моравою» (1947), «За мить щастя» (1964), «З тих ночей» (1974), «Плацдарм» (1985) і багато-багато інших.

Ранні довоєнні твори Гончара свідчать про його тяжіння до малих прозових жанрів, в яких концентровано великі проблеми і важливі теми. Письменник довів, що можна «у невеликому відкрити велике, у краплі води побачити сонце і почути гомін моря... Таке вміння властиве талантові народнопоетичному».

 Первинне засвоєння новели «Модри Камень»

Новела «Модри Камень» продовжує воєнну тематику творів О.Гончара. Написана через два роки після війни. У журналі «Україна» вона була надрукована ще до появи «Прапороносців». Хоча несправедлива критика болісно вразила письменника, та все ж таки у новелі показав свій справжній талант. Автор зобразив трагічно обірване війною почуття між радянським солдатом та іноземною дівчиною — словачкою. Несподіване кохання до красуні Терези прийшло всупереч війні. Не закріпилося воно в реальному житті, бо дівчина загинула від рук поліцая. Але кохання продовжує жити у пам’яті солдата, в його мріях.

Новела «Модри Камень» написана в романтично-піднесеному стилі: несміливе і нерозквітле кохання, яке зароджувалося між радянським бійцем і словацькою дівчиною, виступає як засудження війни. Це засудження значно глибше за інші фактори, бо немає нічого страшнішого за вбите прекрасне людське почуття.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Написати  повідомлення « Особливості стилю Олеся Гончара»

    

07.12.2022  Українська мова  

Урок 24-25

Тема: Кома в складному реченні. Крапка з комою у складному реченні.

 

1.Опрацювати матеріал( таблиці)  підручника « О . Заболотний . Українська мова , 11 клас»,

https://pidruchnyk.com.ua/466-ukrayinska-mova-zabolotniy-11-klas.html , параграф 33, стор.147-148

     2.Виконати вправу 337, 340

 

02.12.2022 Українська література  

Урок 27

Тема: Історія написання «Зачарованої Десни» (1942-1956), автобіографічна основа, сповідальність. Ця кіноповість – у часи воєнного лихоліття як душевна розрада, сповідь, моральна опора для митця.  Поєднання минулого і сучасного. Два ліричні герої: малий Сашко і зріла людина, митець. Морально-етичні проблеми, порушені в кіноповісті.

         

Якщо вибирати між красою і правдою, я вибираю красу, у ній більш глибокої істини, ніж у одній голій правді...

Коли ми не постигнемо краси, ми ніколи не зрозуміємо правди, ні в минулому, ні в сучаснім, ні в майбутньому.

О.     Довженко

 

Батьківщина — це місце, де людина народилася, де промовила перше слово, зробила перший крок. І куди б не закинула її доля, їй неодмінно світитиме далеким вогником, сповитим щемним і невситимим спогадом, отой найперший Берег Дитинства.

Особливо боляче буває в чужому краї, коли немає змоги повернутися на Батьківщину. Туга за рідним краєм робить життя на чужині нестерпним.

Довженко теж вигнанець з України. Йому не судилося жити і працювати серед рідних людей і на рідній землі. Пересвідчуємося у цьому, зокрема, коли читаємо один із щоденникових записів

О.      Довженка, опублікованих нещодавно: «Пишу, розлучений із на-родом моїм, з матір’ю, з усім, з батьковою могилою, з усім-усім, що любив на світі більш над усе, чому служив, чому радувався. Я ніби навіщував собі недолю в творах. Прощай, Україно. Прощай, рідна, дорога моя земле-мати. Я скоро помру. Умираючи, попрошу вирізати з грудей моїх серце і хоч його одвезти і десь закопати на твоєму лані під твоїм небом. Прийми його. Воно тобі весь вік молилось, не проклинаючи ні однієї з чужих земель». (1.04.1946). Через усе життя проніс він гарячу любов до краю, де народився, до чарівної річки Десни.

Перед нами два портрети: маленького Сашка Довженка і Олександра Петровича. Розгляньте їх і поясніть слова письменника: «Рисую я не в зеркало обачно, а в душу».Внутрішній світ О. Довженка дуже багатогранний, що виявилося в малюнках, фільмах, сценаріях, прозі, публіцистиці, листуванні.Тільки земля України, зрошена кров’ю і потом своїх синів і дочок, могла явити світу такого генія.«І це міг народ, якого душили поміщики і царі, такого могутнього народити! І це міг вічно замріяний лісостеп такого пружного до звершення дій найтрудніших, завжди поспішаючого, гарячого появити!» — писав П. Тичина.

Сьогодні ми розглянемо автобіографічний твір «Зачарована Десна», у якому тісно переплелись два персонажі: малий Сашко й дорослий митець.Щоб зрозуміти душу дорослої людини, треба заглянути в чарів-ний світ її дитинства.

 Словникова робота

Автобіографія — це опис свого життя.

Символізм — це алегоричне вираження якого-небудь поняття, ідеї, почуття через літературний твір.

Соціалістичний реалізм — це творчий метод, що склався на початку XX ст., як відображення процесів розвитку художньої культури в добу соціалістичних революцій, як вираження відповідно усвідомленої концепції світу і людини.

В соцреалізмі вбачали «естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції світу й людини, зумовленою епохою боротьби за встановлення й творення соціалістичного суспільства», тому він був єдиним офіційно дозволеним у Радянському Союзі «творчим методом» літератури і мистецтва.

Автобіографічний твір —. літературний жанр: опис власного життєвого шляху на основі спогадів.

Кіноповість — жанр художнього твору, що поєднує ознаки кіно (фрагментарність і динамізм оповіді, багатство асоціативних моментів і зорових вражень, монументальність образів і повісті (епічність і психологізм, метафоричність і потяг до гіперболи, широкі пейзажні картини та авторські відступи),

 «Зачарована Десна» — гімн землі і людям, які зростили і виховали, навчили працювати, любити прекрасне, ненавидіти потворне.

Задум написати цю повість виник ще в роки Великої Вітчизняної війни. Твір писався понад 14 років. Перший запис — фрагмент до кіноповісті з’являється у фронтовому щоденнику Олександра Довженка 5.04.1942 р.

«А вчора, пишучи спогади про дитинство, про хату, про діда, про сінокіс, один собі у маленькій кімнаточці сміявся і плакав. Боже мій, скільки ж прекрасного і дорогого було в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повернеться».

Робота продовжувалася з перервами, і, нарешті,— остаточне редагування і дата: 1942-1955 рр.

Так за рік до смерті, ніби лаштуючись у далеку дорогу, Довженко склав прощальну осанну рідній річці, проголошував чисті, мов сльози, слова, що завжди хвилюють і роблять нас, читачів його, кращими, людянішими; змушують замислитись, пройнятись урочистістю, бо ми торкаємося великої таїни письменника — пізнаємо секрет його творчої сили, відчуваємо далеку мить його народження як митця.

Кого не схвилюють рядки кіноповісті:

«Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя.

Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».

 «Зачарована Десна» — це твір глибоко філософський, він не тільки про дитинство автора.

Відтворюючи події своїх дитячих років, Довженко розв’язує важливу проблему — проблему формування людини взагалі, її характеру, поглядів на життя. Своїм твором Олександр Довженко ще раз доводить, що дитинство — найщасливіша і водночас найвирішальніша пора в житті кожного.

Тож давайте спробуємо з’ясувати, що, за кіноповістю, є визначальним у формуванні людини як особистості.

З       першої сторінки з’являється оповідач, який виступає у двох іпостасях: як автор і як герой твору — малий Сашко. Відповідно, і розповідь має двоплановий характер:

□       1 план — своєрідне відтворення світу в дитячій свідомості;

□       2 план — філософські роздуми зрілої людини-митця про суть людського буття, роль дитинства у формуванні особистості.

У цих роздумах І виявляється особа автора філософа-публіциста. Звідси і двоплановість характеру митця і письменника — Довженка. Твір не має чіткого сюжету з послідовним розвитком подій — сюжет двоплановий: основна сюжетна лінія — це ніби окремі новели (дитинство Сашка, його враження, сцени захоплення навколишнім світом), другий план — ліричні відступи зрілого майстра слова (філософське осмислення художньої творчості, краси людської праці, природи й людини).

 1.Як у «Зачарованій Десні» розв’язується проблема природи і людини? Зачитайте уривки з кіноповісті, де описано красу Десни, городу, сіножаті. -- Мати, що все саджала; мисливець Тихін, що ніколи не стріляв. Сашко — спостережливий, наділений відчуттям прекрасного: «огірки цвітуть», знав рослини, їх запах, смак. Любив природу. Коли став дорослим, посадив сад, квітник, розвів оранжерею, пасіку.

Недаремно автор назвав зачарованою Десну. Довженко не лише відтворює красу, а й утверджує взаємозв’язок людини і природи як необхідну умову духовності.

2.Та не тільки природа творила Довженка як митця. Хто з дитинства прищеплював йому любов до краси і праці? Як у кіноповісті розв’язується проблема виховання працею?

 - Образи батька, матері, діда Семена, дядька Самійла, улюблена музика — «клепання коси» — музика праці. «Соромно відпочивати там, де працюють люди». Сашко носив дрова до куреня, розводив вогонь, чистив картоплю. Хлопець засвоїв уроки людяності та доброти

3.Чого ще навчила Олександра Довженка його сім’я?

- Батько поважає талановитих людей, безкорисливо рятує людей. Мати вчила ніжності. Дід Семен вчив мудрості і доброти, був гарним оповідачем

4.То яку ж роль, на думку автора, відіграє у вихованні дитини сім’я, оточення?

 -Творила митця не лише тиха, лагідна голуба Десна. А ще його формували як творця рідні батько і мати, і дід Семен, прадід Тарас і весь могутній довженківський рід

5.Що взяв хлопець з дитинства в далеку мандрівку життя?

 - Любов до землі рідного краю, його людей; навчився трудитися, поважати людей праці, старших; розуміти і цінувати прекрасне, творити добро. Завдяки чарівній Десні і рідним людям «не втрачав щастя бачити зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах»)

 Тема: сповнена радощів і смутку щира сповідь письменника про своє дитинство, про кровний зв’язок з народом і рідною землею.

Ідея: заклик любити життя, цінувати і берегти те прекрасне, що робить людину духовно багатою і щасливою. Не забувати, якого ти кореня і що дав тобі твій народ та батьки, бути гідним сином їх.

Отже, патріотизм, любов і повага до батьків, виховання працею, збереження миру на землі, охорона природи — вічні проблеми. Олександр Довженко розв’язує їх з позиції добра, правди, людяності.Максим Рильський назвав «Зачаровану Десну» задушевною ліричною оповіддю, по вінця напоєною любов’ю до рідного краю, до трудового народу, до України з її великим, але скорботним минулим і з її «великим і радісним майбутнім».

 План характеристики Сашка.

1.Оповідач у «Зачарованій Десні» — сам письменник, який виступає і як автор, і як герой твору — маленький Сашко.

2.Пізнання світу Сашком:     ,

1)любов до тварин, природи, музики, співів. {«Коли б спитав мене хто-небудь, яку я музику любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав, що більш за все я любив слухати клепання коси... Високий, чистий дзвін коси передвіщав мені радість і втіху...»; «Любив пташиний щебет у саду і в полі. Ластівок любив у клуні, деркачів — у лузі. Любив плескіт води весняної»; «...Любив співи дівочі, колядки, щедрівки, веснянки, обжинки...»);

2)приємне і неприємне в розумінні хлопця;

3)повага до батьків, людей похилого віку;

4)ставлення до народних свят, прикмет, обрядів, вірувань.

Риси характеру хлопця:

а)допитливий;

б)добрий;

в)чесний;

г)уважний;

д)чуйний

е)спостережливий;

є) здатний до фантазування;

ж)щирий.

 .Майстерність Довженка — письменника.

Сашко-оповідач	Автор-оповідач
Спостережливий, наділений почуттям прекрасного; має добру пам’ять, чутливе серце; любить природу; цінує батька за працьо­витість; ніжний, людяний, до­брий; використовує в мові влучне, гостре слово; розуміє такт	Шанує волелюбні риси своїх бать­ків; розуміє такт і шанобливість; схиляє голову перед працьовити­ми батьками і односельцями, для яких праця не тільки обов’язок, а й духовна потреба; людяний, добрий, не втратив «щастя бачити ... зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах»

 Поєднання минулого і сучасного

Лірика	Пафос
Реалістично виписані дитячі вра­ження від навколишнього світу, картини сільського життя, хлоп­чачі радощі і жалі, розповіді про людей, що оточували хлопчика	Філософське осмислення всього побаченого і пройденого людиною, чиє життя вже повечоріло, на чиє­му шляху були і радості творення, і жалі невдач

 Міжпредметні паралелі

У 1964 році на кіностудії імені Олександра Довженка було знято художній фільм «Зачарована Десна». Режисер Юлія Солнцева ввела нових колоритних персонажів — Колодуба (актор Володимир Гусєв) і полковника (актор В’ячеслав Вороній). Роль матері Довженка вдало зіграла Зінаїда Кирієнко, самого Олександра Петровича — Євген Самойлов, малого Сашка Володя Гончаров. Пропоную вам переглянути кілька епізодів, а потім обговорити побачене.

     Зачаровує читачів і сьогодні Довженкова думка про те, що велике щастя — бачити зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах. Вона споріднена з думкою німецького філософа Іммануїла Канта про найвищі постулати людини — моральний закон у собі й зоряне небо над головою.

 Домашня робота

1.Які риси характеру, звички, погляди ви успадкували від батька- матері, а які виробили самі?

2.Які людські вади вам більш за все ненависні?

3.Окремі фрази з кіноповісті Довженка стали афоризмами. Прочитайте їх і прокоментуйте.

- «Наш народ нагадує мені тютюн. Його весь час пасинкують. У нього велике, дебеле листя, а цвіту де-не-де».

- «Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє».

- «Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм».

- «Не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шлях».

 

01.12.2022 Українська література  

Урок 26

Тема: Джерело вивчення історії його життя і трагічної доби – «Щоденник». Правда про український народ, його історію крізь призму авторського бачення й оцінки. Національні та загальнолюдські проблеми, поєднання особистісного, виражального начала з публіцистикою.

 

     Свій «Щоденник» О.П. Довженко розпочав вести під час війни. З його сторінок перед нами постає справжній митець, патріот. Як відомо, щоденники належать до епістолярного типу творів. І за життя письменників вони, як правило, не публікуються.

Слово «езотеричний» означає той, що містить внутрішній, глибинний або таємний, прихований зміст:

О.      Галич виділяє такі ознаки щоденника: відсутність єдиного сюжету, спільного ідейного змісту, розрізненість, різностильовість записів. Норма цього жанру — уривчастість оповіді, наявність якоїсь недомовленості. Особливістю Довженкового «Щоденника» є те, що в цій глибоко особистій речі ми не знаходимо розповіді про власне життя. Тут — роздуми про долю різного народу, про те, як допомогти йому в трагічний час, як застерегти від помилок.

           Уперше «Щоденник» опубліковано у 1962 році в «Литературной газете» та журналі «Дніпро». Безперечно, це були записи з вилученням тих текстів, які цензура вважала занадто гострими чи необ’єктивними. «Щоденник» вийшов під спільною обкладинкою «Україна в огні».

Сто п’ятдесят папок Довженкового архіву відкрили лише у 2013 р. Та частина «Щоденників», яка писана в повоєнний час, не менш трагічна, ніж «Щоденник» воєнний. Чимало записів письменника лягло в основу творів «Україна в огні», «Зачарована Десна», «Поема про море», «Ніч перед боєм», «Повість полум’яних літ».

 

         «Щоденник» засвідчив світоглядну кризу Довженка, пошук виходу з неї і віднайдення його. Зі сторінок «Щоденника» перед нами постає людина, яка бачила далеко й глибоко. Часто погляди митця розбігалися з офіційною точкою зору. Він засуджував тоталітарну систему, яка виховувала кар’єристів і підлабузників, людей підозрілих і недовірливих, що відмовлялися мислити самостійно. Жити в такій атмосфері творчій, мислячій людині було важко. Багато розповідей про героїзм народу в роки війни. Автор пише про героїчні вчинки всього народу: від дітей до старих дідів.

Митець роздумував над причинами масового зрадництва.

У «Щоденнику» майстерно поєднано авторське начало з публіцистикою.

 

Публіцистичність — це властивість за значенням публіцистичний (лат. — суспільний, народний); сукупність ознак творів, у яких порушено актуальні світоглядні, політичні, духовні природоохоронні, етико-соціальні проблеми сучасності. Невід’ємними ознаками публіцистичності є: пафос, чітка авторська позиція; поєднання абстрактно-логічного й конкретно-образного мислення; злиття емоційного начала з раціональним; науковість прагнення всебічно осмислити явища; художня декларативність, полемічність з уявними опонентами, документальна точність факту й художня образнвсть, метафоричність стилю, апеляція до образів-символів, вплив на громадську думку; лірико-публіцистичний висновок; філософський, етико-моральний, людинознавчий зміст. Публіцистичність є ознакою художніх творів, написаних під час війни або за складних політичних обставин (наприклад, у момент проголошення незалежності України) чи всенародної небезпеки й горя (наприклад у рік вибуху на ЧАЕС) на дуже важливі й животрепетні теми. До публіцистичних належать оповідання Довженка «Мати», «На колючому дроті», «Перемога», кіноповісті «Україна в огні» й «Повість полум’яних літ».

Головна тема «Щоденника» — Україна.

Мотив Довженкової філософії представлений у таких аспектах:

1.   Україна гине, її майже нема.

2.   Кожен крок відступу буде оплачений великою кров’ю.

3.   Порятунок українського народу в добрі і милосерді.

4.   Український народ позбавлений історії.

5.   Роздуми О. П. Довженка про мистецтво.

Аспект 1«Україна гине. України більше нема»

2    липня 1942 року О. П. Довженко зробив такий запис: «Чи наш народ безсмертний? Чи вмирущий він в конечності своєї долі? Смертний, як і все, що живе. Все йде, все минає. А невмирання наше довге українське, чи ж є воно життя, чи тільки кволе жалюгідне існування.

Нас, кажуть, більше за добру європейську державу. Ми є і нас нема. Де ми?»

Довженкові раптом відкрилася страхітлива істина: винищення українського народу в XX столітті йде жахливими темпами й моторошними методами. Кинута на поталу ворогові, Україна добивається, донищується німцями. Вивозять до Німеччини жінок і дівчат, хліб і цукор, вугілля й чорнозем. І нічому обороняти, Червона Армія відступає.

Аспект 2

У Довженка не було сумнівів у перемозі радянської зброї, але він знав, що кожен крок відступу буде оплачено великою кров’ю наступу. І ця кров буде здебільшого українською. Дивовижно глибоким є запис 12 липня 1942 року.

«Чи подивлюсь на пустелі, на кладовища, чи поплачу на руїнах і перелічу мільйони втрат — записує Довженко.— А потім умру від горя, щоб не бачити, як заселятимуть тебе, мати моя Україно, чужи-ми людьми, як каратимуть твоїх недобитків синів і дочок за німецьке ярмо, за німецьких байстрюків, за каторжну працю в Німеччині, за те, що не вмерли вони з голоду і діждалися нашого приходу.

Прокурорів у нас вистачить на всіх, не вистачить учителів, бо загинуть в армії, не вистачить техніків, трактористів, інженерів, агрономів. Вони теж поляжуть у війні, а прокурорів і слідчих вистачить. Всі цілі і здорові, як ведмеді, і досвідчені в холодному своєму фахові. Напрактиковані краще од німців ще з 37-го року».

Щоб правильно зрозуміти Довженка, потрібно прочитати запис від 2 липня 1942 року.

«Якщо й станеться повернення наших людей на Батьківщину, то не на радість і спокій, не на працю, а в засланні і в наругу на все життя по Сибірах та Казахстанах як «німецьким зрадницям», «фашистським слугам», «зрадникам Батьківщини». Які великі страждання! В яку безодню горя впав мій народ і скільки горя ще жде його в майбутньому!»

Аспект З

Автор «Щоденника» вважає, що порятунок українського народу — в добрі і милосерді. Смертям, моторошним випробуванням, безмірним стражданням мусять бути протиставлені не підозра й за-розуміла пиха, а милосердя й прощення.

Запис 25 травня 1942 року.

«Народу одпущено страждань такою мірою, такою новою небаченою мірою, про яку навіть і не підозрювало людство. Народ український загине в цій війні, товариші патетики. Не озлоблених, темних, жорстоких молодців треба посилати б за військом у трибуналах, а цілителів духовних ран і каліцтв, чутливих і розумних, що знають ціну крихітці добра в лиху годину.

Аспект 4

Наскрізним мотивом Довженкового щоденника є розмірковування про глибоку історичну Кривду.

Український народ позбавлений історії. Її ніхто не знає, бо її страшно знати, бо за таке знання розстріляють. На думку О. П. Довженка, народ силоміць позбавили його історії. Він паралізований духовно.

«Ніхто не хотів вчитися на історичному факультеті,— записує Довженко 1942 року. Посилали в примусовому плані. Професорів заарештували майже щороку, і студенти знали, що таке історія, що історія — це паспорт на загибель».

Як вважає автор, без історії не можна навчитися любити Батьківщину.

Учень зачитує запис від 20 травня 1942 року про те, що наші жінки одружуються з німцями.

«А найстрашніше — що дівчата не знають, що виходячи заміж за німця, вони зраджують Батьківщину. їх не вчили Батьківщині — їх вчили класовій ворожнечі і боротьбі, їх не учили історії. Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».

У «Щоденнику» є запис, який стосується національної самокритики. Народились ці рядки внаслідок духовної кризи письменника, породженої відступом військ Радянської армії, обставинами особистого життя, втратами.

«...Ми дурний народ і невеликий, ми народ безцвітний, наша немов один до одного непошана, наша відсутність солідарності і взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі і об’єктивно абсолютно не викликаючи до себе ні в кого добрих почуттів, бо ми їх не заслуговуємо.

У нас нема справжнього почуття гідності і поняття особистої свободи існує у нас, як щось індивідуальне, анархічне, як поняття волі, а не як народнодержавне розуміння свободи, як усвідомлення необхідності. Ми вічні парубки. А Україна наша — вічна вдова. Ми удовині діти».

 

Аспект 5 «Роздуми О. ГІ. Довженка про красу»

О.      П. Довженко завжди був упевненим у тому, що митець покликаний народом показувати світові велич і красу життя.

Запис 11.12.1943

«Сьогодні записав од матері десять чудесних колядок і п’ять старих пісень. Так було приємно записувати. Просто сльози наверталися од радості чи зворушення. Колядки мати наспівувала. У неї лишився чудесний слух. Вона потонула у спогади дитинства і про-співала мені п’ять пісень улюблених свого батька, а мого діда, ткача Ярмоли, що дуже любив співати було за своїм верстатом...»

30 квітня 1944 року письменник робить такий запис: «Якщо вибирати між красою і правдою, я вибираю красу. У ній більше глибокої істини, ніж у одній голій лише правді. Істинне те, що прекрасне, і коли ми не постигнемо краси, ми ніколи не зрозуміємо правди ні в минулому, ні в сучаснім, ні в майбутньому.

Краса нас всьому вчить. Ця проста істина лишилася, проте не визнаною, особливо ворогами високих мастей і почуттів. Краса — високий учитель. Доказ цьому мистецтво — малярі, скульптори, архітектори, поети. Що б нам лишилося од Риму, од Ренесансу, коли б їх не було. У всьому людському я хочу шукати красу, себто істину».

 

У «Щоденнику» передано перепади настрою автора, його психологічний стан. Звертають на себе увагу ті записи, які стосуються самого автора безпосередньо: «...Я вмру в Москві, так і не побачивши України» Перед смертю я попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю у Києві десь над Дніпром на горі. Пошли, доле, щастя людям на поруйнованій, скривавленій землі! Зникни, ненависть! Щезни, убозтво! Часом мені здається, що я вже вмер і давно лежу в ямі, і кожна звістка з України падає на мої груди, як могильна земля, заступ за заступом, що мене не тільки вже нема, а наче й не було ніколи. Неначе не створювала мене зовсім українська земля п’ятдесят один рік тому, не годувала хлібом і медом, не поїла думками, почуттями, не купала у віруваннях і звичаях нашого народу, не вкладала в мою душу ні своїх гордих героїчних поем, ні любові до себе, ні плачу, коли плакала сама, як удова в неволі.

Так, попросивши один раз хліба поради і одержавши камінь осуду, я, народжений для добра, похитнувсь і мовчки впав, як падає мертвий, і кров моя запеклась і присохла до сивого мого волосся...»

Із записів випливає думка про великий гуманізм автора, його налаштованість на добро, а не на зло чи на ненависть, помсту. Зі «Щоденника» перед нами постає величний образ автора — людини з глибоким мисленням, різносторонньою обдарованістю, яка безмежно любила свій народ і вболівала за нього. Слова Довженка тривожать душу, будять сумління, закликають не повторювати помилок історії.

 

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ!!!

Дайте відповіді на питання :

     1.Чи вірить О. Довженко в щасливе майбутнє свого народу (на основі записів «Щоденника»)?

2.   Чи порушено в «Щоденнику проблему духовності»?

 

30.11.2022  Українська мова  

Урок 23

Тема: Контрольна робота (тести)

 1.     Виконати вправу 288 ,   підручник « О . Заболотний . Українська мова , 11 клас», стор. 127-128   ,https://pidruchnyk.com.ua/466-ukrayinska-mova-zabolotniy-11-klas.html 

 2.Написати есе « Читання робить нас кращими». Використайте в тексті вставні слова і словосполучення .

 

 

 30.11.2022  Українська мова  

Урок 22

Тема: Розділові знаки у простих реченнях, ускладнених вставними словами і реченнями.

             

1.     Опрацювати матеріал( таблиці)  підручника « О . Заболотний . Українська мова , 11 клас», параграф 28 ,стор. 123-124

https://pidruchnyk.com.ua/466-ukrayinska-mova-zabolotniy-11-klas.html 

     2.Виконати вправу  280, 284

 

 

23.11.2022  Українська мова  

Урок 21

Тема: Розділові знаки у простих реченнях, ускладнених відокремленими обставинами.

 1.Опрацювати матеріал( таблиці)  підручника « О . Заболотний . Українська мова , 11 клас»,

https://pidruchnyk.com.ua/466-ukrayinska-mova-zabolotniy-11-klas.html , параграф 32, стор.142

     2.Виконати вправи 325

23.11.2022  Українська мова  

Урок 20

Тема: Розділові знаки у простих реченнях, ускладнених відокремленими означеннями, прикладками.1.Опрацювати матеріал( таблиці)  підручника « О . Заболотний . Українська мова , 11 клас»,

https://pidruchnyk.com.ua/466-ukrayinska-mova-zabolotniy-11-klas.html , параграф 31, стор.136-137 , 139-140

     2.Виконати вправи 310, 317

17.11.2022  Українська література  

Урок 22

Тема: Жанрові особливості (динаміка сюжету, неоромантичність та ін.). Вольовий характер Григорія Многогрішного. Родина Сірків, майор Медвин.

 

 Сміливі завжди мають щастя.

Іван Багряний

 

З настанням української державності ми якось краще почали усвідомлювати, що «нашого цвіту — по всьому світу». Тепер добре знаємо, що українці живуть у всіх частинах планети. Нелегка доля змушувала їх у різні часи покидати різну землю і шукати щастя в далеких краях.«Тигролови» — один з тих нечисленних художніх творів, який дарує нам образне бачення «трудів і днів» українських переселенців, що утворили на Далекому Сході величезних за розмірами край під назвою Зелений Клин.«Тигролови» відкривають нам прекрасно зображену природу далекого Уссурійського краю з її величезними горами, незайманими пралісами, бурхливими гірськими ріками, багатим розмаїтим тваринним світом. Персонажі роману вражають своїм вільнодумством, сміливістю, фізичною витривалістю та просто людською привабливістю. їх мужні характери гармоніюють із суворою та дикою природою. Завдяки саме цим якостям «Тигролови» свого часу набули тимчасової популярності серед зарубіжних читачів. Твір перекладений шістьма мовами, а його неодноразові видання досягли трьохмільйонного тиражу. Читачі купували цей роман для себе і як святковий  подарунок своїм близьким та знайомим.

  Образ Григорія Многогрішного, майора Медвина та родини Сірків.

 Образ головного героя Григорія Многогрішного

В основу «Тигроловів» покладено події, що сталися під час відбування автором заслання на Далекому Сході. Його герой Григорій Многогрішний увібрав у себе чимало рис характеру самого автора: він не скорився, не змирився з нав’язаним йому статусом в’язня жахливої системи й залишився Людиною.

«Тигролови» — це романтичний твір, з елементами пригодницького жанру. Сюжет захоплюючий і динамічний, читач постійно перебуває в емоційному напруженні. І все ж «Тигролови» виходять за межі звичайної «масової» літератури, насамперед, ідейним спрямуванням. У творі Багряного всепоглинаюча ідея перемоги добра над злом втілюється через художні образи, ліричні відступи та символіку.

Стрімкий потяг — експрес, що мчить на Далекий Схід, як мчить і саме життя. У ньому розважаються й милуються краєвидами представники влади і терзаються роздумами про своє майбутнє звичайні люди, яких перетворено на зеків, безправних політв’язнів. Серед останніх і Григорій Многогрішний. Він тікає з поїзда, як із жорстокої, занедбаної Богом та людьми реальності, потрапляє на розкішний острівець у тайзі, що зветься Зеленим Клином, який здається Григорієві мрією-казкою. Тут живуть українці, колишні втікачі и вигнанці, які були колись розкуркулені радянською владою. Тут вони створили свій український світ, наповнений моральною чистотою і гармонією.

Ми ще не бачимо Григорія Многогрішного, але вже відчуваємо його людську неординарність. Уявлення про зовнішність Григорія складається поступово. Спочатку бачимо в загратованому вікні вагона дві цятки блискучих очей, а потім — бліде обличчя. Після втечі з поїзда, під час блукань у тайзі, бачимо його украй виснаженим, обірваним, з давно неголеним обличчям. Трохи пізніше, коли Григорій відтане душею у теплій атмосфері родини Сірків, той божевільний блиск в очах зникне. Він заспокоїться, увійде у свій зви-чайний духовний і фізичний стан. Так, він справжній атлет, як про це зазначалось у чекістській телеграмі, коли після втечі почався його розшук. Високий, статурний. Разом із досвідченими і загартованими у мисливських походах Сірками він витримує важкі фізичні навантаження. Григорій для Сірків — людина із загадковим пройдешнім. Проте вони, вочевидь через свою тактовність, не прагнуть особливо дізнатися про його минуле.Рівне і шанобливе ставлення Сірків до Григорія багато що говорить про останнього. Він легко прийняв їх спосіб життя, швидко опанував усі премудрості тайгового мисливства. Ні в чому не поступався значно досвідченішому у цій справі Грицькові. Був наділений рисою, що особливо цінується серед жителів тайги. Так, Григорій — людина виняткова. Його внутрішня делікатність і скромність виявляється в стосунках з Наталкою. Іван Багряний вельми детально показує нам історію кохання цих двох молодих людей. У романі є кілька важливих епізодів, кожний з яких допомагає нам відкрити щось нове в образі героя. До таких епізодів треба віднести погоню за своїм кривдником Медвином. Незважаючи на вроджену делікатність і духовну шляхетність, Григорій не здатний пробачити своїм  кривдникам. Більше того — він прагне помсти і добивається її. Григорій Многогрішний належить до людей, яких неможливо скорити. Надто багато у нього власної гідності і надто багато відповідальності за долю Вітчизни. Тільки вирвався з Наталкою за кордон, як зрозумів, що йому «стелиться шлях десь на ту далеку, для одного з них зовсім незнану, сонячну Україну. А чи в героїчну битву і смерть за тую незнану, за тую омріяну Україну».

Родина Сірків

Привабливими рисами характеру наділені й інші герої роману.Родина Сірків живе дуже заможно: постачання пантів, хутра, м’яса та живих тигрів приносить значний прибуток. Сірки мають кілька коней, усе необхідне для полювання і ведення господарства (тільки на Голубу Падь вони щорічно завозять кілька тонн солі), мають добрий і зручний одяг, як тканий, так і зі шкір, оленячого та соболиного хутра, а перелік страв просто викликає заздрість.Багряний показує, що такий світ можуть створити тільки люди вільні духовно і матеріально: «А люди — ті самі. І не ті самі, які й не такі. Всі такі, лише одним не такі, — поглядом, життєвим тембром, іншою якістю. Ці — сурові і загартовані. Безжалісні стрільці, веселі і безпощадні звіролови, мускулясті диктатори в цій зеленій, первісній державі, хижі і горді завойовники цієї ще не загнузданої стихії. Життя геть випекло з них сентиментальні риси і вайлувату млявість, настеливши їх, вигартувавши в безперервнім змаганні за своє існування».

Григорій до зустрічі з українською родиною Сірків відчував себе зацькованим звіром. Але атмосфера в родині звіроловів, яка прийняла і порятувала Григорія, тепла, домашня, як і довколишня природа. На тлі цієї розкішної багатовікової природа розквітає кохання Григорія до доньки Сірка Наталки.

Врятований Григорій його ще не бачить, але чує «дебелий, спокійний голос. Батьківський. Такий сердечний, а гуде, як із барила, і жартома...» Потім зустрічає з полювання «вусатого дідугана, дебелого, високого, червоновидого, а волохатими грудьми» в мисливському спорядженні. Це старий Сірко. Напевне, він здогадується, хто такий Григорій, але виконує неписаний закон тайги — допомогти потерпілому, пошанувати гостя: «Я не знаю, хто ти, але моя хата — твоя хата. Лежи ж собі. Такий закон тут. Наш закон. Навіть коли б ти був не християнська душа, а якийсь гольд чи навіть кореєць, то й тоді цей закон по твоїй стороні. Будь же веселий і щасливий...». І Наталка підтверджує ці батькові слова: «Знаєш, що батько сказали? Сказали, що відколи ти в цій хаті — вони відповідають за тебе... як за сина, от. І нічого не хочу знати».Батько родини підтримував дідівську Сіркову державу і, щоб не ламати себе, не відцуратися предківського, перебрався з родиною н тайгову глушину, «по-своєму таки віку доживати». Кмітливість І підвага стали спадковими рисами сім’ї Сірків. Батьки виростили трьох хороших дружніх дітей, привчили їх до праці.Мати родини перше постає перед очима Григорія в національному одязі. У неї приємний голос: «Такий, як у всіх матерів там, за тисячі кілометрів звідси». Вона прийняла втікача як рідного сина, разом з дочкою виходила його, підтримувала, душею відчуваючи, що це чесна, хороша людина: «Не журися, синку. Вір у своє щастя!А воно в тебе є... У сміливих щастя завжди є...»Мати працьовита, любляча, турботлива. У хаті в неї прибрано за старим українським звичаєм. Свою любов до рідного краю — далекої України — мати передала й дітям. Наталка й Грицько залюбки співають українських пісень, беруть участь у старовинних обрядах, додержуючись традицій предків. У серці матері — велика любов до цього суворого далекосхідного краю, де виросла, вийшла заміж, народила дітей і поховала близьких людей. Але «як напосядуть згадки про край той рідний, сонячний і тихий — далебі, журба бере, так би й полетіла туди». Мати й батько «з природної делікатності» не розпитували Григорія ні про що, проте видно було, що дуже йому співчували. Отже, подружжя Сірків — глибоко порядні, добрі й сміливі люди, які уособлюють в собі кращі риси українського народу.Грицько, Сірків син, став для втікача другом і братом, навчив мисливських премудростей. Так само як і батьки, мовчки і делікатно підтримував Многогрішного. Молодий Сірко — вправний мисливець і звіролов, сміливий, з великою повагою ставиться до батьків, шанує традиції й звичаї козацького роду.Наталка Сірківна — горда лісовичка, мисливець і звіролов, хоче в усьому буди першою. Мати говорить про неї: «їй би на коні, та на полозках, та з гвинтівкою, та з собаками... Звели їй до відьми в зуби полізти — полізе, їй би треба хлопцем родитись...» Але разом з тим Наталка — ніжна й любляча донька, яка шанує предківські звичаї і тонко відчуває красу природи. Та найбільше вона розкривається у своєму почутті до Григорія Многогрішного.Неприступна й насмішкувата, вона старанно приховувала своє кохання до Григорія.Але у вирішальний момент, коли на перешкоді до її щастя стала розлука, вона діє рішуче і швидко —-так, як підказує їй серце. Знаючи, що над коханим нависла смертельна небезпека і йому треба ь тікати, вона готова навіть переступити батьківське слово (адже в неї«Сіркова кров»), щоб бути разом з коханим. Наталка — ніжна, вірна й віддана подруга, яка готова йти зі своїм коханих хоч на край світу.

Майор Медвин

З конкретних негативних образів розкрито образ слідчого у справі Григорія Многогрішного — майора Медвина.Сидячи у вагоні-ресторані комфортабельного експресу, цей представник влади виглядає як саме втілення могутності і вищості. Дізнавшись про втечу Многогрішного, Медвин згадує того в’язня — «диявол в образі людини»: «Що він з ним не робив!.. Він йому виламував ребра в скаженій люті. Він йому повивертав суглоби... Він уже домагався не зізнань, ні, він добився, щоб той чорт хоч заскавчав і почав ридати та благати його, як то роблять всі... Авжеж! Дивиться виряченими очима — і тільки. Як каменюка». А на самому початку цей в’язень сказав своєму мучителеві: «Я тебе переслідуватиму все твоє життя. І всі ми, що тут пройшли... Ми тебе переслідуватимемо все життя і проводжатимемо тебе до могили — тисячі нас, замучених, закатованих...»І дійсно, відтоді майор не міг спокійно спати, а одружившись, «боявся ночувати вдома...», особливо коли Многогрішний утік з божевільні, куди його відправили. Незабаром в’язня піймали, і майор особисто постарався, щоб йому дали великий строк. І от маєш: знову втік. І знову перед Медвином стали «очі замордованої, розчавленої, але непереможеної жертви».Під час наступної зустрічі з Многогрішним Медвин «тіпався» зі страху... Многогрішний убиває свого колишнього слідчого іменем усіх замучених, вважаючи, що має на це моральне право.

Висновок 

У романі «Тигролови» Багряний по-своєму відтворює ідеї М. Хвильового про перспективу майбутнього України.Серед нетрів приамурської тайги, на кордоні з Китаєм, Багряний знаходить той ідеал вільного людського співжиття та співпраці — те, що Хвильовий називав «загірною комуною».Хутір родини Сірків оточують гори, де нащадки запорозьких козаків живуть і працюють своєю маленькою трудовою комуною, без будь-якого поневолення та примусовою чи найманої праці. Наявність таких поселень була для Багряного одним із позитивних надбань радянської влади та передумовою подальшого розвитку України. Ця маленька комуна — той ідеал, де вільна людина працює на своїй землі, що і є запорукою досягнення добробуту.В оточенні вільних людей жахи минулого перетворюються для Григорія Многогрішного на марево, на химерний сон. Він починає відроджуватись до нового життя. А його відродження символізує відродження всієї нації.

  «Позитивні та негативні образи твору»     

Герої	Позитивні образи твору
Григорій Многогрішний	Молодий хлопець з України; політв’язень. Сміливий, відважний. Любить народ, свою Батьківщину. Щиро кохає Наталку. Вірить у майбутнє, символізує від­родження нації
Денис Сірко	Хороший і люблячий сім'янин, батько. Кмітливий і відважний мисливець
Сірчиха	Працьовита, любляча, турботлива мати. Дотримуєть­ся старовинних обрядів та традицій. Порядна та добра жінка "
Грицько Сірко	Вправний та сміливий мисливець і звіролов. 3 пова­гою ставиться до своїх батьків, шанує козацького роду
Наталка Сірко	Горда та смілива лісовичка. Хоче в усьому бути перша. Ніжна любляча донька. Тонко відчуває красу при­роди. Вірна й кохана подруга, готова іти з коханим хоч на край світу     Негативні образи твору
Герої	Негативні образи твору
Поїзд-дракон	Уособлює тоталітарну систему. Потужні паровози носять імена двох історичних постатей-головного ідеолога та виконавця страшенного антигуманного режиму — «Йосипа Сталіна» і «Фелікса Дзержинського»
Майор Медвин	Втілення могутності і вищості. Жорстокий, ненавис­ний. Боїться Многогрішного, його «замордованих очей, розчавленої терором, але не переможної жерт­ви». Гине від рук Григорія (Многогрішний убивав колишнього слідчого іменем всіх замучених)

«Григорій Многогрішний»

Сильний, цілеспрямований, волелюбний.

Перемагає, долає, бореться.

Борець проти тоталітарної системи.

Герой — співвітчизник.

 «Медвин» 

Майор НКВС Медвин.

Жорстокий, ненависний, злий.

Залякує, катує, принижує.

Справжній «людолов», що полює на людей.

Боягуз.

 

Знову згадаємо твір !!!

-   За що Сірки були вдячні Григорію? (За врятоване життя Наталки)  

-   Хто був предком Григорія Многогрішного? Посилайтеся на історичні факти. (Дем’ян Многогрішний — гетьман Лівобережної України (166-1672), ставши спільником Дорошенка, почав неприязні дії проти Москви)

-   Зачитайте про страждання яких зазнав Григорій Многогрішний від Медвина. («Тії очі з кривавими росинками на віях — вони стоятимуть перед ним вічно... Що він з ним не робив! Він йому виламував ребра в саженній люті. Він йому повивертав суглоби. Він уже домагався не зізнань, ні, він добивався, щоб той чорт хоч заскавчав і почав ридати та благати його, як то роблять усі... Дивиться виряченими очима — і тільки. Як каменюка. Він уже канав — але ні пари з уст»)

-   Як Григорію вдалося втекти із ешелону? («Ножем розрізав чотири дошки підлоги впоперек. На те пішло багато ночей. 99 шансів проти одного було за те, що від нього не лишаться тільки шматки, але він все-таки зістрибнув з потягу»)

- Що сталося з ним у тайзі? (Зустрічається з Наталкою, якій рятує життя, визволяючи з лап ведмедиці, а Наталка взамін рятує життя йому, прийнявши рішення разом із батьками залишити його в себе)

-   Як прийняли його в сім’ї Сірків? (Сірки прийняли Григорія у свою родину наче рідного)

-   Які враження охопили героя, коли він розплющив очі після тривалої втрати свідомості? («Роздивлявся по хаті. У кутку рясніли образи, вшитими рушниками прибрані, кропило з васильків за Миколою Чудотворцем.» У вікно знадвору зазирає сонце. Мати в опічку і в рясній стародавній спідниці, посміхаючись, несе тарілки в двері...»)

-   Яким чином, на думку Сірківни, люди поступово підкорили тайгу? («Чужина чужина... А бач, оббулися ...І дивись — зажили ж як потім! І пущі здолали, і край скропили, ще й залюднили. І звикли, полюбили...»)

-   Яким чином українці опинились на Далекому Сході?

-   Якою справою займались Сірки? (Мисливством)

-   Що таке «п’ятнування» за романом «Тигролови»? («То наші стрілецькі вправи,— відповів старий Сірко,— в «п’ятно» стріляти, значить в пляму»)

-   Який подарунок прийняв Григорій від Сірка? (Гвинтівка, яку Сіркові подарував Блюхер, вони зналися ще від громадянської війн, відтоді, як били разом всю білу контрреволюцію...)

- Як Гриць охарактеризував своїх собак? («Це звірові собаки. Вони тобі візьмуть гуртом вепра і триматимуть, поки ти прийдеш і доріжеш його ножем. А от ціна оцим головне в тім, що вони тигрятники. Взагалі, як правило, немає в світі собаки, щоб від одного духу тигрячого не кидався зі скавулінням під ноги людині, від жаху. А ці навпаки. Вони б, мабуть, і диявола задавили»)

- З ким автор порівнює цих собак? (З головним героєм твору)

- «За яких обставин родина Сірків і Морозів зустрілась у тайзі? («Морози їхали з Комсомольська навпростець додому. Там дочка Ганна у брата в гостях була, забарилась, та й маля там породила. Так оце їздили туди забирати з шпиталю лагерного, та й інші мисливські справи залагоджували»)

- Про які страхіття Мороз розповів Сірку? («Розповів про місто каторги, про пекло новітніх канальських робіт, вигачуване костями українськими. Про колони виснажених арештантів на лютім морозі... Про голод і цингу... Про смерть від знущання, голоду, пошестей...

- Яке враження справив на Григорія напис, що був на снігу? («Медвин — це ж прізвище колишнього ката. Так, це прізвище викликало зливу страхітних спогадів, приспаного гніву, пекельної, непримиренної вічної ненависті»)

- Який самосуд вчинив Многогрішний над Медвином?

- Чому герой вагався, вирішуючи залишити сім’ю Сірків? («Але ж як він піде геть, не попрощавшись з цими людьми? Але ж як стане перед нею і не пожаліє її серце...»)

- Про що свідчить благословення батьків дочки з коханим у далеку дорогу?

- Яким чином Наталка повідомила батьків про успішний перехід кордону? (Відіслала Заливая із повідомленням, що вони успішно перейшли кордон із Григорієм)

 

Подумайте ......

1. Як ви думаєте, у чому виявлялась любов Григорія Многогрішного до батьківщини? Наведіть переконливі аргументи.

2. Доведіть, що сім’я Сірків — не лише гарна родина, а й міцне родовідне дерево української нації.

3. Чому, на ваш погляд, Сірки, перебуваючи далеко від України, дотримувались українських народних звичаїв і обрядів?

4. Висловіть власну точку зору стосовно розуміння героями твору слова «щастя».

Напишіть !(д/з)

 

 Написати міні-твір на одну із запропонованих тем:

ОБОВ’ЯЗКОВО !!!

- «У сміливих завжди є щастя»,

- «Патріотизм починається з батьківщини, де ти народився». 

 

17.11.2022  Українська література  

Урок 23

 Тема: Символіка роману, ідея перемоги добра над злом. Популярність твору в повоєнній Європі. Актуальність для нашого часу.

 

  Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи.

І. Багряний

 

 Тестова робота ( виконати ) 

1.  Укажіть жанр твору І. Багряного «Тигролови»

А автобіографічна повість          Б автобіографічний роман

В пригодницький роман             Г роман-хроніка

 2.  Укажіть яким розділом починається твір «Тигролови»

А «Дракон»                              Б «Світ на колесах»

В «Рейд на Хабаровськ»         Г «Навзводи з щастям»

 3.   Символом чого є образ поїзда у романі?

А тоталітарної сталінської системи        Б швидкоплинності життя

В науково-технічного прогресу               Г справедливого суспільства

 4.      Укажіть, де відбувалася дія роману І. Багряний «Тигролови»

А в Україні      Б на Близькому Сході         В на Далекому Сході         Г на Півночі

 5.      Укажіть головну думку твору

А життя людини безцінне

Б за будь-яких обставин людина має бути Людиною

В людина завжди повинна думати, як врятувати своє життя

Г любов до України

 6.      Нащадком кого є головний герой роману?

А Івана Мазепи  Б Богдана Хмельницького В Дем’яна Многогрішного Г Івана Сірка.

 7.      Кому з героїв належить характеристика: «Юнак — 25 літ, русявий атлет, авіатор...»?

А Грицю Сіркові Б майору Медвину В Григорію Многогрішному Г Денису Сіркові

 8.      Кому з героїв належать слова: «Ти тут вдома. Зрозумів? На багато верстов кругом тут тільки праліс та звірі, а людей нема...»?

А Наталці    Б Сірчисі    В старому Сірку    Г братові Наталки

 А русалкою     Б лісовичкою     В Мавкою    Г нявкою

 9.      З ким Григорій порівнював Наталку?

10.    Укажіть, кому з персонажів належить ця характеристика: «Чорнобривий, з м’ясистим носом, віком понад тридцять літ...»?

А Петру Дядорову    Б начальнику ешелону    В Морозу     Г майору Медвину

 11.    Хто приніс звістку про успішний перехід кордону Наталкою і Григорієм?

А невідомий      Б Заливай        В Грицько Сірко         Г Мороз.

 

12.    Кому належать слова «У сміливих завжди щастя є»?

А Наталці    Б Фійоні     В Сірчисі        Г Григорію Многогрішному

 

Роман «Тигролови» — це ще одна сторінка історії України, її народу, який перетворювався поступово з вільних козаків на цілі армії каторжників. Прокладали шлях, прокладали нову магістраль, вимощуючи її свою розпукою, гатили собою прірви, баюри і провалля... А тепер ось стояли як на параді. Полтавці... Чернігівці... Херсонці... Кубанці... Нащадки Многогрішного... Каторжники.

Минуло понад двісті років. Йшли 30-ті роки XX століття. Кати розстрілювали відродження, яке тільки-но почалося, але переконливо заявило про себе. Україна перетворювалася на концтабір, де випробовувалися різні методи масових репресій. Відбувалося знищення інтелектуальної еліти нації. А далі — геноцид цілого народу. Поряд з такими проблемами Багряний порушує ще одну, найболючішу, — це еміграція за кордон як засіб захисту, як протест зла і сваволі, як засіб слугувати своєму народові, а не стати знищеним.

Роман закінчується перемогою Григорія Многогрішного, котрий переходить кордон з метою знову повернутися, але вже не як в’язень, а як людина з великої літери. Так сталося і в житті самого письменника.

Він повернувся, і Батьківщина прийняла його радо, як свого сина, що тяжко карався, несучи хрест по чужих світах за її долю.

Ще до виходу свого першого великого прозового твору «Тигролови» І. Багряний був відомий як поет-романтик. У його віршах часто можна знайти образи — символи. У прозових творах він теж використовує символи, які допомагають виразніше окреслити предмет, дати йому характерну оцінку.

Особливу знакову символіку ми бачимо і в романі «Тигролови». Перший розділ роману називається «Дракон». Це потяг, який везе на заслання на Далекий Схід в’язнів. Шістдесят коробок вагонів нагадують шістдесят суглобів. Спереду — велетенська голова-потяг з двома прожекторами, що, мов очі двоокого циклопа, шукають дорогу, ззаду на тендері прожектор — довгий вогняний хвіст. Цей дракон не випустить зі свого зажерливого черева жодну свою жертву. Назвавши потяг драконом, письменник досягає головного — цим образом- символом він показує жорстокість тоталітарної системи, яка створює такі ешелони, що уособлюють приреченість українського народу на винищення.

Символічна назва роману «Тигролови» (спочатку роман мав назву «Звіролови»), яка точніше характеризувала весь твір і авторську ідею. Тигролови — це ті, що заганяють людину, як звіра, у клітку і перевозять туди, де, як їм здається, вони будуть у безпеці. Звір у клітці може рикати, скреготіти зубами, але він не зможе дістати свої мучителів. Особливо страшно, коли люди полюють одне на одного, забуваючи про жалість, доброту, порядність. Символічність відчувається і в прізвищах героїв твору. Свого головного героя Іван Багряний назвав Многогрішним не за якісь свої гріхи. «Гріх» його був один — дуже любив свою рідну землю, свою Україну. Прізвище Многогрішний мав славний предок Григорія — гетьман України Дем’ян Многогрішний. Через багато років далекий нащадок повторив його долю. Родина Сірків теж мала своє давнє коріння серед запорожців, які воювали, захищали Україну від ворогів, плавали за моря в далекі країни. Отже, Многогрішний, Сірки — це прізвища, що характеризують своїх носіїв і символізують незнищенність української нації. Та найголовніша риса Многогрішного — це потяг до волі, уміння за найстрашніших обставин зберегти в собі людину, яка здатна перемогти зло. Цей герой став символом любові до України й нескореності людського духу.

Боротьба добра і зла — це вічна проблема в літературі. Цю проблему Іван Багряний розкрив через протистояння героїв твору, у цих образах автор уособив ці два поняття.

Так, головний герой роману Григорій Многогрішний представляє світ добра, якому протистоїть майор Медвин, який уособлює зло. Розкриваючи в романі ці проблеми, письменник зумів передати протиріччя свого часу — світ добра в його творі представив той, кого названо злочинцем і ворогом народу, а світ зла — ті, хто має чинити правосуддя, служити в ім’я добра і правди.

Недаремно твір «Тигролови» мав надзвичайний успіх у західному світі. Звісно, увагу читача-українця насамперед привертає правдиве зображення недолі рідного народу, опис екзотичних країв та пригод героїв, викликає симпатію головний герой як носій національної ідеї. Мабуть, молодь завжди захоплюється сильною особистістю. Саме таким і є Григорій Многогрішний. Отже, напевно.

Відомі своїм практицизмом європейці купували книжку дітям і знали, що життя сповнене труднощів та випробувань і треба бути до них готовими. Проте популярність роману насамперед пояснюється авторською позицією: вірою в Людину, у її спроможність не відступати ні на крок від свого вибору й загальнолюдських моральних норм, знаходити гідний вихід з найскрутніших обставин.

Хоча роман має конкретні часові рамки, він порушує чимало актуальних проблем, які відносяться до вічних: добра і зла; життя і смерті; справедливості і кари; морального вибору й цілеспрямованості; волі до життя; стосунків людини й природи; родинних взаємин і вірності віковим традиціям предків; кохання.

 «Добро і зло в романі «Тигролови»

Добро	Зло
Григорій рятує Наталку від смерті	Медвин жадає кар’єрного росту і готовий замучити багато безне­винних людей задля цього
Сірки приймають Многогрішного в родину наче рідного	Поїзд — дракон везе тисячі обірва­них, брудних, худих, як скелети, людей
Петро Дядоров не видає Сірків, що прийняли в сім’ю каторжника	Медвин іде на Далекий Схід не по екзотику. Він іде на по­лювання, полювання на людину — Григорія Многогрішного
Григорій вдячний дружній родині Сірків за врятування йому життя. Поважає їхні традиції та обряди, допомагає в усьому	Грізний суддя та володар душ людських, плюгавий злодюжка боягуз Медвин став і тіпався перед Григорієм перед смертю
Сірки цінують рослинний і тва­ринний світ. Не забувають Україну та зберігають народні традиції, шанують Божі закони

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ!! 

Літературний диктант «Вгадай героя за його словами»

1.     «Я тебе переслідуватиму все твоє життя. І ми, що тут пройшли... Ми тебе переслідуватимемо все життя і проводжатимемо тебе до могили — тисячі нас замучених, закатованих...» (.Григорій Многогрішний)

2.     «Наталко, а піди лишень скажи матері, щоб чарку нам сюди. Козакові, либонь, душа до ребер присохла...» (Денис Сірко)

3.     «А бери, синку. Це таке зілля, що й мертвих підіймає». (Сірчиха)

4.     «Ти тут вдома... Я ще не знаю, хто ти, але моя хата — твоя хата...» (Денис Сірко)

5.     «Вір у своє щастя. А воно в тебе є. У сміливих завжди щастя є...» (Сірчиха)

6.     «Хоч кишка велика і хитра тварина, та людина хитріша. Старої ми, правда, не вловимо, бо її не можна впіймати. Головне — сміливість, швидкість і неодмінно крик» (Денис Сірко)

7.     «Боже! Що в тім світі робиться!.. Жорстока смерть без похоронів, наче худоба,— смерть від знущань, голоду, повстей і журби...»     (Мороз)

8.     «Стій! Зброю геть! Руки в гору! Три ступні в бік! Так стояти!..» (Григорій Многогрішний)

9.     «Дивись, який він окати. Тільки... він, мабуть, не при умі...» (Наталка)

10.   «Ми підем тепер... На тую... На твою Україну!» (Наталка)

11.   «Не журіться... Ми візьмемо Заливайка, і він принесе вам звістку, як уже будемо в безпеці...» (Наталка)

12.   «Нічого! Бог не без милості, козак не без щастя... Нехай же шляхи вам будуть рівні, люди привітні і щастя в домівку...» (Денис Сірко)

 

1. Літературна гра «Так чи ні»

1.   Іван Багряний — це справжнє ім’я і прізвище? (Ні)

2.   «Тигролови» були написані 1948 року? (Ні)

3.   Останні роки доживав у Західній Німеччині? (Так)

4.   У родині Сірків було 5 осіб? (Ні)

5.   Медвин був генералом? (Ні)

6.   Родина Сірків проживала на Далекому Сході? (Ні)

7.   Григорій Многогрішний мріяв повернутися в Україну? (Так)

8.   Денис Сірко прийняв Григорія як за рідного сина? (Так)

9.   Дракон-експрес є головним символом твору? (Так)

10. Кохання Григорія і Наталки було справжнім? (Так)

11. Сірки не благословили Григорія і Наталку? (Ні)

12. Сірки дочекалися звістки від дочки за допомогою Заливая? (Так)

 

Висновок !!

Людина; сильна духом, завжди викликає пошану, у які б часи вона не жила. І саме Григорій Многогрішний стає живою ланкою, що поєднує минуле і майбутнє. Сучасні юнаки й дівчата так само, як і головний герой знають, що тоталітарне суспільство не має майбутнього, бо воно зневажає почуття власної гідності. Тож бережімо свою душу, свою мову, своє майбутнє, бо ми є нація, ми є народ, що має свою Батьківщину і повинні творити життя на землі, яке заповідав нам Господь.

15.11.2022  Українська мова  

Урок 19

 Тема: Розділові знаки у простих реченнях, ускладнених однорідними членами речення

 

1.     Опрацювати матеріал( таблиці)  підручника « О . Заболотний . Українська мова , 11 клас», параграф 29 ,стор. 128-129

https://pidruchnyk.com.ua/466-ukrayinska-mova-zabolotniy-11-klas.html 

     2.Виконати вправу  290, 291

 

 

 

16.11.2022  Українська мова  

Урок 18

 Тема: Розділові знаки у простих реченнях, ускладнених звертаннями

 1.     Опрацювати матеріал( таблиці)  підручника « О . Заболотний . Українська мова , 11 клас», параграф 28,стор. 123-124

https://pidruchnyk.com.ua/466-ukrayinska-mova-zabolotniy-11-klas.html 

     2.Виконати вправу  278, 279

16.11.2022  Українська мова  

Урок 17

Тема: Пунктуаційна норма. Пунктуаційна помилка. Тире між підметом і присудком у простому реченні.

 1.     Опрацювати матеріал( таблиці)  підручника « О . Заболотний . Українська мова , 11 клас», параграф 27,стор. 118-121

https://pidruchnyk.com.ua/466-ukrayinska-mova-zabolotniy-11-klas.html 

     2.Виконати вправу  266 , 272

15.11.2022  Українська мова  

Урок 16

 Тема: Контрольна робота « Синтаксична норма»

 1.До синтаксичних норм не належить:

А. правильне використання однорідних членів речення

Б. точність у поєднанні слів у словосполученні

В. правильне вживання дієприкметникових зворотів

Г. правильне вживання розділових знаків у реченні

Д. особливості зв’язку між підметом і присудком.

2. Слово здійснила не узгоджується з абревіатурою

    А. США

    Б. УПА

    В. ЗОШ

    Г. ГЕС

    Д. СБУ

 3. Логічну помилку допущено в реченні:

   А. Учитель, пояснив, як потрібно писати твір-роздум.

   Б. Пролунав дзвінок, який сповістив про закінчення уроку.

   В. Головне, на чому загострювали увагу на зборах,- це дисципліна на уроці.

   Г.Мама просила викопати ще одну вуличку картоплі, і в мене не було вже сил.

   Д. Консультант детально розповідав про видавництво, але мене це мало цікавило.

 

4. Яке з речень  безособове?

  А. Народ скаже, як зав’яже.

  Б. Нам дали гарячого міцного чаю.

  В. Після перших ранніх дощів стояли невеликі калюжі.

  Г. Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати.

  Д. Надворі світало.

 5. У якому реченні прямий порядок слів?

  А. За селом одкривався чарівний світ.

  Б. Після зборів компанія десятикласників, велика, галаслива, пішла прогулятися містом.

  В. До стилістичних фігур належать антитеза, градація, повторення.

  Г. Сталося це навесні.

  Д. Земля пахне торішніми травами і запашною м’ятою.

 6. Неповним є речення:

 А. Люди – прекрасні. Земля – мов казка.

  Б. Телефон – у кишені куртки.

  В. Левада затоплена водою.

  Г. Вогонь – друг; вогонь – ворог.

  Д. Нам було весело.

 7. Яке з речень складнопідрядне з підрядним наслідковим?

А. Не бійтесь заглядати у словник: це тихий яр, а не сумне провалля…

Б. Він так швидко говорив, що ми нічого не могли розібрати.

В. Надворі сутеніло, так що незабаром можна і рушати.

Г. Як умру, то поховайте мене на могилі…

Д. Якби такі ніжки мала, то б я ними чеберяла, як той зайчик.

 8.Відредагуйте речення.

1.У нашому місті дороги ремонтуються дуже повільно. 

2.Півтора місяця ми працювали над цим проектом.

3.З журбою радість обнялись.

4.На засідання комісії діляться досвідом по роботі з неблагополучними сім’ями.

 9. Утворіть і запишіть словосполучення.

1.Навчатися в (місто Миколаїв).

2.Слухати (співачка Оля Полякова).

3.Приїхав до (село Кам’яний Міст).

4.Знаходиться  за (річка Кодима).

 10.Утворіть словосполучення, знявши дужки.

Зрадити (подруга), нехтувати (поради), вибачте (я), хворий (запалення легенів).

 11. Утворіть і запишіть речення.

1.Мама з двомісячною сестричкою (пішла, пішли) до лікаря.

2.Більшість моїх однокласників (готується, готуються) до ЗНО.

 3.Музей-садиба (заснований, заснована) у кінці ХІХ ст..

4.Батько І.Франка був (коваль, ковалем)

 12. Розставте розділові знаки, вкажіть ускладнювальні компоненти.

1.Музей бойової слави відвідали  і учні молодших класів і старшокласники.

2.Це було літом саме в жнива.

3.У всякому ділі є свої майстри і своє так би мовити натхнення.

4.Ти мене з дитинства підіймала хліб дала з піснями солов’я відвела доріг мені немало земле зореносице моя.

 13.Відредагуйте речення.

1.Я не пішов на дискотеку. Бо треба було готуватися до контрольної роботи.

2.Головне, на чому зосередити увагу, - це на розкритті теми.

3.Я увімкнув світильник, що стоїть на столі.

4.Хлопець вийшов на ганок до брата, який був мокрий від роси.

 

10.11.2022   Українська література

Урок 21

Тема: Іван Багряний( І.Лозов’ягін).Основні віхи життя й творчості митця, його громадянська позиція. «Тигролови» як український пригодницький роман. Проблема свободи й боротьби за визволення.

Ми є. Були. І будем ми.

Й Вітчизна наша з нами.

Іван Багряний

Наш урок присвячений ознайомленню з життям та творчим шляхом українського письменника-емігранта Івана Багряного. Його ім’я довгі роки було невідомим в Україні, творчість його замовчувалась. І тільки тепер, в роки незалежності, письменник повернувся до нас своїми прозовими творами, документальними статтями, збірками поезій. Його визнанням (хоч і запізнілим) стало присудження йому посмертного в березні 1992 р. найвищої відзнаки нашої країни — Державної премії України імені Т. Г. Шевченка.

Відомий український літературознавець М. Жулинський сказав: «Іван Багряний усе життя біг над прірвою з вірою в людину, прагнучи запалити в ній невгасиму іскру, яка висвітлила б шлях із чорної прірви зневіру, приниження і знеособлення в безсмертя».  Ви вже знаєте роман Михайла Булгакова «Мастер і

Маргарита»? А чи знаєте ви, що в образі Воланда Булгаков зашифрував своє

розуміння історичної ролі Сталіна. Визнати публічно, або офіційно, або

зробити записи документально на папері, що Воланд, тобто Сатана – це і є

Сталін, було рівнозначно в 1920- х роках винести собі вирок.

  У ті роки за набагато менш образливі висловлювання щодо Сталіна

розстрілювали і саджали людей на великі терміни, з яких ніхто не

повертався. Через незрозумілу відсутність в НКВД наказу заарештовувати

Булгакова чекісти і оточуючі письменника знайомі робили вигляд, що не

здогадуються про те, хто такий Воланд. Це була в ті роки така гра. Булгаков

перебував під захистом самого Сталіна. 

  У цьому причина того, що ніде не збереглося жодної прямої вказівки ні від

автора, ні від кого б то не було з його близьких людей і чекістів, що Воланд -

це Сталін.  Сталіну самому дуже подобалося порівняння своєї персони зі

світовим Злом, яке творить Благо. 

 

Не відомі точні дані щодо кількості репресованих українських

інтелігентів у часи сталінських репресій періоду Розстріляного відродження.

За деякими даними це число сягало 30000 осіб.

Натомість, досить просто визначити приблизну кількість

репресованих осіб серед письменників: за наявністю їх публікацій на початку

і наприкінці 

1930-х . Так, за оцінкою  Об'єднання українських письменників

«Слово»  (організації українських письменників у еміграції), яку було

надіслано 20 грудня 1954 року Другому Всесоюзному з'їздові письменників,

1930 року друкувалися 259 українських письменників, а вже після 1938

року — з них друкувалися лише 36 (13,9%). За даними організації, 192 із

«зниклих» 223 письменників були репресованими (розстріляними чи

зісланими в табори з можливим подальшим розстрілом чи смертю), 16 —

зникли безвісти, 8 — вчинили самогубство.

Це число в понад два рази перевищує загальну кількість згаданих

українських письменників репресованих іншими режимами, зокрема

періодом нацистської окупації (55), брежнєвської епохи (29), російської

імперії (11), австро-угорщини (3). За іншими даними, з 260 українських

письменників було репресовано 228.

Правління Йосипа Сталіна було періодом терору, масових страт,

брутальної колективізації та найжахливішої з усіх воєн, які коли-небудь

бачило людство.

Іван Багряний (справжні ім’я, прізвище та по батькові Лозов’ягін Іван Павлович) народився 2 жовтня 1906 року в селищі Куземин на Полтавщині (тепер Сумська область) у родині робітника-муляра. Навчався спочатку в церковно-приходській школі в Охтирці, а з 1916 по 1918 рік — у вищій початковій школі. У 14-річному віці був свідком жорстокої розправи чекістів із 92-літнім дідусем та дядьком, чия безневинна смерть вразила хлопця.

З 1920 року навчався в Краснопільській художньо-керамічній школі, яку закінчив 1922 року. З 1922 по 1926 рік працював на різних посадах: викладав малювання, працював на шахтах Донбасу.

З 1926 по 1930 рік навчався в Київському художньому інституті.

Писати вірші почав ще в школі, рано розпочав і свою літературну діяльність

Отож на сьогоднішньому уроці ми дізнаємось про цю надзвичайно мужню і «велику» людину, яку ще називають «Лицарем духу».Те, що мистецтво — покликання, юнак усвідомлював уже з юних літ, але, навчаючись у художньому інституті, диплома так і не отримав, бо виявив себе «політично неблагонадійним».

Що ж означає «політично неблагонадійний»? Це той, хто понад усе любить свою Батьківщину і шанує рідні традиції і звичаї, вболіває за її долю. Для митців тієї доби такий ярлик був типовим явищем.

Молодий письменник привернув до себе увагу сумнівними ідеологічними позиціями, які прочитувались в його віршах, опублікованих у журналах «Глобус», «Червоний шлях».

У двадцятирічному віці І. Багряний почав друкувати оповідання й поетичні твори. Віршований роман «Скелька» з його національно-патріотичним пафосом викликав шалену лють у тодішньої влади, тож твір був заборонений і конфіскований.

Вже тоді молодий поет встиг засвідчити свій небуденний хист збірками віршів «До меж заказаних» (1929); поемою «Монголія» (1927); історичним романом у віршах «Скелька» (1930).

Його неординарний характер і його незалежна вдача привернули увагу тоталітарної правлячої системи.

Після виходу у світ збірки оповідань «Крокви над табором»

І.       Багряного арештували й засудили на п’ять років поселень на Далекому Сході. Його звинувачували в тому, що він хотів насамперед працювати для української культури, критикував політику СРСР, закликав українців орієнтуватись на Європу, а не на Москву.

 1932 року Іван Багряний був заарештований та засуджений на п’ять років концтаборів БАМЛАГу (рос. Байкало-Амурский лагерь). Його арешт не паралізував вольової вдачі; він не став заляканою безмовною жертвою, а вів ідеологічний і психологічний двобій зі слугами тоталітарної системи. Багато що з пережитого описано в романі «Сад Гетсиманський», який можна вважати автобіографічним.

Терміну не добув — утік у 1936 році. Він переховувався між українцями місцевості Зелений Клин на Далекому Сході. Враження від життя серед дикої природи в оточені земляків-українців, які на далекій чужині зберегли свою мову, віру, традиції, пізніше склали основу пригодницького роману «Тигролови».

Був повторно заарештований на початку 1938 р. й сидів у Харківській в’язниці НКВС 2 роки 7 місяців. Звільнили у 1940 році восени у зв’язку з важкою хворобою легень під нагляд. Умовне звільнення було обмежене місцем перебування, з якого не мав права виїхати. Це місто Охтирка, де й застала його війна.

1941 рік — початок Другої Світової війни. Багряний пробує знайти своє місце в УПА серед бандерівців. Він пише статті, листівки, бойові пісні й марші, малює агітаційні плакати. Але згодом розходиться у поглядах із керівництвом УПА й емігрує спочатку до Словаччини, а потім до Німеччини.

У письменника — в’язня сталінських концтаборів після закінчення війни був тільки єдиний шлях — еміграція, тому він назавжди покинув свою батьківщину.

В еміграції, живучи переважно в Німеччині, Іван Багряний виявив велику творчу енергію — як поет, романіст, публіцист, політичний мислитель і діяч, організатор політичного життя.

Заснував газету «Українські вісті» — видавництво, яке друкувало заборонені твори українських письменників. Разом зі своїми колегами — емігрантами створює восени 1945 року. Мистецький український рух (МУР). Тут з-під його пера виходять романи: «Тигролови» (1944 р.— «Звіролови», друге видання — 1946 р.), «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Людина біжить над прірвою» (1965) та інші твори. 

Емігрувавши на Захід, письменник не зміг забрати сім’ю, яка залишилась у Радянському Союзі. У Німеччині він після війни одружується вдруге з українкою Галиною Тригуб, яка стала йому доброю порадницею, найвірнішою опорою в житті. Сім’я виростила двох дітей — Нестора та Роксолану.

А на батьківщині плели інтриги енкаведисти. Його сина від першого шлюбу Бориса (на батьківщині лишилися від першого шлюбу син Борис і донька Наталка) змусили звернутися до батька з викривальним радіовиступом, що для нього обернувся глибоким нервовим потрясінням, а для батька — критичним станом здоров’я.

Займався боротьбою з національними та політичними рухами, зокрема тими, які провідували ідеї національної незалежності та закликали до повалення радянської влади. Для досягнення цих цілей часто використовувались жорстокі методи (ув’язнення, допити, тортури), які відповідали режиму радянської влади й були пов’язані з порушенням прав людини та масовими репресіями.

. З часом до туберкульозу, який нажив у радянській тюрмі, додався цукровий діабет і серцева недостатність. З 1948 р. він часто хворів, але, прикутий до ліжка, написав свої найкращі твори, зокрема «Сад Гетсиманський» — перший твір емігранта з СРСР, який розповів правду про жахливий катівський механізм радянської влади.

Помер Іван Багряний 25 серпня 1963 року в санаторії Блазієн за робою над черговим рукописом. Тихий Новий Ульм, де він проживав, ще ніколи не бачив скільки траурних вінків і скорботних очей.

 Історія написання роману «Тигролови»

І. Багряний — це людина, яку називають Лицарем духу, а його і мір «Тигролови» — одним із захоплюючих пригодницьких романів н українській літературі.

Твір перекладали німецькою, голландською, англійською мовами. Книга була написана за 14 днів, і на закритому літературному конкурсі 1944 р. у Львові автор здобув першу премію. Це свідчить про популярність за кордоном і увагу іноземного читача до тогочасної радянської дійсності.

«Тигролови» — це плід болючих спогадів про кількарічне заслання на Далекий Схід.

Головний герой Григорій Многогрішний — сильна особистість.

Це український інтелігент, бунтар, правнук гетьмана Дем’яна Многогрішного, що став одним із перших політичних в’язнів і був насланий царем до Сибіру.

- Чому ж автор дає своєму героєві прізвище Многогрішний?

Учень-історик (наводить історичну довідку про гетьмана). Дем’ян Многогрішний був гетьманом Лівобережної України н 1668 по 1672 рік, ставши спільником Дорошенка, почав боротьбу проти Москви. Пообіцяв про свій намір нізащо не віддавати Київ полякам і разом з Дорошенком воювати проти Польщі. На Многогрішного робили доноси і проти нього було організовано змову...

18 березня вночі змовники схопили його і відправили до Москви, де гетьмана катували та звинувачували у зраді. Московські старшини від імені усього малоросійського народу стратили колишнього гетьмана. 28.05.1672 р. його вивели на страту, але цар вислав гінця з повідомленням, що він замінює смертну кару на заслання у Сибір.

 

Теорія літератури.  

 Пригодницький роман — роман, сюжет якого динамічний і насичений незвичайними подіями, а також характеризується несподіваним поворотом.

- «Роман чарує справжнім шармом пригодницького жанру: динамічним розгортанням подій, благородством поведінки головних героїв, їхнім умінням знаходити вихід з численних екстремальних ситуацій, торжеством справедливості» (О. Ковальчук).

- «Роман «Тигролови» і його головний герой виховує сильних і твердих людей української нації» (О. Теліга). .

- «...Стверджує жанр українського пригодницького, роману українського роману, українського усім своїм духом, усім спрямуванням, усіма ідеями, почуттями, характерами. Цим він говорить, нове слово в українському літературному процесі» (Юрій Шерех).

 -«Твір «Тигролови» є епопеєю мужньої боротьби й перемоги нового українства над природою і над його ворогами... Твір високо-патріотичний, високомистецький і по-вселюдському гуманний» (В. Чорнограй).

 «Громадська та літературна діяльність Івана Багряного»

Одна із найтрагічніших постатей в українській літературі XX ст. > активний учасник відродження > автор ліричних, прозових, драматичних творів, прихильник пригодницько-романтичного напрямку > великий оптиміст і гуманіст > людина — легенда > письменник-емігрант >

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ  :

-Скласти конспект   даної теми.    

10.11.2022   Українська література

Урок 20

Тема: Євген Маланюк. Коротко про митця. Художнє осмислення героїчної і трагічної історії України, оптимістичний висновок про її майбутнє в поезії «Уривок з поеми». Її актуальність, символічність назви.

 Однією з найвизначніших особистостей України ХХ століття був Євген Маланюк (1897-1968). Вітри історії занесли козацького правнука далеко від рідних країв, проте не вивітрили з його серця палкого почуття до рідної землі і пам’яті якого він роду.

Проблемне питання уроку

-  Хто він, Євген Маланюк? Що ж хвилювало, що бентежило його душу?

Сам себе Є. Маланюк назвав імператором залізних строф! Ця фраза міцно вкоренилася в літературі стосовно життя й творчості Маланюка, у спогадах про нього. Значну частину творчості поета становить поезія, присвячена Батьківщині. А ще Є. Маланюку належить відома фраза, що стала афоризмом чи навіть його гаслом: «Як в нації вождів нема, тоді вожді її поети».

Євген Филимонович Маланюк народився 20 січня 1897 року в Ново-Архангельську на Херсонщині в сім’ї українських інтелігентів. 

 Україна з дитинства Євгена Маланюка починалася з  маленького провінційного містечка Новоархангельська на Кіровоградщині,  якому судилося протягом віків бути прикордонням княжої Русі і половецького степу, Гетьманщини і Дикого поля, Запорожжя і Речі Посполитої.

    Степов диктував людям свій уклад життя. Дід Євгена Маланюка – Василь, за його ж таки розповідями,  замолоду водив до Криму чумацькі валки і залишився у пам’яті Євгена «останнім чумаком архангородським». Він був чудовим оповідачем козацьких переказів і бувальщин.
    Батько поета, Филимон Васильович, був доволі колоритною особою. Він завдяки природному розумові та самоосвіті  став освіченим інтелігентом. Своїми зусиллями він зібрав достатньо велику бібліотеку, завдяки якій  малий Євген досить рано ознайомився з багатьма історичними працями, з Шевченковим «Кобзарем», творами І. Карпенка-Карого, М. Коцюбинського та інших українських письменників. Матері, як відмічав сам поет, він завдячував двом речам – «серцю і мистецтву».
    Євген вигідно вирізнявся серед однокласників своєю освіченістю. Незважаючи на матеріальну скруту, батьки віддають  Євгена до повітового Єлисаветградського земського реального училища.
    Місто Єлисаветград у ту пору було помітним культурним центром півдня Російської імперії та мало могутні театральні традиції. Тут сформувалася ціла плеяда видатних людей, які ввійшли в історію світової літератури, мистецтва, культури, науки. Згадаймо імена В. Винниченка, Я. Івашкевича, О. Осмьоркіна, О. Фойницького, А. Тарковського, Тобілевичів, І. Тамма.
Любов до літератури, поезії зокрема, що прищеплювалась Євгену ще матір’ю, з новою силою запалала в училищі. Євген багато читає, із задоволенням декламує, дописує до різних часописів, зокрема – повітової єлисаветградської газети «Голос Юга». Реальна школа заклала міцний фундамент у становленні Маланюка – поета. Сам Є. Маланюк згадував, що віршувати він почав ще гімназистом у 13 років.
    В 1914 році Маланюк закінчив Єлисаветградське реальне училище і подався до Петрограда, де навчався в Політехнічному інституті. Воєнна завірюха покликала його до київської військової школи, звідки він потрапив на фронт, брав активну участь у визвольних битвах 1917-1920 рр. Найбільше ж для гартування стійкого характеру та твердих національних переконань Є. Маланюка дала його служба в Українській Армії, безпосередня участь у боротьбі за незалежну Україну під проводом Симона Петлюри. Однак, після падіння УНР разом з іншими емігрував.
    Поетові випала нелегка доля  емігранта. Він змушений був залишити Вітчизну і більше ніколи не повертатися додому. Та рідну  Україну він постійно мав у своєму серці і вів з нею нескінченний поетичний діалог.
    Маланюк був високоосвіченою людиною, вільно володів кількома мовами, бездоганно знав світову історію, європейську культуру і літературу. Всі, хто зустрічався з Маланюком, згадували про нього як про чарівного співрозмовника, ерудита і незвичайну людину.
    «Велетень не лиш духом, а й тілом… Ерудит, енциклопедист. Я зрозумів його покликання в поезії: тисячолітня, багатотисячолітня Україна», – писав Л. Полтава.
    З відпущених долею 71 року, майже 50 років Є. Маланюк прожив на чужині, там і помер. Жив за кордоном, але був із нами. Далекий, проте свій.
    За життя Є. Маланюка було видано 10 поетичних збірок. Остання 11-а вийшла в 1972 році завдяки дружині і сину Богдану. Хронологічно збірки поезій Євгена Маланюка виходили вже з 20-х років ХХ століття. Місця їх видань були по всій Європі й Америці.
    Хоч би яку Маланюкову поезію ми взяли, у кожному її рядку незримо присутня Україна, рідний степовий край, звучить віра у відродження нації і держави.
     

Характерні риси поезії Є. Маланюка:

                      духовний аристократизм, вольове напруження, інтелектуальна самозаглибленість ліричного героя, психологізм;

                      виваженість слова, лаконізм вислову, поєднані з потужною емоційністю;

                      оригінальність і водночас ясність, прозорість метафорики, символіки, афористичність вислову, відсутність туманних розпливчастих натяків, недомовок;

                      переосмислення образів української й світової (насамперед античної) історії, культури, відтак – гармонійне поєднання національних і загальнолюдських цінностей;

                      чітка організованість, дисципліна поетичної мови, зосередження на приголосних звуках, неповна, дисонанс на, вільна модернізована рима, повтори  звукосполучень – усе це міцно зцементовує слова в рядки й строфи, робить їх бриластими, суворими, «залізними».

Митець постійно шукав відповіді на питання: чому Україна зазнала поразки? І пов’язував історію України із сконцентрованою символікою в пласті історії . Для поета Україна – Еллада Степова, Київ – Степова Александрія; Є. Маланюку болить втрата державності, утрата тієї еллінської краси й сили, які були притаманні Україні княжої доби. Є. Маланюк був упевнений, що Україна зуміє вибороти собі незалежність, бо має це місце в історії.

Робота над поезією «Уривок з поеми»

Внук кремезного чумака,

Січовика блідий правправнук,
Я закохавсь в гучних віках,
Я волю полюбив державну.

І крізь папери, крізь перо,
Крізь дні буденні — богоданно
Рокоче запорозька кров
Міцних поплічників Богдана —

Тих отаманів курінних,
Що під гармати революцій
Уміли кинуть п'яний сміх
В скривавлене обличчя — муці.

Чия залізна голова
І з-під катівської сокири
Жбурляла в чернь такі слова,
Що їй мороз ішов за шкіру.

Хто в дикий вихор гопака
Втіляв життя назустріч степу,
Й чия упевнена рука
Зміцняла сивого Мазепу.

Коли ж в батуринськім огні
Держава рухнула, тоді-то
Вони взяли свячений ніж,
Залізняка майбутні діти!

Хай згинуло, хай загуло —
Вони лишилися, як криця!
І жадний примус, жадне зло
Їх не примусило скоритьсяі

Херсонські прерії — мов Січ,
А кобзарем — херсонський вітер,
І рідним був одразу клич:
— Вставайте! Кайдани порвіте!

Бо ж там тече козацький Буг
Й — не раз червоная — Синюха,
А я там весен вербний пух
І дух землі — з дитинства нюхав.

Як не калічила Москва,
Не спокушав її розгон той —
Та враз підвівсь, і запалав,
І з серця кров'ю крикнув Гонта.

...Даремно, вороже, радій —
Не паралітик і не лірник
Народ мій — в гураган подій
Жбурне тобою ще, невірний!

Ще засилатимеш, на жаль,
До Києва послів московських —
І по паркету наших заль
Ступати лаптю буде сковзько.

     Словникова робота

Рокотати — 1. Утворювати розкотисті монотонні звуки, рокіт. 2. Лунати, звучати (про рокітливі звуки).

Криця — 1. Те саме, що сталь. 2. Шматок неочищеного від різних домішок заліза пористої будови, який утворюється під час виплавляння сталі з руди або чавуну. 3. Те саме, що кресало.

Прерія — рівнинна місцевість у Північній Америці з трав’янистою рослинністю степового типу. Степовий ландшафт, що нагадує піку місцевість.

Синюха — річка в Україні, в межах Новоархангельського і Вільіпанського районів Кіровоградської області та Первомайського району Миколаївської області. Ліва притока Південного Бугу (басейн Чорного морд).

Паралітик — людина, хвора на параліч.

Гураґан — буря, буревій, (з вихорем) шуря-буря, смерч, тайфун. Західний Буг — річка в Україні, Білорусі та Польщі (де називається просто Буг), ліва притока Нарева (басейн Вісли).

 Ідейно-художній аналіз твору 

- Яким постає образ ліричного героя із перших рядків поезії?

- Це справжній українець, який знає історію свого народу, якому бо лить сучасне, тому і в своїх переконаннях він «закохавсь в гучних віках» і «...волю прлюбив державну»

- Про які історичні події Є. Маланюк згадує, називаючи імена та прізвища постатей, пов’язаних з ними?

- Згадуючи Богдана Хмельницького, Мазепу, Гонту, Залізняка, автор намагається осмислити героїчні і трагічні сторінки історії народу. Мотив боротьби за державність України присутній майже в кожній строфі.

- Бачення причин поразки державності України через художнє слово автора поезії.

- Є. Маланюк вдається до екскурсу в минуле і згадує різні історичні часи, які позначилися важливими випробуваннями для українського народу. Звинувачуючи «міцних поплічників Богдана», «тих отаманів курінних», автор подає образ скривавленого обличчя (муки), що асоціюється зі станом тодішньої України

Ким захоплюється автор вірша?

- Є. Маланюк симпатизує тим, кому не байдужа доля України, «чия залізна голова /І з-під катівської сокири / Жбурляла в чернь такі слова, / Що їй мороз ішов за шкіру», «й чия упевнена рука / Зміцняла сивого Мазепу/». Простежується ідея самопожертви, відданості Бать ківщині. Незважаючи на те, що «... в батуринськім огні / Дер жава рухнула.../», до боротьби стали «Залізняка майбутні діти». Автор на стороні сильних духом, бо ж «Вони лишилися, як криця!/ І жадний примус, жадне зло / їх не примусило скориться!»

- 3 якою метою поет згадує рядки «Заповіту» Т. Шевченка?

 - Постать Кобзаря як генія, пророка українського народу, носія ідеалів добра і справедливості. « Поховайте, та вставайте, кайдани порвіте» із «Заповіту» Т.шевченка однозвучно із закликом  Є. Маланюка «Вставайте! Кайдани порвіте!»)

- Яким є ставлення ліричного героя до Батьківщини?

Попри все ліричний герой любить рідну землю, «Бо ж там тече козацький Буг …», «…там весен вербний пух / І дух землі — з дитинства нюхав»

- Яка ідея поезії?

- Автор засуджує загарбницьку, нищівну політику ворогів, які посягають на державність країни «як не калічила Москва, / Не спокушав її розгон той...». Автор спонукає критично оцінити минуле і сучасне, тому ворогів він поперед¬жає, що «Не паралітик і не лірник / Народ мій» і «в гураган подій/ жбурне тобою ще невірний». Він передбачає, що випробування для народу будуть: «Ще засилатимеш, на жаль, / До Києва послів московських», але знищити український народ як націю, Україну як державу ворогові не вдасться, бо «... по паркету наших заль / Ступати лаптю буде сковзько»

- У чому актуальність, твору?

- Поезія Є.Маланюка на часі, адже Україна знову переживає посягання на державність, суверенітет. В країні йде війна, і, цитуючи Маланюка, кожен українець (як і ліричний герой вірша) усвідомлює, що «не паралітик і не лірник мій народ» і «в ураган подій» здатний захистити свою землю від «послів московських». Символічність назви учні трактують по-своєму, та все ж «Уривок з поеми» — це уривок з історії України життя її народу. І нехай цей уривок «героїчний і трагічний водночас, він тісно переплітається із сьогоденням. І знайдуться поети, які для майбутніх поколінь напишуть наступний «Уривок з поеми», у якому згадуватимуться імена воїнів АТО, Небесної Сотні і всіх тих, хто причетний сьогодні до долі України.

“Уривок з поеми”   паспорт вірша 

Автор: Євген Маланюк.

 Дата написання: 5 червня 1924 року.

 Жанр: вірш

Рід літератури – лірика

 Лірика – громадянська й філософська.

 Епіграф: Je suis un fils de cette race… E. Verhaeren (Переклад: Я син цієї породи … Е. Верхаерен).

 Тема: Відчуття ліричного героя себе частинкою свого нескореного славетного народу.

Ідея: утвердити державсність України, єдність народу з історією Основна думка: Поки кожен пам’ятатиме про славетне минуле, то не згине надія на краще майбутнє.

Напрям – модернізм Течія – необароко Провідний мотив твору “Уривок з поеми” – художнє осмислення героїчної і трагічної історії України .

У вірші “Уривок з поеми” використано козацьку тематику, тому вважають, що твір є прикладом козацької лірики. Віршовий розмір – чотиристопний ямб

 В “Уривку з поеми” згадано таких історичних осіб: Іван Гонта, Бодан Хмельницький, Максима Залізняк, Іван Мазепа У творі “Уривок з поеми” конфлікт будується на поєднанні протилежностей “миру” і “війни”.

     У своїй творчості Євген Маланюк синтезував неоромантичні, символістичні та неокласичні тенденції української лірики, стрижнем якої було висвітлення історичної долі України. У його поезії відбилися протести проти століть безправності на Україні, проголошувалася потреба формування нової, національно-свідомої особистості

 Ідея утвердження державності України — центральна ідея поетичного Універсуму Євгена  Маланюка. Поет звертається до витоків української державницької традиції — князівсько-дружинницької доби, періоду гетьманування Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Пилипа Орлика, в ній прагне відшукати підстави для творення сучасної держави. Однак образ України — внутрішньо роздвоєний, дуалістичний, він постає перед читачем у двох своїх іпостасях: Степова Еллада та Чорна Еллада. І саме ця антиномія є для Євгена Маланюка джерелом внутрішньої суті українського суспільства, втрати вольового, динамічного, державницького начала.

  У творенні свого образу України Євген Маланюк виходить із конкретних історичних та географічних реалій, бо саме Україна — це місце трагічної зустрічі Заходу та Сходу.

    Водночас Євген Маланюк — це і ніжний лірик, тонкий метафорист, що у своїй поезії поєднує сувору аскетичність вислову, здатність до сильних почувань з витонченою ритмомелодикою, проникненням в глибини людської психології. Він створив прекрасні зразки любовної лірики, в якій освічується в коханні, оспівує жінку або жалкує за втраченими почуттями.

Маланюк щиро захоплювався епохою Середньовіччя і критично ставився до прогресу. Сучасний український дослідник Ігор Загребельний зазначає: «Цілісної традиціоналістичної системи Маланюк не побудував. Не побудував він, зрештою, навіть загальної концепції занепаду Заходу. Проте, записані  у численних статтях, поезіях, есе та, що особливо цінно, нотатках, його міркування про минуле та сучасність безперечно можуть вважатися такими, що належать до традиції української консервативної думки. Не творячи системи, міркування Маланюка усе ж дають відповідь, приміром, на питання про ідейний зміст занепаду»

Завершуючи сьогоднішню нашу розмову про поезію Є. Маланюка, хочу відзначити, що він буває не тільки воїном у літературі, а й ніжним ліриком. Окрема прекрасна сторінка творчості Маланюка – його інтимна, любовна лірика. Таких віршів у поета порівняно небагато, він по-лицарськи стриманий, але надзвичайно щирий, безоглядний у почуттях. Ці твори надихало його нерозділене почуття до Н. Лівицької-Холодної , яке він проніс через усе життя.

 

               І завше сниться: липень, сад, кущі

               І стрічі під сусідським перелазом.

               Було, либонь, нам стільки років разом,

               Скільки давно я маю сам. Мерщій,

               Хай лиш батьки спочинуть по обіді,

               Сліпий, без тьху, біжу через город

               Почути контральтовий спів «добридень» 

                Побачить і вдихнути очі й рот.

              Шаліло серце. Зупинявся час.

              Пекла солодка спрага. Напівдіти,

              Тремтіли ми й не знали, що робити,

              І було страшно й солодко зараз

                                                            («Інтермеццо »)

ДОМАШНЄ ЗАДАННЯ

 НАПИШІТЬ про свої враження.  уявлення про поезію. Які  емоції вона викликала?  (ОБОВ'ЯЗКОВО)

1. 

       09.11.2022  Українська література  

Урок 19

Тема: Загальнолюдські мотиви і гуманістичні цінності. Біологічні інстинкти і духовна воля до життя: ідея перемоги духу над матерією. Гуманістичний, життєствердний пафос поеми в прозі, його вселюдська значимість і всеохопність. 

 1.            Опрацювати матеріал  підручника « О . Авраменко . Українська література , 11 клас», стор. 140-144

 https://pidruchnyk.com.ua/1237-ukrliteratura-avramenko-11klas.html

https://shkola.in.ua/2258-ukrainska-literatura-11-klas-avramenko-2019.html

 2.Написати есе на тему: « Чого варті гроші в критичних життєвих ситуаціях?» ( використайте приклад з твору і власного життя»  

 

09.11.2022  Українська мова  

 Урок 14-15

Тема: Правила побудови складних речень. Логічні помилки в складних реченнях.

 1.     Опрацювати матеріал( таблиці)  підручника « О . Заболотний . Українська мова , 11 клас», параграф 26,стор. 107-110

https://pidruchnyk.com.ua/466-ukrayinska-mova-zabolotniy-11-klas.html 

     2.Виконати вправу  259 , 261

 

08.11.2022  Українська мова  

 Урок 12 -13

Тема: Порядок слів у реченні. Прості ускладнені речення.

 1.     Опрацювати матеріал( таблиці)  підручника « О . Заболотний . Українська мова , 11 клас», параграф 23 , 24

https://pidruchnyk.com.ua/466-ukrayinska-mova-zabolotniy-11-klas.html , стор.97-100 ;  102-103

     2.Виконати вправу  234 ( записати правильно речення)

03.11.2022  Українська література  

 Урок  18

Тема : Осип Турянський .Коротко про письменника. Історичний матеріал Першої світової війни як предмет художнього узагальнення й філософського осмислення. Поема в прозі, що хвилює, єднає людські серця, звільняє і просвітлює душу. Умовність зображення (події поза конкретним часом і простором).

    Осип Турянський — західноукраїнський письменник, літературний критик, перекладач, педагог, чия прозова спадщина загалом мало відома сучасно­му українському читачеві, оскільки її давно не передруковували. Водночас його твір «Поза межами болю», уперше виданий у Відні 1921 року німецькою мовою, воднораз приніс йому світове визнання. Тодішні європейські критики оцінювали його вище, ніж «Вогонь» А. Барбюса (Франція) та «Червоний сміх» Л. Анд­реєва (Росія), у яких також зображено події Першої світової війни. Він же своєю безкомпромісною життєвою позицією не вписувався в галицьке мистецьке оточення 1920—1930 років, не приставав до жодного з угруповань, як писав один із сучасних його шанувальників, зовсім «не вмів блудити словом», чим грішила тоді більшість. Осип Турянський зізнавався, що ніби спостерігав за виром життя, диким танком «людських пристрастей і душевного озвірін­ня», постійно відчував себе «чужим, самітним, сиротою між людьми». Для земляків, тодішнього галицьк­ого мистецького оточення довго залишався незрозумілим і навіть дива­куватим.

Найповніше сучасне видання його творів з’явилося 1989 року в Києві. Лише нещодавно повість «Поза межами болю» було введено до шкільних програм із української літератури, що означає зарахування спадщини письменника до національної класики.

Він мав духовно щедре, водночас досить драматичне творче життя.

 Зовсім коротко …

Осип Васильович Турянський
Псевдоніми, криптоніми: Іван Думка
Дата народження: 1880
Місце народження: с. Оглядів, Радехівський район, Львівська область
Дата смерті: 1933
Національність: українець
О́сип Васи́льович Туря́нський (псевдонім — І.Думка; * 22 лютого 1880, с. Оглядів, Радехівський район, Львівська область) — український письменник і літературний критик, учитель середніх шкіл Галичини.
Був найстаршим серед 8 дітей.
За допомогою сільського вчителя вступив до Львівської української гімназії,
потім закінчив філософський факультет Віденського університету. Там же захистив докторську дисертацію.
Дебютував 1908 року новелами в альманаху віденської «Січі».
З 1910 року викладав українську мову та літературу в Перемишлянській гімназії.
Восени 1914 року був мобілізований в австрійську армію й відправлений на сербсько-австрійський фронт.
Потрапив у полон. Перебував у таборі для інтернованих на італійському острові Ельба.
Пережите в сербському полоні відтворив у повісті-поемі «Поза межами болю» (1917).
Цей твір, написаний у стилі експресіонізму, став видатним явищем української модерної літератури.

Після повернення з Італії до Австрії викладав право у Віденському університеті, потім працював у Галичині, займався видавничою та педагогічною діяльністю.
Твори:
антивоєнна психологічна повість-поема з часів Першої світової війни «Поза межами болю» (1917—1921; одночасно німецький переклад);
повісті «Дума пралісу» (1922),
«Син землі» (1933);
збірка оповідань «Боротьба за великість»,
комедія «Раби» (1927);
літературно-критичні нариси.
За мотивами повісті «Поза межами болю» 1989 року знято однойменний художній фільм (режисер — Ярослав Лупій)

https://www.youtube.com/watch?v=v5c0YClZmx4

Стиль повісті Осипа Турянського «Поза межами болю» належить до напрямку класичного експресіонізму в розвитку української літератури початку XX ст., у якому мистецтво тісно пов’язане з реальністю, проте вираження знаходить через дослідження глибинних психологічних і душевних процесів, що відбуваються в людині. У творі Турянського зображено загострене суб’єктивне світобачення через призму переживань та емоцій автора в екстремальній ситуації. Письменник засуджує потворні явища життя, жорстокість війн і кровопролить. Безумовно, світ далекий від досконалості, де «слабший мусить померти, аби сильніший вижив». Письменник воював від час першої світової війни, зазнай жахів полону, тому його твір, пропущений крізь власне серце, набуває великої значущості в скарбниці української прози. За визначенням О. Турянського, «Поза межами болю» — повість-поема. У центрі сюжету — поневіряння військовополонених, колишніх солдатів австрійської армії, сімох друзів у нещасті: Штранцінгера, Добровського, Ніколича, Саба, Бонні, Пшилуського та Оглядівського (саме від особи останнього ведеться розповідь). У передньому слові автор зазначає, що вони стали жертвою злочину: «Це був злочин, якого люди і природа допустилися на нас і який і нас приневолив стати злочинцями супроти духа людства». Утікши від охоронців, чоловіки опиняються наодинці з дикою природою, де лише сніг, холод, голод і жодної живої душі. Найбільша небезпека для втікачів — замерзнути в лютий зимовий мороз. Письменник досить точно використовує оксюморон, щоб передати весь жах ситуації, в яку потрапили герої твору: «Ідуть живі трупи по трупі природи». Здається, що й природа відвертається від нещасних людей: «Чорні хмари закрили заздрісно сонце і блакить неба й повисли над ними, як велетенські чорні крила всесвітнього духа знищення». І далі ті ж хмари — «як казочні упирі». Чи не вперше в українській літературі письменник використовує природу не як тло чи опис, суголосний подіям, а як караючу ворожу силу. Лише в передсмертному маренні природа змінюється у свідомості людини: «Синє небо любо й приязно сміється…»

У кожного з сімох учасників двобою зі смертю була власна життєва дорога, але безжальний вихор війни перетнув їхні долі, і тепер, коли «ніхто й нічо не відзивається на голос болю і туги їхнього серця», раптом ніби саме собою назріває страшне рішення: хтось із них мусить померти, а решта розпалить вогнище з. його вбогої одежини й таким чином урятується. Добровський зауважує: «Прокляте те життя, в котрому слабкий мусить згинути, щоб дужчий міг жити». І це стосується не лише їхньої ситуації, це проектується на весь недосконалий світ, що може кидати цілі народи у війну, ввергати їх у коло насильства не заради захисту власної домівки, а заради амбіцій великих можновладців. Щоб зігрітися, колишній аранжер світських балів Добровський влаштовує химерні й жахливі за своєю суттю танці з уявними «дамами», це дає змогу уявити себе в минулому, віднайти ті острівці, за які гарячково чіпляється свідомість на межі божевілля. Цей дивний танець забирає останні сили, а разом з ними і життя молодого хлопця Бояні. Та завдяки його смерті шестеро тих, хто лишився, мають бодай мізерний шанс вижити. Голод діймав кожного, проте спроба їсти людське м’ясо нічого не дала: кожен волів померти, але не стати людожером. Навіть у такій ситуації людська гідність узяла гору над неміччю людської плоті. Біля вогнища кожен герой розповіді постає як особистість в екстремальній умові: мовчазний сліпий Штраицінгер у відчаї і з бажання віддати останнє спалює у вогнищі свою скрипку («Оця скрипка — це його очі»); Сабо рве банкноти, що їх ^підступним чином здобув на війні, і розмірковує, що то значить мати гроші; Оглядівський (оповідач) марить дружиною і синочком; Добровський (колишній організатор світських балів) біля вогнища філософськи зауважує: «Ми вже не маємо гроші і також не потребуємо гроші. Тепер ми стали людьми».
   Осип Туринський порушує багато проблем у цьому творі: держава й людина; війна й людина; війна й політичні амбіції верхівки; влада грошей; збереження духовності й моральних цінностей, та основною через увесь твір проходить ідея протесту проти війни: «Хай би.боги,, царі і всі можновладці, що кинули людство у прірву світової війни, перейшли оце пекло мук, у якому люди караються!» Можливо, тоді все на світі стало б інакшим, добрішим: «Тоді боги стали б людьми, а люди братами». Як докір усій спільноті людей звучить авторське питання: «Навіщо ми, люди, вбивали людей?»

Оптимістично звучать слова Добровського наприкінці твору, звернені до оповідача, а насправді до кожної людини: «Коли у тьмі і в хаосі, в якому ми мучимося, тліє іскра якої-небудь ідеї, то твоя огненна любов до життя й до його вищих цінностей переможе смерть». Тож попри трагічність зображуваних подій (живим лишився лише Оглядівський) провідна ідея перемоги духа над матерією яскраво втілена через засоби експресіонізму. Гуманістичний пафос поеми у прозі, його вселюдська значимість врешті створюють передумови пошуку позитивних ідеалів, без яких людство не може існувати, бо це є запорукою поступу у всеосяжному масштабі.

Автобіографічну повість «Поза межами болю» проймає гуманістична ідея, антивоєнний пафос, осудження імперіалістичної війни. В багатьох працях Л. Венгерова особливу увагу звернено на слова О. Турянського: «Школа і красне письменство, література – ось криниці, з яких треба черпати живлющу й цілющу воду, пити її, підливати нею молоду паросль».

Експресіонізм (від франц. ixpressio – вираження) – напрям  у літературі та мистецтві, що розвивається з 1905 по 1920–ті роки й досягає найбільшого розквіту в Німеччині.  У перші роки свого розвитку експресіонізм існував як форма індивідуального протесту проти капіталістичної дійсності, жорстокості, зла.Митець, на думку експресіоністів, не повинен копіювати дійсність, вірогідно відтворювати її: автор насамперед прагне виразити власне ставлення до того, що він зображає, ставлення глибоко особистісне, емоційне, суб'єктивне, пристрасне.Пізнати дійсність – означає для експресіоністів подолати її за рахунок визволення емоційної енергії суб'єкта.

Художня картина світу у творі О. Турянстького «Поза межами болю» побудована на розповіді про жахіття війни, падінні й духовному возвеличенні людини. Конкретні епізоди, як вбивство вартовим полоненого, який не має сил далі йти, мають повторюваний характер, коли одиничне узагальнює типові ситуації. У контексті твору важливу роль відіграють монологи дійових осіб, які часто переходять у марення. Характерною ознакою цієї повісті є поєднання ліризму з  достовірністю, документальністю змальованих подій. Повість складається з мікрочастин. Сюжет повісті однолінійний і концентричний, тобто події у ній розвиваються в причинно наслідкових зв’язках. Проаналізувавши проблематику твору,  було встановлено, що особливу увагу акцентовано на гуманістичних ідеалах і вселюдських мотивах.Поема Осипа Турянського має дві кульмінаційні сцени, які створені з рівновеликою експресивною напругаю вираження і пов’язані з однаково важливими ситуаціями морального, духовного вибору: перша кульмінація стосується мотиву боротьби між духом й тілом,  друга кульмінаційна сцена пов’язана з мотивом двобою між життям і смертю.

У творі Турянського зображено загострене суб'єктивне світобачення через призму переживань та емоцій автора в екстремальній ситуації.Вперше в українській літературі письменник використовує природу не як тло чи опис, суголосний подіям, а як караючу ворожу силу.Осип Турянський порушує багато проблем у цьому творі: держава й людина; війна й людина; війна й політичні амбіції верхівки; влада грошей; збереження духовності й моральних цінностей, та основною через увесь твір проходить ідея протесту проти війни. Отже, можна зробити висновки, що твір Осипа Турянського «Поза межами болю» дійсно належить до експресіоністської літературної течії. Автор зображує  свідомість людини, її внутрішні переживання та емоції. Метою автора  було показати всі аспекти життя людини без ідеалізації, бо всі вони є виявом людської духовності, адже,  сила духовного виразу стала характерною  властивістю естетики експресіонізму.

За визначенням 0. Туринського, «Поза межами болю» — повість- поема. У центрі сюжету — поневіряння військовополонених, колишніх солдатів австрійської армії, сімох друзів у нещасті: Штранцінгера, Добровського, Ніколича, Саба, Бонні, Пшилуського та Оглядівського (саме від особи останнього ведеться розповідь). У передньому слові автор зазначає, що вони стали жертвою злочину: «Це був злочин, якого люди і природа допустилися на нас і який і нас приневолив стати злочинцями супроти духа людства». Утікши від охоронців, чоловіки опиняються наодинці з дикою природою, де лише сніг, холод, голод і жодної живої душі. Найбільша небезпека для втікачів — замерзнути в лютий зимовий мороз. Письменник досить точно використовує оксюморон, щоб передати весь жах ситуації, в яку потрапили герої твору: «Ідуть живі трупи по трупі природи». Здається, що й природа відвертається від нещасних людей: «Чорні хмари закрили заздрісно сонце і блакить неба й повисли над ними, як велетенські чорні крила всесвітнього духа знищення». І далі ті ж хмари — «як казочні упирі». Чи не вперше в українській літературі письменник використовує природу не як тло чи опис, суголосний подіям, а як караючу ворожу силу. Лише в передсмертному маренні природа змінюється у свідомості людини: «Синє небо любо й приязно сміється...»

У кожного з сімох учасників двобою зі смертю була власна життєва дорога, але безжальний вихор війни перетнув їхні долі, і тепер, коли «ніхто й нічо не відзивається на голос болю і туги їхнього серця», раптом ніби саме собою назріває страшне рішення: хтось із них мусить померти, а решта розпалить вогнище з його вбогої одежини й таким чином урятується. Добровський зауважує: «Прокляте те життя, в котрому слабкий мусить згинути, щоб дужчий міг жити». І це стосується не лише їхньої ситуації, це проектується на весь недосконалий світ, що може кидати цілі народи у війну, ввергати їх у коло насильства не заради захисту власної домівки, а заради амбіцій великих можновладців. Щоб зігрітися, колишній аранжер світських балів Добровський влаштовує химерні й жахливі за своєю суттю танці з уявними «дамами», це дає змогу уявити себе в минулому, віднайти ті острівці, за які гарячково чіпляється свідомість на межі божевілля. Цей дивний танець забирає останні сили, а разом з ними і життя молодого хлопця Бояні. Та завдяки його смерті шестеро тих, хто лишився, мають бодай мізерний шанс вижити. Голод діймав кожного, проте спроба їсти людське м'ясо нічого не дала: кожен волів померти, але не стати людожером. Навіть у такій ситуації людська гідність узяла гору над неміччю людської плоті. Біля вогнища кожен герой розповіді постає як особистість в екстремальній умові: мовчазний сліпий Штранцінгер у відчаї і з бажання віддати останнє спалює у вогнищі свою скрипку («Оця скрипка — це його очі»); Сабо рве банкноти, що їх підступним чином здобув на війні, і розмірковує, що то значить мати гроші; Оглядівський (оповідач) марить 'дружиною і синочком; Добровський (колишній організатор світських балів) біля вогнища філософськи зауважує: «Ми вже не маємо гроші і також не потребуємо гроші. Тепер ми стали людьми».

Осип Туринський порушує багато проблем у цьому творі: держава й людина; війна й людина; війна й політичні амбіції верхівки; влада грошей; збереження духовності й моральних цінностей, та основною через увесь твір проходить ідея протесту проти війни: «Хай би боги, царі і всі можновладці, що кинули людство у прірву світової війни, перейшли оце пекло мук, у якому люди караються!» Можливо, тоді все на світі стало б інакшим, добрішим: «Тоді боги стали б людьми, а люди братами». Як докір усій спільноті людей звучить авторське питання: «Навіщо ми, люди, вбивали людей?» Оптимістично звучать слова Добровського наприкінці твору, звернені до оповідача, а насправді до кожної людини: «Коли у тьмі і в хаосі, в якому ми мучимося, тліє іскра якої-небудь ідеї, то твоя огненна любов до життя й до його вищих цінностей переможе смерть». Тож попри трагічність зображуваних подій (живим лишився лише Оглядівський) провідна ідея перемоги духа над матерією яскраво втілена через засоби експресіонізму.

Аналізуючи художньо-образну систему ліричного роману, ми загально окреслили ті моменти творчого життя письменника, що стали передумовою для розгляду психоаналітичних основ "книги Болю". Із цього приводу можна навести деякі зауваження американських теоретиків літератури Р.Уеллека і О.Уоррена, які вважали, що "біографія може  бути предметом  уваги постільки,  поскільки  вона  здатна  пролити світло на самий твір мистецтва".     

Переглянути :  

1. .Поза межами болю — Осип Турянський ,переказ твору

https://www.youtube.com/watch?v=MhgVxbx97qg

 2.Поза межами болю — Осип Турянський - зміст скорочено

https://www.youtube.com/watch?v=hqp4rT1ng08

3.Опрацювами матеріал в підручнику О .Авраменка «Українська література» , 11 клас. Стор.140-141

 https://pidruchnyk.com.ua/1237-ukrliteratura-avramenko-11klas.html

03.11.2022  Українська література  

 Урок  17

Тема : Позакласне читання.  Роздуми над поезією Б.-І.Антонича.

 

Мої пісні — над рікою часу калиновий міст,

Я — закоханий в життя прочанин.

Б.-І. Антонич

 

Своєю творчістю Антонич утверджував світ правди і добра. Поет вірив у розквіт національної культури, щасливе майбутнє рідного народу. Сучасних читачів не залишить байдужими поетова спадщина, бо, як писав Дмитро Павличко, “Антоничева поезія – це негаснучий перстень життя, який передаватимуть із покоління в покоління здивовані читачі, щоб зачудування сонцем і людиною не пропало ніколи”.

Богдана-Ігоря Антонича називають поетом-романтиком, поетом-мислителем. Що дає підстави для такого твердження? Найперше – це світосприйняття митця, його особистісне відчуття в реальному техногенному світі: “Я розумію вас, звірята і рослини, я чую, як шумлять комети і зростають трави. Антонич теж звіря сумне і кучеряве”.Поет вважав, що все на світі має свою душу, що має існувати гармонія всесвіту, а завдання митців – цю гармонію відтворювати.Саме асоціації від сприйняття його творів, а не детальний аналіз художніх засобів дають підставу для думок. Довколишній світ стрімко розвивається, ми самі це помічаємо, наприклад, у розвитку комп’ютерних технологій. Але чи так само стрімко розвивається людина, чи збагачується її духовний світ? У поезіях Антонича довколишній світ є природним, він має поєднати наші душі у великому очищенні від облуди, невиправданих умовностей, закликає повернутися до наших першооснов, і не обов’язково це називати поверненням до язичництва. Це повернення до тієї гармонії в житті людини, яка закладена в ній від народження. Адже всі діти народжуються добрими, вони безпосередньо й щиро все сприймають. Таким  постає у своїй творчості Богдан-Ігор Антонич. У його творах постає нова художня дійсність, що живе на перетині міфічного та реального, як у поезії “Автопортрет”, де підсвідомі стихії людського буття й міфологічні “знаки” показують зв’язки людини з природою: “Я, сонцеві життя продавши За сто червінців божевілля, Захоплений поганин завжди, Поет весняного похмілля…” Збірку віршів “Зелена Євангелія” називають книгою природи. Поезія “Зелена Євангелія” – ніби візитна картка поета, він невтомно продовжує стукати в наші душі: “Ти поклоняйся лиш землі, землі стобарвній, наче сон цей!” Невеличкий поетичний твір насичений незвичайними порівняннями: “Весна – неначе карусель”, “місяць, мов тюльпан”, метафоричний образ “на каруселі білі коні” – неповторний образ весни, що міг з’явитися лише у стилі цього поета. Митець ще раз підкреслює, що наші предки шанували дві стихії – воду і сонце: “…на столі слов’янський дзбан, у дзбані сонце”. У поезії “Різдво” бачимо не нове потрактування Біблії, за якою “народився Бог на санях в лемківськім містечку Дуклі”, а показ того, що духовність не має географічного окреслення. Первісні знання там, де народився, а сам автор уперше почув про Бога і Діву Марію саме на Лемківщині, тож і не дивно, що на свято Різдва прийшли не Три Царі, а “Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий”. Ритмічність мелодики вірша на грунті національної традиції, започаткована та, власне, й завершена Павлом Тичиною (як стверджують літературознавці), продовжилася у творчості Антонича, але вже на рівні метафоричних і символічних образів. Антонич апелював не тільки до гармонійної єдності з природою, у його останніх поезіях з’явилися урбаністичні мотиви (посмертна збірка “Ротації”), проте незмінним лишилося одне: де б людина не знаходилася., вона мусить прагнути до гармонії, а цього навчає саме природа, людина – дитя її. У своїх творах Антонич явив свою душу, яка сповнена добра й окрилена вірою в людину, його поетичні рядки надихатимуть не одне покоління вірою у своє призначення – бути послідовними творцями природної краси на рідній землі. 

 

Різдво 
Народився бог на санях в лемквськім містечку Дуклі прийшли лемки у крисаняхі принесли місяць круглийНіч у сніговій завії крутиться довкола стріх У долоні у Марії місяць - золотий горіх.

      Б.-І. Антонич не погоджувався, коли його називали безрозсудним поганином самого почування, адже він не вдавався до «оязичнення християнства» чи  - навпаки. Часто в одному творі з'являлися мотиви двох вір, як у вірші «Різдво», де сюжет християнської містерії, мов мереживо язичництва, розгортався на українському ґрунті. Те, що біблійну легенду про народження Христа поет розкрив по-своєму, не треба розуміти, як святотатство, це відчуття близькості своєї до Сина Божого, єдності з тим, хто взяв на себе гріхи людства й постраждав за нього). «Різдво» — шедевр лірики поета. Дійсно, незвичайний гірський край — Лемківщина, з її язичницькими повір'ями й поклоніннями. У цій поезії лемки схожі на волхвів, на Різдво лемки з хлібом і свяченою водою заходять у кожен двір і освячують його. Язичницький знак  - місяць -  «золотий горіх» символізує тяжкий шлях, який пройде Син Божий. «Коляда» - це вершинний твір. Син священика, Богдан Антонич вірить у Бога, автор описує народження Ісуса Христа, його майбутнє -  «синь незнана». Образ Марії  -  «Ясної Пані» із наляканими очима, «наче у сарни», віщують майбутні страждання: «плаче Пані, снігом стелиться життя», а «Дитя» ще спить. Д. Павличко писав: «Антонич думку про минущість усього живого вкладає в похвалу життю як єдиній вічності».

 

Зелена євангелїє

Весна — неначе карусель, 

на каруселі білі коні .

Гірське село в садах морель

і місяць, мов тюльпан , червоний. 

Стіл ясеновий , на столі 

слов'янський дзбан , у дзбані сонце .

Ти поклоняйся лиш землі 

землі стобарвній , наче сон цей !

 Антонич часто звертався у віршах до християнської міфології, вірувань давніх слов'ян. Переплетення античності та язичництва (поганства) зображав як великий колообіг життя у Всесвіті. Поет жив не днями, місяцями, а забігав у просторі часу на цілі століття наперед. За Антоничем, земля -це стихія, а людина  -  її частинка, а не володар.

 Поет весни Антонич порівнює пору року із каруселлю, яка дозволяє нам захоплюватися мінливими рухами, що крутять колесо. Мрію і красу уособлюють символи зими — білі коні, вони наввипередки втікають. Лемківщина  -самобутній, незвичайний край давнини й незбагненної природи. Село  -місяць  - ясеновий стіл  - це ніби у Шевченка асоціативний ряд «природа" -  людина» у «Садку вишневому коло хати». Село — гірська лемківська місцевість, місяць  - червоний тюльпан, як несподіване порівняння, стіл із ясеня - символ слов'янської гостинності, багатства (дзбан із сонцем). Сонце - цілюща енергія, джерело життя. А що ж наливали лемки у глиняний дзбан? Можливо, молоко, щоб насолодитися смаком життя, а над парою цілющого напою - свіжий запах морелі, який асоціюється із бджолами. Паронім сонце-сон це змушує нас сприйняти поезію ніби кольорове сновидіння. Антонич одним із перших в українській літературі подає уже засвоєну авангардистську течію -естетику сюрреалізму.

 

Автопортрет

"Я все - п'яний дітвак із сонцем у кишені".

"Я - закоханий в житті поганин".

"Привітання життя". З першої книжки "Привітання життя"

Червоні клени й клени срібні,

 

над кленами весна і вітер.

Дочасності красо незглибна,

невже ж тобою не п'яніти?

Я, сонцеві життя продавши

за сто червінців божевілля,

захоплений поганин завжди,

поет весняного похмілля.

 Цей вірш - медитація. Недарма він добирає епіграфом слова про хлопчину із сонцем у кишені, які пригадуємо із збірки «Привітання життя». Усього дві строфи дають нам зрозуміти, що творчість поета ґрунтується на світоглядних та естетичних засадах. У перших рядках вірша звучить мотив захоплення людини красою природи: «... невже ж тобою не п'яніти?». Наступна строфа - про те, що митець -людина, для якої Богом є природа. Ця думка підсилюється самовизначенням автора: «... я - закоханий в житті поганин!"

 Вишні  

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,

на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.

Моя країно зоряна, біблійна й пишна,

квітчаста батьківщино вишні й соловейка!

Де вечори з євангелії, де світанки,

де небо сонцем привалило білі села,

цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,

як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.

 

 Д/З. Написати власне висловлювання : " Мрії, краса і реальна сучасність " 

 

01.11.2022  Українська мова

 Урок  10-11

Тема: Порядок слів у реченні. Односкладні й неповні речення.

 1.Опрацювати матеріал( таблиці)  підручника « О . Заболотний . Українська мова , 11 клас»,

https://pidruchnyk.com.ua/466-ukrayinska-mova-zabolotniy-11-klas.html , параграф 20, стор.87-89, параграф 21 , стор.91-92

     2.Виконати вправу 207  ,  218

 3.Переглянути відео https://www.youtube.com/watch?v=E382fTSYCqg

27.10.2022  Українська література

 Урок 16

Тема:   Богдан-Ігор Антонич

Коротко про митця. Аполітичність, наскрізна життєствердність, метафоричність і міфологізм поезій; екзотика лемківського краю в контексті вселюдських мотивів. Лемківська конкретика як джерело образних асоціацій. «Зелена євангелія» – нерозривна єдність природи і людини, ідея життєствердження. Поєднання язичницьких мотивів із християнськими («Різдво», *«Коляда»).

 

   Своєю творчістю Антонич утверджував світ правди і добра. Поет вірив у розквіт національної культури, щасливе майбутнє рідного народу. Сучасних читачів не залишить байдужими поетова спадщина, бо, як писав Дмитро Павличко, “Антоничева поезія – це негаснучий перстень життя, який передаватимуть із покоління в покоління здивовані читачі, щоб зачудування сонцем і людиною не пропало ніколи”.

Богдана-Ігоря Антонича називають поетом-романтиком, поетом-мислителем. Що дає підстави для такого твердження? Найперше – це світосприйняття митця, його особистісне відчуття в реальному техногенному світі: “Я розумію вас, звірята і рослини, я чую, як шумлять комети і зростають трави. Антонич теж звіря сумне і кучеряве”.Поет вважав, що все на світі має свою душу, що має існувати гармонія всесвіту, а завдання митців – цю гармонію відтворювати.Саме асоціації від сприйняття його творів, а не детальний аналіз художніх засобів дають підставу для думок. Довколишній світ стрімко розвивається, ми самі це помічаємо, наприклад, у розвитку комп’ютерних технологій. Але чи так само стрімко розвивається людина, чи збагачується її духовний світ? У поезіях Антонича довколишній світ є природним, він має поєднати наші душі у великому очищенні від облуди, невиправданих умовностей, закликає повернутися до наших першооснов, і не обов’язково це називати поверненням до язичництва. Це повернення до тієї гармонії в житті людини, яка закладена в ній від народження. Адже всі діти народжуються добрими, вони безпосередньо й щиро все сприймають. Таким  постає у своїй творчості Богдан-Ігор Антонич. У його творах постає нова художня дійсність, що живе на перетині міфічного та реального, як у поезії “Автопортрет”, де підсвідомі стихії людського буття й міфологічні “знаки” показують зв’язки людини з природою: “Я, сонцеві життя продавши За сто червінців божевілля, Захоплений поганин завжди, Поет весняного похмілля…” Збірку віршів “Зелена Євангелія” називають книгою природи. Поезія “Зелена Євангелія” – ніби візитна картка поета, він невтомно продовжує стукати в наші душі: “Ти поклоняйся лиш землі, землі стобарвній, наче сон цей!” Невеличкий поетичний твір насичений незвичайними порівняннями: “Весна – неначе карусель”, “місяць, мов тюльпан”, метафоричний образ “на каруселі білі коні” – неповторний образ весни, що міг з’явитися лише у стилі цього поета. Митець ще раз підкреслює, що наші предки шанували дві стихії – воду і сонце: “…на столі слов’янський дзбан, у дзбані сонце”. У поезії “Різдво” бачимо не нове потрактування Біблії, за якою “народився Бог на санях в лемківськім містечку Дуклі”, а показ того, що духовність не має географічного окреслення. Первісні знання там, де народився, а сам автор уперше почув про Бога і Діву Марію саме на Лемківщині, тож і не дивно, що на свято Різдва прийшли не Три Царі, а “Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий”. Ритмічність мелодики вірша на грунті національної традиції, започаткована та, власне, й завершена Павлом Тичиною (як стверджують літературознавці), продовжилася у творчості Антонича, але вже на рівні метафоричних і символічних образів. Антонич апелював не тільки до гармонійної єдності з природою, у його останніх поезіях з’явилися урбаністичні мотиви (посмертна збірка “Ротації”), проте незмінним лишилося одне: де б людина не знаходилася., вона мусить прагнути до гармонії, а цього навчає саме природа, людина – дитя її. У своїх творах Антонич явив свою душу, яка сповнена добра й окрилена вірою в людину, його поетичні рядки надихатимуть не одне покоління вірою у своє призначення – бути послідовними творцями природної краси на рідній землі. 

 Різдво 

Народився бог на санях в лемквськім містечку Дуклі прийшли лемки у крисаняхі принесли місяць круглийНіч у сніговій завії крутиться довкола стріх У долоні у Марії місяць - золотий горіх.

  Б.-І. Антонич не погоджувався, коли його називали безрозсудним поганином самого почування, адже він не вдавався до «оязичнення християнства» чи  - навпаки. Часто в одному творі з'являлися мотиви двох вір, як у вірші «Різдво», де сюжет християнської містерії, мов мереживо язичництва, розгортався на українському ґрунті. Те, що біблійну легенду про народження Христа поет розкрив по-своєму, не треба розуміти, як святотатство, це відчуття близькості своєї до Сина Божого, єдності з тим, хто взяв на себе гріхи людства й постраждав за нього). «Різдво» — шедевр лірики поета. Дійсно, незвичайний гірський край — Лемківщина, з її язичницькими повір'ями й поклоніннями. У цій поезії лемки схожі на волхвів, на Різдво лемки з хлібом і свяченою водою заходять у кожен двір і освячують його. Язичницький знак  - місяць -  «золотий горіх» символізує тяжкий шлях, який пройде Син Божий. «Коляда» - це вершинний твір. Син священика, Богдан Антонич вірить у Бога, автор описує народження Ісуса Христа, його майбутнє -  «синь незнана». Образ Марії  -  «Ясної Пані» із наляканими очима, «наче у сарни», віщують майбутні страждання: «плаче Пані, снігом стелиться життя», а «Дитя» ще спить. Д. Павличко писав: «Антонич думку про минущість усього живого вкладає в похвалу життю як єдиній вічності».

 Зелена євангелїє

Весна — неначе карусель, 

на каруселі білі коні .

Гірське село в садах морель

і місяць, мов тюльпан , червоний. 

Стіл ясеновий , на столі 

слов'янський дзбан , у дзбані сонце .

Ти поклоняйся лиш землі 

землі стобарвній , наче сон цей !

Антонич часто звертався у віршах до християнської міфології, вірувань давніх слов'ян. Переплетення античності та язичництва (поганства) зображав як великий колообіг життя у Всесвіті. Поет жив не днями, місяцями, а забігав у просторі часу на цілі століття наперед. За Антоничем, земля -це стихія, а людина  -  її частинка, а не володар.

 Поет весни Антонич порівнює пору року із каруселлю, яка дозволяє нам захоплюватися мінливими рухами, що крутять колесо. Мрію і красу уособлюють символи зими — білі коні, вони наввипередки втікають. Лемківщина  -самобутній, незвичайний край давнини й незбагненної природи. Село  -місяць  - ясеновий стіл  - це ніби у Шевченка асоціативний ряд «природа" -  людина» у «Садку вишневому коло хати». Село — гірська лемківська місцевість, місяць  - червоний тюльпан, як несподіване порівняння, стіл із ясеня - символ слов'янської гостинності, багатства (дзбан із сонцем). Сонце - цілюща енергія, джерело життя. А що ж наливали лемки у глиняний дзбан? Можливо, молоко, щоб насолодитися смаком життя, а над парою цілющого напою - свіжий запах морелі, який асоціюється із бджолами. Паронім сонце-сон це змушує нас сприйняти поезію ніби кольорове сновидіння. Антонич одним із перших в українській літературі подає уже засвоєну авангардистську течію -естетику сюрреалізму.

 Автопортрет

"Я все - п'яний дітвак із сонцем у кишені".

"Я - закоханий в житті поганин".

"Привітання життя". З першої книжки "Привітання життя"

Червоні клени й клени срібні,

 над кленами весна і вітер.

Дочасності красо незглибна,

невже ж тобою не п'яніти?

Я, сонцеві життя продавши

за сто червінців божевілля,

захоплений поганин завжди,

поет весняного похмілля.

 Цей вірш - медитація. Недарма він добирає епіграфом слова про хлопчину із сонцем у кишені, які пригадуємо із збірки «Привітання життя». Усього дві строфи дають нам зрозуміти, що творчість поета ґрунтується на світоглядних та естетичних засадах. У перших рядках вірша звучить мотив захоплення людини красою природи: «... невже ж тобою не п'яніти?». Наступна строфа - про те, що митець -людина, для якої Богом є природа. Ця думка підсилюється самовизначенням автора: «... я - закоханий в житті поганин!"

 Вишні  

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,

на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.

Моя країно зоряна, біблійна й пишна,

квітчаста батьківщино вишні й соловейка!

Де вечори з євангелії, де світанки,

де небо сонцем привалило білі села,

цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,

як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.

   Д/З. 

 1. 1.Опрацювати тему за підручником О.Авраменко , Українська література 11 клас , стор.134-139 . https://pidruchnyk.com.ua/1237-ukrliteratura-avramenko-11klas.html

 2. Написати власне висловлювання : " Мрії, краса і реальна сучасність " 

 

25.10.2022  Українська мова

 Урок 8-9

Тема: Пасивні конструкції з дієсловами на –ся. Синтаксичні конструкції з формою на -но, -то.

 

1.Опрацювати матеріал( таблиці)  підручника « О . Заболотний . Українська мова , 11 клас»,

https://pidruchnyk.com.ua/466-ukrayinska-mova-zabolotniy-11-klas.html , параграф 19, стор.84-85

     2.Виконати вправу 193,195

 

27.10.2022  Українська література

 Урок  15

Тема:   Розвінчання національного нігілізму, духовної обмеженості на матеріалі українізації (Мина, Мокій, дядько Тарас, тьотя Мотя). Сатиричне викриття бездуховності обивателів, що зрікаються своєї мови, культури, родового коріння.

Драматургічна майстерність автора. Актуальність п’єси для нашого часу.

П'єса написана 1928р. а вперше опублікована в журналі "Літературний ярмарок" 1929р.Навесні цього ж року її було поставлено в Дніпропетровську, Харкові, Києві..Жанр п’єси «Мина Мазайло» (сатирична комедія – це твір , у якому за допомогою сатиричних засобів різко висміюються суттєві суспільні вади, зображуються смішні(комічні) події, персонажі.);Урок розпочнемо рядками Ю. Смолича, українського письменника:"Куліш - талант світового масштабу. У сучасній йому драматургії він не мав собі рівних". Варто відзначити: драматургія 20-30- рр. XXст., як і вся епоха цього періоду,- унікальна: велична й водночас трагічна. Твір "Мина Мазайло" змушує замислитися над проблемами сьогодення, коріння яких сягає в далеке минуле.

Через тридцять років після написання М. Кулішем «Мини Мазайла» літературознавець Ю. Лавріненко висловить думку: «Мина Мазайло» — класичний зразок політичної комедії «дискусійного» жанру. Персонажі схоплені в таких найсуттєвіших і оголених їх рисах, що цілий ряд типів остався в пам’яті глядача, немов маски старого вертепного українського театру. Як завше, Куліш виявив тут себе також майстром гротеску і пародії (напр., пародія на радянський тип дискусії в третій дії п’єси)». Миколу Куліша називають творцем «модерної драми». Але драматург змушує й сьогодні сприймати один із своїх кращих творів не очима, а серцем. Читати й перечитувати його, сміятися і замислюватися над проблемами сьогодення, які корінням своїм сягають у далеке минуле. Сюжет п’єси відомий ще з часів Мольєра і Карпенка – Карого. Та в Миколи Куліша він заіскрився новими барвами. Геній Миколи Гуровича Куліша перекинув міст між епохами, й доки будуть жити Мини, що роду свого не пам’ятають, буде ця п’єса актуальною.Сюжет комедії гострий, напружений, а його герої непередбачувані у своїх вчинках, типові і разом з тим неповторно – самобутні.

      Харківський службовець Мина Мазайло, українець за походженням, вирішив змінити своє «плебейське прізвище» на щось милозвучніше. Мина сподівається, що тоді настане справді щасливе життя. Це дуже потрібно для його кар’єрного росту. Але разом із прізвищем відмовиться він і від свого українства, від «мужицтва» й стане одного судового дня Сиреневим, Розовим, Тюльпановим, на крайній випадок – Мазєніним. Саме в прізвищі він убачає причини своїх службових і життєвих поразок. «Мазайло» для нього, як камінь на шиї, тавро його соціального рабства.

МОКІй

Син Мокій, «вдарений мовою», без п’яти хвилин комсомолець. У драмі виступає антиподом свого батька і мріє додати до «Мазайла» загублену половинку «Квач». «Мазайло – Квач» звучить для Мокія , як музика. Він чужий націоналізму та далекий і від інтелектуального пафосу комсомольців. Єдине, чим Мокій захоплений – це багатством української мови. Мовні симпатії Куліша зробили постать Моки ніби позитивною й такою, що виражає авторські ідеї, а позитивний герой з Моки – ніякий. Мока має дійсно глибокі знання. Його філологічні коментарі захоплюють і чарують. Але коли він говорить дівчині замість слів кохання «Ах ,Улю, давайте я Вас українізую! У суперечці з батьком Мокій грубий, жорсткий, нестриманий. У нестямі кричить: «З новим прізвищем у криницю!»

Тьотя Мотя

Заскорузлості поглядів і ворожнечі до української мови, історії, культури можна лише подивуватися, її репліки смішні, але небезпечні. Побачивши на вокзалі напис українською «Харків», вона цілком серйозно питає: «Нащо , питаюсь, навіщо нам іспортили город?» Те, що в українській опері «Тарас Бульба» артисти співають по – українському, вона називає «безобразієм». Її докази мають незаперечну логіку: «Да єтого не может бить, потому што єтого не може бить нікогда!»Українська мова для неї – просто «австрійська вигадка». Убивчим за силою сарказму є висловлювання тьоті Моті: «По – моєму, прілічніє бить ізнасілованой, нежели українізірованой. Вона рознервувалася , коли Уля сказала, що її ноги відповідають «українському стандарту», бо відразу кинулася крадькома вимірювати свої.

Дядько Тарас. Це теж гротескна фігура. Він виступає за збереження старого, патріархального, без урахування нових умов життя. Проте в суперечці, хто в кого «вкрав» слова, змінювати прізвище Мазайлові, дядько виявляється слабшим за тітку Мотю й здається на її милість. Є в нього й висловлювання , не позбавлені здорового глузду, продиктовані любов’ю до рідного краю, народу, глибоким знанням історії. Що стосується Килини й Рини,то це такі войовничі міщанки, які повністю поділяють зневагу свого чоловіка й татуся до всього українського. Вони постійно милуються собою перед дзеркалами, кокетують й охають та ахають, беручись за серце , як шляхетні дівиці. Між собою ж мати й дочка розмовляють грубо, з лайками та образами, кожна вважає себе розкішною за іншу, їхні повсякденні заняття – плітки, підглядання, обговорення нарядів та заздрість до тих , хто «добре влаштувався» в житті. Коли щось виходить за рамки їхнього розуміння та уявлення, воно піддається безстрашному осуду й навіть прокльону. Мати, дізнавшись про категоричну відмову сина міняти прізвище, пропонує: «І в кого він такий удався? У кого? Здається ж і батько, і я всякого малоросійського слова уникали…» Отже, ці два сатирично – комедійні персонажі – уособлення тупого й зрозумілого міщанського середовища часів М.Куліша.

Трохи окремо стоїть у п’єсі постатьУлі.Автор постійно підсміюється. Іронізує в ремарках:»Уля – як Уля». Тобто така. Як усі дівчата її кола. Вона самозакохано вдивляється в люстерко, емоційно – сентиментальна, мрійлива. Але мрії її поки що не простягаються далі «вигідної партії». Уля , як і її подруги, насторожено ставиться до української українізації, тож прагне хоч трохи змінити прізвище Розсохина, що звучало по – українськи Розсоха.

 Домашнє завдання

Скласти усний твір про те, чи може вплинути і як прізвище, ім’я людини на її долю.

 

 20.10.2022  Українська література

 Урок 14

Тема: Сатирична комедія «Мина Мазайло». Проблема готовності українського суспільства бути українським (на прикладі позиції, поведінки дійових осіб). Специфіка комедійного жанру: про серйозне легко, грайливо.

                  Микола Куліш написав п’єсу «Мина Мазайло» 1928 року. Це була пародія на урядову директиву 20-х років ХХ ст. про негайну примусову масову українізацію населення республіки, бо більшовицька ідеологія почала втрачати популярність серед  людей. Темою твору є показ безбатченків, перевертнів, що зрікаються рідного кореня, стають манкуртами, зрадниками.

   Твір далеко не однозначний, дискусійний.

Основа твору – анекдотична реальна історія про те, як харківський службовець «Донвугілля» з Н-ської вулиці Холодної Гори Мина Мазайло вирішив змінити прізвище, у якому вбачав причину своїх життєвих негараздів і службових поразок, на більш престижне – російське Мазєнін. Ця суперечка між членами родини  (хтось був за зміну – хтось проти) переходить у сімейну дискусію і виходить на рівень глобальної проблеми.

   Але й фінал історії – парадоксальний! А саме: коли Мина Мазайло досягає своєї мети -   він таки змінює прізвище на бажане - його звільняють з роботи за опір українізації. Людина у повному розпачі! Що не так? Чим не догодив владі?

Цей твір – це пародія на «совєцьку» демократію, коли нібито можна все, але тільки те, що дозволено владою. У  творі показано українізацію, зорієнтовану на русифікацію.

 А що можна сказати з приводу імен персонажів твору? Чи випадково автор обрав саме такі?

Так, нас зацікавило це питання - і ось про що дізналися. Ми звернулися до антропоніміки, науки, що вивчає імена людей (антропоніми), тобто характеристичні функції імен. Антропоніміка – розділ ономастики, яка вивчає інформацію, яку може нести ім’я людини, тобто характеристику особистісних якостей.

   Мина (грец.) – той, хто швидко змінює свою думку. І це ім’я дає персонажу абсолютно чітку характеристику: людина без визначеної життєвої позиції, орієнтується на суспільну ситуацію і прилаштовується до неї.

   Мокій (грец.) – бог Мокос – усе піддає сумнівам, насміхається з чогось. Так, Мокій надзвичайно закомплексований у своєму ставленні до української мови, відмовляється розуміти тих, хто його захоплення не розділяє.

   Лина (Килина) (лат.) – «органічна» - дружина. Це жінка взагалі без будь-яких переконань, вона згодна з усім, про що говорить її чоловік Мина (хоча, можливо, це і є одна з умов щасливої родини: мати спільні інтереси, розуміти і підтримувати одне одного завжди! Не все так однозначно!)

   Рина (Мокрина) (лат.) – дочка – стримана, суха, худенька. Рина справді «стримана», вона все намагається робити чужими руками: Зокрема, переконати брата Мокія погодитися на зміну прізвища за допомогою подруги Улі. Так собі: стоїть збоку і намагається впливати на ситуацію.

   Тьотя Мотя (лат.) від «Мотря» - поважна дама. Це взагалі «унікум»: груба, безкомпромісна, настирлива, безапеляційна, повністю переконана у власній правоті, вона просто тисне на родичів, схиляючи на свій бік.

   Дядько Тарас (грец.) – «бентежний», «незгодний». Дядько Тарас виглядає у ситуації, що склалася, переконаним прибічником саме українського прізвища, але він дещо розгублений і не зовсім готовий до активної протидії войовничій тьоті Моті, тому опускається навіть до шантажу.

   Уля (Юлія) (грец.) – подруга – «гарна», «кучерява», «легковажна». Дівчина піддається на умовляння Рини «закохати» в себе Мокія, почуттів до юнака не мала, по суті справи, вона просто «гралася» з хлопцем на догоду подрузі. Заради справедливості слід згадати, що, зрештою, і сама (нібито!) щиро закохалася в Мокія: сказано ж: «легковажна»!

   У зв’язку з неоднозначністю тлумачення імен та прізвищ персонажів твору, великої кількості суто українських слів жанр твору визначають як «філологічна комедія», бо багато з них перекласти іншою мовою просто неможливо.

Хочу наголосити на тому, що твір «Мина Мазайло» є комедією і в ньому використано кілька засобів комічного. Специфіка комедійного жанру полягає в тому, що про серйозне говорять легко, грайливо…

   Гумор – беззлобний, доброзичливий, добродушний тон у висміюванні недоліків людей. Наприклад, коли Рина просить подругу Улю «закохати» в себе брата Мокія, щоб той кинув «свої українські фантазії».

   Іронія – схвалення чи засудження когось чи чогось для протилежного ефекту. Мазайлиха жахається впливу на Мокія дядька Тараса, у якого навіть «…кури по-українському говорять». Мина Мазайло, говорячи про значення серця для організму людини і сподіваючись на дозвіл на зміну прізвища, говорить, що «це…  орган, що передчува і вгадує». А про що йдеться, ми всі розуміємо…

   Сатира – гостре викриття негативних явищ, їх нікчемності. Огидно й недолуго виглядає «конкурс» на .вибір майбутнього російського прізвища: «Сіренєв!...Розов!...Де Розе!...Тюльпанов! Фон Лілієн!». А картина, коли газету, у якій було надруковано про зміну прізвища Мазайло на Мазєнін, взяли в рамку і повісили на стіну, викликає лише презирство. Рина власне прізвище називає «малоросійським», а не українським, висловлюючи тим самим зневагу до родинних коренів, своїх предків, - і навіть не усвідомлює цього.

   Сарказм – відвертий вияв ненависті й презирства до зображуваного. Так, тьотя Мотя називає українську мову «австріяцькою видумкою». А Рина, розповідаючи про літературні уподобання Мокія, розповідає Улі: «…там у нього словники, книжки, Хвильові всякі, Тичини», викриваючи власну неосвіченість.

   Гротеск – карикатурне спотворення зображуваного. Зокрема, як вирок сприймається німа сцена у фіналі п’єси, коли такий «слухняний» громадянин заради кар’єри і аби  догодити владі отримує бажане і змінює-таки прізвище з українського на російське, – його  «…звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації…»   Це був шок і для родини, і для самого Мини Мазайла! Складається абсолютно парадоксальна, абсурдна ситуація. А висновок один: не можна жити догоджаючи  владі. Висміюється позиція безбатченка: аби не били і кормили – «хохол» ляже під будь-яку владу – і раптом! Знову не догодив?! Радує тільки одне: не всі такі моральні покручі, як Мина Мазало!

   Гірко й боляче спостерігати за тим, що правдиво демонструє автор читачеві: українці висміюються всіма можливими засобами! А це так образливо! Національна ідея висвітлюється як засіб спекуляції. Змальовується трагічне становище української мови на власній землі і зацькованого народу. Звідки така зневага до всього українського? Від батьків! З родини! Адже ще з дитинства Рина називала Мокія «папою». Якщо діти не виховані і роблять щось не так – виховувати слід їхніх батьків!

 

-         Українізація – це низка адміністративних заходів, спрямованих на підтримку та функціонування української мови.

Друга половина 20-х років була сповнена  різних політичних подій, щоб не двозначно охарактеризувати історичний відрізок часу, який відображено у п’єсі Куліша «Мина Мазайло» давайте звернемося до мови документів: В. Чубарь у квітні 1926 року на сесії ЦВК СРСР  сказав:«Я заявляю со всей ответственностью, что у нас русский язык так же общепринят, как и украинский, но  надо добиться того, чтобы, когда в учреждение приходит крестьянин, знающий родной язык, ему ответили  на том языке, который он понимает…»

Наче б то досить гуманна  ідея, проте з самого початку визначено, що українська мова – це мова селян. Також чітко окреслено завдання: примусити службовців вчити мову. А у що вилилась «українізація» ми дізнаємося з п’єси.  Свою комедію М.Куліш писав на живому матеріалі, який давав процес українізації, запроваджуваної у 20-х роках ,

Цей герой не літературний привид , а реальна істота, український тип манкурта, нігіліста.

Дружина М.Куліша зазначає що ще працюючи над своїм «Миною», Микола якось зайшов до загсу і тампрочитав список змінених прізвищ. Між іншим там було прізвище Гімненко, змінене на Алмазов. Це його так розсмішило, що він вирішив вставити цей епізод у п’єсу.»

Мина, тьотя Мотя, Баранова-Козино мали й інших прототипів , які належали до найвищих московських та харківських елітних верств. 

 

«Філологічна» комедія Миколи Куліша «Мина Мазайло» тріумфально йшла на сценах багатьох театрів України, але після 1930 року, коли «українізація в Україні була згорнута», навколо п’єси тривала дискусія і вона все-таки стала заборонена. У «Літературному Ярмарку» було навіть надруковано лист службовця Мини Мазайла до наркома освіти М.Скрипника зі  скаргою на українізацію. Цей лист-фейлетон переносить ситуацію із твору М.Куліша в життя.

Тож перед сучасним читачем постає питання: чи готове було українське суспільство 20 –х років ХХ ст. бути українським?

-         Що потрібно брати до уваги, щоб знайти відповідь. Як «філологічна» комедія стала політичною сатирою?

ТОМУ що :

Микола Куліш зачепив проблеми, які під час коренізаціі були на слуху не тільки літераторів, а політиків, пересічних громадян.

Проблема ставлення до своєї мови українців зачіпала глибоко завжди, а особливо під час українізації.

Почуття меншовартісності українців – це багатовікова проблема, вона не розв’язана і до нашого часу. А час від часу потріпається політиками.

 Специфіка п’єси в тому, що жоден із персонажів не може сприйматися серйозно. Всі вони ніби вихоплені з життя, але відірвані від багатовікової національної культури свого народу.

Мина Мазайло – малорос - кар’єрист. Мина, сам того не підозрюючи, продемонстрував три типи чиновників, показавши, що жоден з них не готовий до українізації.

 Мазайлиха і Рина – інтриганки, які вважають українізацію непотрібною. Проблеми вирішують чужими руками.

Мокій закоханий лише у мову, тому українізація поверхова. Захоплення українською мовою робить Мокія відірваним від життя. Він ніби не живе , а грається в життя. Такий патріотизм не витримає випробування.

Дядько Тарас – анахронічний націоналіст

Тьотя Мотя із Курська має великодержавницькі погляди зрусифікованої людини.

Друзі-комсомольці  мають взагалі свою теорію, що скоро прізвищ не буде, а лише нумери.

Кожен з них хоче зробити щось докорінно важливе, але воно таке далеке від них.

І тут випливає риторичне запитання: чи має право на особисте вільне життя Україна, якщо члени однієї родини не можуть жити мирно?

      П’єса «Мина Мазайло» навчає нас відстоювати свої вподобання та переконання, не боятися сказати вголос думку. Навіть зустрівшись із різними тьотями мотями, минами, ринами, не варто тихо погоджуватися з усім, ними сказаним. Треба вчитися не соромитися себе, передусім свого походження та родини. Мокій і Мина, хоча батько й син, але в житті вони є антиподами. Треба вміти слухати один одного, приймати спільні рішення, шукати «золоту середину».

Отже, автор сміється, і над Мокієм, а не схвалює. Чому?

Його боротьба за українську мову - не конкретні дії, а захоплення зовнішньою формою проблеми, але не змістом. Любов до свого викликала у нього нехіть до іншого, його ставлення до мови як науковця.

ДОМАШНЄ  ЗАВДАННЯ!!

Написати власну думку:

 1.«Я вважаю, що  всі наші сучасники, як і сучасники Мини Мазайла , готові стати справжніми українцями…»

 Для зразка !

Я вважаю, що наші сучасники готові стати українцями. Вони відстоюють своє право скрізь, навіть на Майдані…

 Я вважаю, що мої сучасники вже готуються бути справжніми українцями, вивчають рідну мову. Для цього їм потрібен час…

Майбутнє України – у руках молоді, у наших руках! Запорука здоров’я нації – у глибинному знанні вікових національних традицій народу, у знанні рідної мови, культури. Основою формування свідомого патріота є  родина, але не обивателів, не «ходячих шлунків», а справжніх активних громадян своєї держави, здатних зробити правильний вибір у житті і готових нести за нього відповідальність. Задача молоді – любити Батьківщину, бути з нею в горі і радості, працювати заради її процвітання й щасливого майбутнього дітей!

 

20.10.2022  Українська література

 Урок 13

Тема: Микола Куліш. Основне про життєвий і творчий шлях митця. Зв’язок із театром Л.Курбаса. Національний матеріал і вселюдські, «вічні» мотиви та проблеми у п’єсах.

 

       За період 20-30-х рр. XX століття українська культура пережила своє становлення, розквіт і трагічний фінал. У XX столітті значного розвитку досяг національний театр. Перші спроби підготовки професійних акторів пов’язані з діяльністю драматичної школи, заснованої 1904 року в Києві при музичній школі М. Лисенка, де викладалися теорія і практика сценічного мистецтва. На початку 20-х років в Україні діяло 74 професійні театри, численні самодіяльні театри на периферії та пересувні робітничо-селянські театри, що спеціалізувалися на агітках, прославляючи месіанізм пролетаріату.

        Професійний театр розвивався в основному двома напрямками. Режисер Гнат Юра, спираючись на принципи романтичного та реалістично-побутового театру, схилявся до реалістично-психологічної системи, в репертуарі театру переважали п’єси національної драматургії.

 Натомість режисер Лесь Курбас постійно експериментував, випробував низку мистецьких шляхів – від психологічної драми до експресіонізму. М. Куліш був обдарованою особистістю: талановитим військовим, громадським діячем, редактором, публіцистом, діячем української освіти, організатором літературного процесу в Україні. Перегорнемо сторінки віх життя і творчості драматурга, якому судилося прожити лише 45 років. Але за цей      час він встиг зробити незрівнянно багато.

           Микола Куліш - людина складної, трагічної долі. На початку творчого життя Куліш не ставив перед собою великих і масштабних цілей. Проте досяг найбільших вершин. Від природи був щедро обдарованою особистістю: талановитим військовим, громадським діячем, редактором, публіцистом, діячем освіти, соціальним педагогом, прозаїком, полемістом, естетиком і теоретиком художньої культури, організатором літературного процесу в Україні. Але насамперед Микола Куліш – драматург, творчість якого відкрила нові напрямки в розвитку світового драматичного мистецтва ХХ і ХХІ століть. Багатьма дорогами пройшов Микола Гурович Куліш – дорогами навчання, таврійського степу й України, дорогами війн, самовіддачі, духовного піднесення, дорогами творчості, відкриття, переслідувань. За недовге життя йому довелося пережити ледь не все, що тільки може випасти на долю людини. І на всіх дорогах, в усіх життєвих випробуваннях він залишався яскравою постаттю, що прагне справедливості, краси  і добра. 

Миколі Гуровичу Кулішу судилося прожити лише 45 років. Але за цей час він встиг зробити незрівнянно багато. За десять років всього письменницького стажу - десяток п'єс, і майже кожна була вдалим драматургічним матеріалом для блискучих спектаклів.

Розвиток національного театру в 1920-1930-х роках.

      У 20-ті роки в Україні діяли професійні теа­три, які, попри високу майстерність режисерів і акторів, по-різному бачили своє завдання в мис­тецтві. Перший, який очолив Гнат Юра, обрав психолого-побутовий напрям. Інший обстоював експериментальні вистави, поставлені Лесем Курбасом, прихильником експресіоністичного театру. Витоки обох театрів - Галичина, саме звідти була більшість членів колективів.

 У1920 р. театру, очо­люваному Гнатом Юрою, було присвоєне ім'я Іва­на Франка. Спочатку театр функціонував у Вінниці, згодом - у Харкові, а потім у Києві. Коли столицю перенесли до Києва, театр ім. І.Франка став провідним українським театром. Хоча Г.Юра побував у складі Молодого театру Л.Курбаса, це не вплинуло на творчу манеру режисера.

Взірцем для нього став реалізм Московського художнього театру, який відтворював зрозумілі картини ре­ального життя і не вимагав розгадування симво­ліки. Г.Юра був ближчим не до західноєвропейсь­кої, а української ментальності - емоційної, сен­тиментальної і конкретної. Тому його мистецтво близьке до театру корифеїв, традицію якого він утвердив у нових політичних умовах. По суті, це було мистецтво українського села, а Україна в 20-ті роки залишалася селянською. Тому позиція те­атру Івана Франка була близькою і зрозумілою пересічному глядачеві. Завдяки прекрасному ми­стецькому складу (сюди в різні роки входили А.Бучма, Н.Ужвій, Ю. Шумський) театр здобув ве­лику популярність.  «Молодий театр»  -  «Кийдрамте»  -  «Бе­резіль» - такий ланцюжок розвитку мистецького антиподу театру ім. І.Франка - експерименталь­ного театру Леся Курбаса. Лесь Курбас народився на території сучасної Тернопільщини, навчався у Львівському, а згодом Віденському університетах. У Відні вивчав філософію, відвідував драматич­ний відділ консерваторії. Початком режисерської роботи на бать­ківщині стала серія вистав під назвою «Театральні вечори» у Тернополі. У 1915 р. Курбас переїж­джає до Києва, де стає актором театру М.Садовського, а вже у вересні 1917 р. організовує «Моло­дий театр». За короткий час Курбас поставив більше 15 п'єс українських і зарубіжних авторів. Проте найповніше талант режисера виявився у творчо­му об'єднанні «Березіль», створеному в 1922 р. За чотири роки (до переїзду в Харків у 1926 р.) «Бе­резіль» Л.Курбаса став зразком експресіоністич­ного театру, класичність якого визнали в Європі. У Харкові мистецьке об'єднання «Березіль» реор­ганізувалося в театр, який на той час стає цент­ральним в Україні. Саме в Харкові перетинаються життєві й творчі шляхи Л.Курбаса та М.Куліша. Співпраця талановитих митців стала новим ета­пом розвитку театру. Заслуга Л.Курбаса в тому, що він європеїзував український театр, який до того був національно-етнографічним, побутовим; створив експеримен­тальний театр українського модернізму. Театр Курбаса - це театр дії, який спирався на активну позицію глядача. Мистецтво, за Курбасом, повин­не вдаватися до образного перевтілення. Велику роль режисер відводив умовності в постановці п'єс. Замість звичних декорацій використовував, наприклад, двоярусні станки, які могли підлягати реконструкції прямо на сцені. Актори зверталися безпосередньо до глядачів і йшли до них у залу. Та найголовнішим було те, що Курбасові вдалося синтезувати глибокі національні традиції з най­новішими формами. Його вчення випередило час і збіглося з науковими досягненнями сучасної філософії і психології.Драматургом-новатором був Микола Куліш, «талант світового масштабу. В сучасній йому дра­матургії він не мав собі рівних» (Ю.Смолич).

Дитинство і навчання в Олешках.

Назвали Куліша на честь Святого Миколая, то­му що народився майбутній драматург у перед­день одного з найулюбленіших свят дітвори - 18 грудня 1892 р. в с. Чаплинка на Херсонщині в бідній селянській родині. Проте від дитинства в нього залишилися суперечливі і гіркі враження та почуття. Антоніна Куліш, дружина митця, у своїх мемуарах детально виклала один із драматичних моментів його дитячих літ, записаний зі слів письменника, що засвідчує, що мати його неодноразово била за брехню та інші провини. Свої враження від дитинства загалом Микола Куліш лаконічно узагальнив у відомій автобіографії, написаній 1921 року російською мовою.

“ Початок мого дитинства -  самотність у хаті й схильність до блукання. Базар вабив мене недогризками, ярмарок – каруселями, церква – процесіями та хоровим співом; весілля своїми обрядами і музикою; похорони – поминанням й бубликами, та ще й те, що на похоронах мене не били ” . Із п’яти років хлопчик почав працювати у наймах. А з 9 років  - Микола Куліш навчався у церковно-парафіальній чотирикласній школі, де він проявив себе як здібний учень з надзвичайно гарною пам’яттю. Чаплинські інтелігенти (особливо енергійний шкільний вчитель Володимир Пилипович Губенко, який довго переконував батьків Миколи Куліша, що їхній син дуже здібний) вирішили допомогти обдарованому хлопцеві і зібрали кошти — близько 100 карбованців — щоб він міг продовжувати освіту в міському училищі повітового містечка Олешки. Мати Миколи Куліша померла досить рано – 1906 року. Батько починає часто випивати, згодом одружується і слабкі сімейні зв’язки між батьком та сином поволі обриваються. Коли закінчилися гроші, Микола позбувся даху над головою і шматка хліба. На щастя, хлопчика прийняли до сирітського притулку й він зміг і далі продовжувати навчання. Та в цьому притулку завідуючою була ” стара карга ”. Вона знущалася з хлопчика, а він не міг і не бажав терпіти. Спрага знань повела Миколу у п’ятикласну приватну чоловічу гімназію, де він захопився музикою, літературою, створив драматичний гурток з ровесників і сам для нього писав репертуар. А крім цього, читав однокласникам сатиричні вірші і редагував усі стінгазети та рукописні журнали чи альманахи, які виходили в цьому навчальному закладі, малював карикатури. Коли гімназію закрили, здав екстерном гімназійний курс та поїхав на Кавказ. Юнак мріяв поступити до вищого навчального закладу, і в 1914 р. Куліш вступає на історико-філологічний факультет Одеського університету. Оселяється на квартирі родини Невеллів, свого гімназійного приятеля, де й познайомився зі своєю майбутньою дружиною Антоніною Невелль.  Але Перша світова війна перекреслила всі плани. В Олешках юнак почав писати: спочатку вірші, фейлетони, епіграми, гострі статті, сатиричні поеми, які розміщав в учнівських часописах «Наша жизнь», «Колючка», «Стрела», «Веселое язычество». За часів навчання в Олешківському міському училищі Куліш створив учнівський драмгурток, в якому був і режисером, і актором, і драматургом. Саме в Олешках Куліш і знайомиться з відомим письменником і перекладачем Іваном Дніпровським, який згодом написав багато спогадів про Куліша. Їхню дружбу розірве Іванова смерть від туберкульозу у грудні 1934 р. Про­те починається Перша світова війна, і Куліш іде на фронт.

Перша світова війна. Період громадянської війни та Української    революції.

У серпні 1914 року М.Куліша мобілізували до війська. В армії несподівано для себе Микола Куліш робить військову кар'єру. Спочатку він служив рядовим у запасному батальйоні і перед відправкою на фронт захотів побачити свою наречену Антоніну, яка була вчителькою у селі за 72 версти від казарми. Тому він самочинно залишив казарму, через що отримав покарання від полковника, хоча й не дуже суворе. Потім Куліша відправили до Одеської школи прапорщиків, після закінчення якої він вирушає на фронт. У 1915–1917 роках проводить на передовій. І тут продовжує писати твори. Здебільшого це були вірші й невеличкі драматичні сцени. Деякі його поезії друкувалися в армійській газеті, а одноактні п'єси розігрували солдати.

Перша світова війна погано відбилася на здоров'ї Миколи Куліша: у нього два поранення, контузія, посилення критичних настроїв. У 1917році, вже будучи офіцером, Микола Куліш під час Лютневої революції стає на її бік, пов'язуючи з цим свої надії на побудову гуманістичного і справедливого суспільства.

З початку 1918 — голова Олешківської ради робітничих і селянських депутатів. Куліш формує в Херсоні Перший український Дніпровський Полк. За гетьманського правління П. Скоропадського Миколу Куліша було ув'язнено на 5 місяців.

1919 р. був нелегким: Куліш хворіє тифом, потрапляє під розстріл денікінців, відступає разом із червоною армією. В Олешках застає радянську владу. 1921 р. стає свідком страшного голоду в степовій Україні. Враження лягли в основу п'єси «97», яка мала згодом вели­чезний успіх.

Кулішеве кохання

Антоніна (Тося), донька Невеллів, 1915 р. стане дружиною Куліша. У цьому шлюбі народяться Ольга, чия гра на фортепіано надихнула батька на написання «Патетичної сонати», і син Володимир. Микола Куліш, як і його дружина, був музикальним, умів грати на скрипці, мандалині й геліконі, більше того, він разом із членами родини Невеллів організував невеличкий сімейний оркестр.

Після війни переїжджає до Одеси. Тут виникає  любовний трикутник. Куліш боляче переживає цю історію: хоча жінка й опікується вихованням дітей, облаштуванням побуту, проте душа чоловіка прагне бачити перед собою передусім Музу, яку Куліш зустрів в міщанській Одесі навесні 1924 р. під іменем Ладушка, або Олімпіада Костянтинівна Корнєєва (за чоловіком Маслова), яка працювала директоркою дитячого садка.

Вона бачила в Кулішеві насамперед поета, якому бракувало душевної підтримки, романтичної мрії.  Це було кохання, сповнене чар весни й південного аромату. Микола Куліш не зміг розірвати з родиною, але до останньої його п’єси лунатиме мотив поетичного, нездійсненого кохання-туги. Стосунки поступово обриваються...

Перебування в Одесі, Зінов'євську і Харкові.

1922 р. Куліш переїжджає в Одесу. Працює інспектором Народної освіти в Олешківському повіті, редагує газету «Червоний Шлях» у Зінов'євську (тепер Кіровоград). У цей період він складає першу українську абетку  для дорослих — «Первинка», в якій автор використав твори класичної української літератури, а також деякі власні.

Відкриває українські школи, забезпечує їх кадрами. Організовуючи школи, дбаючи за учнів та вчителів, Микола Куліш багато подорожує південною Україною. Під час голоду 1921–1922 років Куліш усяко намагався допомогти учням. Вступив у Комуністичної партії більшовиків України, за свідченням дружини, насильно.  Роки перебування в Одесі ( 1923-1925 ) – це роки безупинної боротьби між ретельним виконанням службових обов’язків, адже працював інспектором Одеської обласної народної освіти, і бажанням творити. Куліш міг писати лише тоді, коли було ідеально прибрано, підлогу вимито, а до його стола взагалі ніхто не мав права підходити, оскільки всі речі там лежали на раз і назавжди встановленому місці.

   У 1924 написав п'єсу “ 97 ”, у якій розповів про голод 1921-1922 р. на Херсонщині. Постановки цього твору на харківській сцені принесли Кулішу загальне визнання. За один тільки сезон у Харкові її поставили більше п’ятидесяти разів, чого не спостерігалося стосовно жодного драматичного твору.  

У 1925 р. переведений до Харкова як шкільний інспектор. Тут він поринає в літературну роботу. Драматургові здавалося, що тут йому створять усі умови для творчості. Переїзд до Харкова і знайомство та дружба Куліша із Хвильовим, Тичиною, Остапом Вишнею, Яновським, Лесем Курбасом та його театром “Березіль” вчинили справжню революцію у творчості Куліша.  Але ейфорія перших днів і великі сподівання на розвій творчості швидко зникли, коли Микола Гурович глибше познайомився з темною стороною харківського мистецького і навколо літературного життя. З Хвильовим та Вишнею Куліш їздив на полювання качок, але сам не був мисливцем. Щоб не повертатися без пташатини, купував її на ринку. Мабуть, це з його поведінки скопіював Остап Вишня подібний випадок у своїх ” Мисливських усмішках ”. Микола Куліш вважав Леся Курбаса видатним режисером і мислителем, ціну­вав як аналітика мистецтва і літератури і як одного з теоретиків української культури. Кур­бас для Куліша був митцем, який не просто давав сценічне життя його творам, а робив це надзви­чайно талановито. Лесь Курбас вважав Миколу Куліша провідним українським драматургом, був одним із найглибших аналітиків його творчості.

 Дружба між Кулішем і Курбасем тривала 8 років — аж до смерті і мала великий вплив на становлення українського театру в першій половині  20 століття. Через те, що Лесь Курбас дуже шанував Куліша, його п'єси ставилися у театрі “ Березіль “ найчастіше. Про Курбаса говорили, що він міг поставити навіть таблицю множення. Безпосередньо Лесь Курбас поставив п'єси ” Народний Малахій ”,” Мина Мазайло ”,  “ Маклена Ґраса ”,  за його підтримки ставили п'єси «Комуни в степах» і «97». Якби не заборони, у цьому театрі також було би поставлено інші комедії — це було в намірах театру «Березіль».

  Літературний диспут 1925-1928 рр. був важливою подією. В лице партійним емісарам Москви Курбас, Хвильовий і Куліш заявили, що справжній мистець ні перед якою силою не поступиться своїм мистецьким суверенітетом.  Куліш запекло боронив Курбаса, назвавши його геніальним режисером. Він осудив радянських письменників, що вони задля кар'єри і власної безпеки бояться чіпати національну проблему. Найкращі твори Куліша назавжди були заборонені.  Вони не скорилися владі і за це були суворо покарані.

Лесь Курбас вважав Миколу Куліша провідним українським драматургом і неодноразово говорив про це у численних виступах, диспутах, статтях. Курбас був також одним із найретельніших аналітиків творчості Куліша. Відзначаючи особливість драматичної манери, режисер акцентував увагу на тому, що вона «романтична в реалістичному».

Куліша різко засудили за п’єсу  «Комуна в степах» та виключили з партії, у Березолі зняли з постановки всі його вистави Куліша та найгірше те, що і Курбас змушений був кинути театр та переїхати до Москви. Обидва вони не змогли протистояти системі і не змогли нічого зробити. Та хоча би не зрадили своїм ідеалам   та одне одному.    

Увесь смисл у вірі, і добре , коли людина вірить.

Вирок. Соловки. Табір Сандормох.

Восени 1933 року Кулішеві з Курбасом ще вдалося поставити у “Березолі”              ”Маклену Ґрасу”. Ця п’єса виявилася останньою Кулішевою художньою річчю, яку побачила публіка. Та правляча верхівка прекрасно збагнула підтекст драми, те, що твір не про Польшу, а про Україну, що демонським грачем у ній виступає компартія. Після сьомої вистави п’єсу заборонили, а “ Березіль ” ліквідували.

3 грудня 1934 року,  після похорону свого друга Івана Дніпровського, Миколу Куліша було заарештовано органами НКВС і звинувачено в приналежності до терористичної організації. Під час судового процесу в   “Справі боротьбистів“ у березні 1935 Куліша засуджено до 10 років Соловецьких таборів із конфіскацією майна, і камера-одиночка йому були гарантована.  На Соловках утримувався в суворій ізоляції. Його вивезли етапом десь на переломі 1937 — 38 року. На всі запити Кулішевої дружини відповідні вищі установи в Москві відповідали — “не знаємо”.  

Миколу Куліша, як і Курбаса, Підмогильного, Зерова, було розстріляно в листопаді 1937 р за постановою особливої трійки НКВС по Ленінградській області   від 9 жовтня 1937 р. Усього вихідців з України було 240 із 1111 осіб, розстріляних в урочищі Сандормох на честь 20-ї річниці жовтневої революції. Всі вони, як і колись, знову були разом... Реабілітований посмертно 4 серпня 1956 за відсутністю складу злочину.

 

Творчість. У кіно. Вселюдські, «вічні» мотиви та проблеми у п’єсах.

«БЕЗ БРЕХНІ І ФАЛЬШІ»

Микола Куліш займався літературною діяльністю майже все своє життя — 30 років із 45. Драматург писав навіть тоді, коли перебував на Соловках, в ув'язненні. За 1923 — 1934 роки Микола Куліш створив близько 15 п'єс. Проте тексти першого («На рыбной ловле») та останнього («Такі») твору були вилучені у письменника під час арешту, і тому вважаються втраченими.

Загалом у літературному розвитку Миколи Куліша містечко Олешки посідає особливе місце, адже тут він починає писати. Перші його твори — це сатиричні вірші, фейлетони, епіграми, що з'являються на сторінках учнівських рукописних журналів «Наша жизнь», «Колючка», «Стрела», «Веселое язычество», ініціатором і редактором яких він сам і був. Інші, недруковані твори поширювалися у списках серед підлітків та молоді і згодом мали значний вплив на них.

Початком активної драматургічної діяльності Куліша можна вважати 1924 р., коли він написав п'єсу «97». Хоча твір не був новаторським, вразила сила таланту письменника у змалюванні страшного голоду 1921 р. Висновок після прочитання п'єси на­прошувався сам: державна політика щодо ук­раїнського села несе горе, призводить до трагедії. Торжествує комуна, яка поставила селянина на коліна, силою зламала його.

Соціально-психо­логічна драма «Зона» засвідчила прихід нового ти­пу Кулішевих героїв - інтелектуально сформованих особистостей. Крім цього, в інших п'єсах письмен­ник продемонстрував свій комедійний талант.

Куліш розвивав інтелектуально-психо­логічні традиції драматургії Винниченка, характери у його творах такі ж трагедійні, як у Шекспіра, гро­тескні й епатажні, як у Мольєра. М.Куліш збагатив жанрову палітру української драматургії. Він роз­вивав жанри соціально-побутової драми («97», «Комуна в степах»), побутової комедії («Отак заги­нув Гуска»), психологічної драми («Зона», «Закут»), гротескної сатиричної комедії («Хулій Хурина»), соціальної комедії («Мина Мазайло»), соціально-метафоричної драми («Маклена Ґраса») тощо.

1927р. - завершена п'єса «Народний Малахій», 31 березня 1928 р. поставлена Курбасом. Вистава мала великий успіх, викликала дискусію. Офіційна критика була нищівною. Згодом твір за­боронили. «Народним Малахієм» Куліш сказав про те, що не наважувалися сказати інші: про заміну старої релігії новою, соціалістичною, де Єрусалимом є Москва, а Богом Ленін.

Перші п'єси  «97» (1924), «Комуна в степах» (1925) переважно реалістично-побутового характеру; комедія-фарс «Хулій Хурина» (1926) має експресіоністичні риси; «Зона» (1926) — гостра сатира на партійних кар'єристів, комедія «Отак загинув Гуска» (1925) має елементи символізму. Творчою вершиною стали п'єси «Народний Малахій» (1927), «Мина Мазайло» (1929). Тема цих п'єс — облудність ідеалів комуністичної революції, національне пристосуванство і фальш міщанського середовища. «Патетична соната» (1929) показує боротьбу трьох сил — комуністичної, білогвардійської і національно-патріотичної у 1917-18 рр. У п'єсі використано засоби тогочасної експериментальної драми у поєднанні з традиційним українським театром (вертеп).

У 1930-х рр. Куліш написав п'єси «Маклена Граса» (1933), «Прощай, село» (1933), «Поворот Марка» (1934), «Вічний бунт» та ін. Твори Куліша гостро критикувала офіційна критика. Більшість його творів були поставлені на сцені театру «Березіль»                  Леся Курбаса.

За творами письменника знято телефільми: «Закут», «Мина Мазайло», «Народний Малахій». Йому присвячено стрічки: «Микола Куліш» (1970), «Микола Куліш» (1991), документальні кінокартини «Пастка», «Тягар мовчання» (1991).

 

«Не зорі падають на землю, зірки ідуть на небеса» - писав Юрій Рибчинський. Це про них – письменників «розстріляного відродження.

Домашнє завдання.

Написати конспект.

 

13.10.2022 Українська література  

        Урок  12

       Тема: Контрольна робота за темою «Прозове розмаїття». 

Контрольна робота

За темою «Прозове розмаїття»

Середній рівень

1. Одним з ініціаторів та активних учасників літературної дискусії 1925-1928 рр. був

а) Остап Вишня

б) Микола Хвильовий

в) Євген Плужник

г) Павло Тичина                                                                                                                                                                                      (0,5 бала)

2. Твір «Я (Романтика)» написаний у стилі

а) неоромантизму

б) експресіонізму

в) авангардизму

г) імпресіонізму

(0,5 бала)

3. Укажіть персонажа новели «Я (Романтика)», про якого йдеться в уривку: «Вірний пес революції, вартовий з черепом дегенерата й душею «палача з гільйотини»

а) «я»

б) доктор Тагабат

в) дегенерат

г) Андрюша

(0,5 бала)

4. У творі «Майстер корабля» порушено проблему

а) готовності українського суспільства  бути українським

б) внутрішнє роздвоєння людини між гуманізмом і відданістю революції

в) славної та трагічної боротьби народу за свою державність

г) творення нової української культури, самоусвідомлення людини в новій дійсності

(0,5 бала)

5. Підготовку до зйомок фільму та кохання до балерини змальовано у творі, у якому

а) герої рятують чоловіка, якого на щоглі викинило на берег

б) герой переїжджає у фешенебельний будинок з ліфтом

в) персонажі засідають у палаці шляхтича

г) в ліричному ключі розкрито секрети полювання

(0,5 бала)

6. Композиційними особливостями роману «Місто» є

а) поділ на глави, кульмінація на початку твору

б) присвята й розповідь від третьої особи

в) епіграф і розповідь від першої особи

г) дві частини та два епіграфа

(0,5 бала)

7. Про автора твору «Моя автобіографія» відомо, що він

а) працював на Одеській кіностудії

б) був учасником ВАПЛІТЕ

в) мав справжнє ім’я та прізвище Павло Губенко

г) трагічно загинув на Соловках

(0,5 бала)

8. «Ви були коли-небудь на річці Осколі, що тече Харківщиною нашою аж у річку Північний Донець? Не були? Побувайте» - радить герой твору

а) Валер’яна Підмогильного

б) Миколи Хвильового

в) Юрія Яновського

г) Остапа Вишні

                                                                                     (0,5 бала)

9. Увідповідніть пейзажі та твори, з яких вони взяті

1) «Поміж очеретами та верболозом сила-        А «Місто»

Силенна невеличких озеречок, вкритих            Б «Майстер корабля»

густою зеленою ряскою, лататтям з                   В «Моя автобіографія»

жовтогарячими квітками-горнятками на            Г «Сом»

довжелезних зелених батогах!»                         Д «Я (Романтика)»

2) «Спереду Дніпро мов спинився в

несподіваній затоці, оточений праворуч,

ліворуч і просто зелено-жовтими

передосінніми берегами»

         3) «Море спокiйне й  темне.  Повiтря 

         вночi чорне, а тепер - сiре, i можна 

         бачити за  хвилерiзом,  за  маяком  -  тiнi

         парусiв трьох шаланд»

4) «…Я зупинився серед мертвого степу: -

там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі

озера загірної комуни»

                                                (2 бали)

Достатній рівень

10. З’єднайте лініями назву твору з проблемами, які в ньому порушені

«Місто»		1)                вірності у коханні
		2)                гармонії людини й природи
		3)                реалізації людини в суспільстві
		4)               антигуманних звичаїв
		5)                духовного й соціального

                                                           (1,5 бали)

         11. Чому, на вашу думку, Степан Радченко «забуває» Тамару Василівну й починає зустрічатися із Зоською? Схарактеризуйте його соціальне й матеріальне становище.

(1,5 бали)

 

Високий рівень

10. Напишіть мінісудження (5-7) речень на одну з тем:

1. «У чому трагедія головного героя твору «Я (Романтика)»?»

2. «Неоромантичні герої твору «Майстер корабля»

          3. «Чи актуальні твори Остапа Вишні в наш час?»                                                                                                                               (3 бали)

13.10.2022 Українська література  

 Урок  11

Тема: Оптимізм, любов до природи, людини, м’який гумор як риса індивідуального почерку Остапа Вишні. Пейзаж, портрет, характер людини, авторський голос, народні прикмети, прислів’я та приказки в усмішках

     Як відомо, Остап Вишня був мисливцем. Щоденникові записи, спогади друзів свідчать, що для нього важливим був не сам процес полювання і навіть не його результат, а особлива атмосфера, яка панувала там. Не випадково «мисливські усмішки» з'явилися після виходу письменника на волю. У цих творах йому уже не потрібно було йти на компроміс із власною совістю, кривити душею, писав їх щиро та правдиво. В усмішках гармонійно поєднуються описи природи, змальовані майстерним почерком лірика, і анекдотичні розповіді, вміло передані вустами гумориста. Адже важко живеться людині, яка не має почуття гумору.

Остап Вишня писав нариси, фейлетони, плідно працював як перекладач, але найбільше слави зазнав як гуморист і сатирик. Увів в українську літературу й утвердив у ній новий різновид гумористичного оповідання, що його сам же й назвав усмішкою.

Новому жанру Остап Вишня дав таке жартівливе значення: «Мені нове життя усміхається, і я йому усміхаюся! Через те й усмішки». Остап Вишня активно розвивав жанрові різновиди усмішки: усмішка-пародія, усмішка-жарт, усмішка-нарис, усмішка-мініатюра тощо.

У післявоєнний період Остап Вишня створив великий цикл неперевершених за своєю майстерністю, тонкістю відчуття рідної природи «Мисливських усмішок».

«Мисливські усмішки» є найбільш поетичними творами Остапа Вишні. Це справді ліричні вірші в прозі, які стоять в одному ряду із «Записками мисливця» Тургенєва, мисливськими етюдами та оповіданнями Лєскова і Пришвіна. «Мисливські усмішки» з повним правом можна називати лебединою піснею письменника.

Після війни Остап Вишня найчастіше вирушав на полювання з Максимом Рильським, якого називав Максимом Черешнею. Переважно вони поверталися зовсім без здобичі, бо не за нею і вирушали, але задоволені й щасливі, що відпочили, намилувалися краєвидами, нарозмовлялися з друзями й наслухалися різних побрехеньок. Девізом Остапа Вишні були промовисті слова: «Живіть, зайці». Цей девіз стосувався і М. Рильського, А. Малишка. Якщо ж і траплялося вполювати звірину, настрій був зіпсований і полювання перетворювалося на траур по убієнному. У центрі «Мисливських усмішок» стоять благородні, розумні, кмітливі люди. Це були щирі любителі й охоронці природи, які кохалися в пташинці і звіряті, деревці і квіточці. Остап Вишня приятелював з цими людьми.

Аналіз усмішки «Сом»

   З великим замилуванням описує Остап Вишня природу — річку Оскіл, диких каченят: «Заплава річки Осколу, Де він у цьому місці розбивається на кілька нешироких рукавів, заросла густими очеретами, кугою, верболозом i густою, зеленою, соковитою травою. Як увійдеш, картуза не видко! Шумить заплава в травні та в червні…».

Письменник розповідає з гумором неймовірні бувальщини про сомів, їхні звички, про пригоди, що трапляються з рибалками. І хоч у цих пригодах чимало, м'яко кажучи, без перебільшень, це не заважає читачеві весело сміятися й дивуватися багатству та красі нашої рідної природи: «Інтересна риба сом! За царського режиму, як свідчать дореволюційні рибалки-письменники, сом важив до 400 кілограмів, ковтав собак і ведмедів. Можливо, що з розвитком рибальства сом важитиме тонну і ковтатиме симентальських бугаїв і невеличкі буксирні пароплави…». «А сома… сома мені самому доводилося бачити такого завбільшки, як комбайн! Тільки трохи довшого. Це, дорогі наші читачі, серйозно й без жодного перебільшення».

 

 «Паспорта» усмішки «Сом» 1953 р.

Літературний рід: епос.

Жанр: усмішка.

Тема: гумористична розповідь про сома, що жив у річці Оскіл і міг з'їсти гусака, гімалайського ведмедя і навіть парового катера.

Головна іДея: виховання любові до природи, щирий захват красою рідної природи, неприхована залюбленість у неї.

Композиція: усмішка складається з чотирьох частин:

✵ у першій оповідач запрошує читача побувати на Осколі й помилуватися краєвидами цієї річки;

✵ у другій частині дід Панько застерігає бути обережним біля ковбані, у якій живе величезний сом;

✵ у третій частині йдеться про сома, який тягав за собою моторного човна;

✵ у четвертій герой-оповідач розповідає про те, чим живляться соми і як їх ловити.

ЗАВДАННЯ!!!

1.     Опрацювати матеріал підручника « О . Авраменко . Українська література , 11 клас», https://pidruchnyk.com.ua/1237-ukrliteratura-avramenko-11klas.html

, сторінка 97-99 «О. Вишня , творчий шлях» .

2.     Опрацювати  матеріал стор. 101 « Усмішка «Сом»»

3.     Послухати усмішку « Сом»  https://www.youtube.com/watch?v=nuwllE0grKI

4.     Виписати значення понять усмішка , фейлетон

 

 

11.10.2022 Українська мова

 Урок 5

Тема: Вживання похідних сполучників.

 

Виконати завдання 

Запишіть речення, розкриваючи дужки. Сполучники підкресліть. Поясніть написання сполучників та однозвучних із ними слів.

1. Наука в ліс не веде, про (те) з лісу виводить. 2. Не говори багато про (те), що знаєщ, але знай, про що говориш. 3. Що (б) добре жити, треба працю любити. 4. Що (б) на серці не робилося, то на лиці не втаїться. 5. Як (би) такий до роботи, як до розмови. 6.   Як (би) йому сказати, що (б) пішов із хати. 7. Як (би) ти, сину, йшов в отаку годину. 8. Це ж не близько (А. Головко). 9. Коли (б) кожним радісним літом виростала травинкою я, то на луці палаючим цвітом написала б Вітчизни ім’я (В. Ткаченко). 10. Як (би) відали ви, які славні були ті суворі, закручені хлопці (М. Нагнибіда). 11. То (ж) при тобі, мій друже давній, вірний, пройшло життя дитяче моє (Леся Українка).

 Складіть пари речень зі сполучниками та однозвучними самостійними частинами мови із частками:

Щоб — що б, якби — як би, якщо — як що, зате — за те, проте — про те, теж — те ж, таж — та ж, тож — то ж, тимчасом як — тим часом.

11.10.2022 Українська  мова

 Урок 6

Тема: Написання есе

- Що ж таке есе?  Есе – невеликий за обсягом прозовий  твір, що має довільну побудову, у якому автор висловлює власні думки та враження з конкретного приводу. Есе не претендує на вичерпну відповідь чи категоричну позицію відносно певної теми. Основу тексту складає  роздум.

 

Пам’ятка написання  есе. 

Створюючи есе , учень:

-          вільно висловлює свою думку;

– показує своє ставлення до того, про кого говорить;

– не дотримується обов’язкової форми (вступу, основної частини, висновку);

– не всебічно описує предмет чи подію;

- може лише частково, як у розмові торкатися якихось питань;

- може висловлювати опірні міркування;

– використовує образні вислови, порівняння;

– на початку може сказати про що йтиметься у його висловлюванні, про час, місце й особливості події, може подати вислів, що виражає думку або викликає різне ставлення, можна почати прислів’ям, приказкою чи мудрим висловом;

– продовження може бути схожим на оповідання, під час читання якого виникають особливі відчуття й напрошується важливий висновок;

– останній абзац має завершувати думку;

– речення можуть бути короткі й, навіть, незавершені, питальні й окличні.

 

Завданням есе  є   інформація або пояснення.           

 Визначальними рисами есе є:

 - невеликий обсяг,  

- довільна композиція,

- незвичайна манера мислення.

 

Стиль есе відрізняється образністю, афористичністю, використанням свіжих метафор, нових поетичних образів, свідомою настановою на розмовну інтонацію та лексику. На перший план виступає особистість автора.

Стиль – художній або публіцистичний. Емоційність, експресивність, яскрава образність досягаються вживанням метафор, порівнянь, алегоричних і притчевих образів, символів. Коректність у висловленні дискусійних думок.

 

 Види есе:

Вільне	Формальне
Ознаки: –        невеликий обсяг (7-10 речень); –        вільна форма і стиль викладу; –        довільна структура; –        обов’язкова вимога: наявність позиції автора.	Ознаки: –         дотримання структури тексту, –         наявність відповідних компонентів (тези, аргументи, приклади, оцінювальні судження, висновки); –         обґрунтування (аргументування) тези.

Вільне есе обмежене в часі  5 – 10 і 10 – 15 хв    

Для написання формального есе виділяють більше часу: від 20-ти до
45-ти хвилин

Побудова вільного  есе

1)​ вступ, у якому необхідно обґрунтувати вибір теми, правильно сформулювати тезу;

2)​ основна частина, у якій відбувається розгортання думки щодо порушеної проблеми та подається її аргументація;

3)​ узагальнення висновків відповідно до теми.

 

Орієнтовний план формального  есе

1. ВСТУП – один абзац

-Використовуйте «пастки» для залучення уваги, такі як: цитата, вірш, питання, роздуми, незвичайні факти, ідей або смішні історії.

-Немає необхідності висловлювати в першій пропозиції основну думку.

2. ОСНОВНА ЧАСТИНА – 2-3 абзаци.

-Виражайте свої думки зрозуміло.

-Підкріплюйте основні ідеї фактами, роздумами, ідеями, яскравими описами, цитатами або іншою інформацією чи матеріалами, які інтригують і захоплюють увагу читача.

3. ВИСНОВОК – один абзац.

Продемонструйте вашу позицію щодо порушеної проблеми.

- Зробіть узагальнення та аргументацію, яка підсумовує викладене в основній частині.

Зразок   формального есе

Спираючись на зміст поданого мікротексту, напишіть есе на тему «Будь-яка проблема – це можливість стати кращим».

Будь-яка проблема – це наявність суперечливої ситуації, питання, що потребують розв’язання. Кожен знаходить різноманітні шляхи їх вирішення. Долаючи випробування, самовдосконалюєшся. Проблема – то завжди можливість змінитись, стати кращим.

Викладіть Ваш погляд на цю проблему. Завдання потребує розгорнутої відповіді в довільній формі. Основні твердження, факти, події викладайте в зручній для Вас структурно-логічній послідовності. Використовуйте найважливішу для розкриття теми інформацію, факти із власного життя, історії, художньої літератури, преси, розповідей інших людей, які найкраще арґументуватимуть Ваші міркування. Сформулюйте висновки.

 «Ми часто стикаємося з проблемами у своєму житті. Дехто може легко впоратись із випробуваннями (бо саме цим і є проблеми), інші, на жаль, занепадають духом і «пливуть за течією». Я переконана, що боротися з труднощами й невдачами потрібно, бо це – стимул і можливість стати кращим.

Через лінощі й слабкодухість люди не розвиваються, а, навпаки, деградують. Так з’являються особи з «тонкими» душами (їх не можна нервувати) та істеричними характерами (кожна проблема – це стрес, тож: «Пожалійте мене! Зробіть усе за мене»). Це неправильно!Людина мусить і повинна шукати в собі сили, щоб подолати життєві випробування, – тільки так можна вдосконалити себе й довколишній світ.Людство знає безліч таких прикладів. Взірцем є життя Лесі Українки, яка знаходила мужність протистояти недузі й творити. Завдяки наполегливості, наперекір болю, за свій короткий вік вона встигла зробити стільки, що вистачило б на кількох. Усі Лесині твори насичені внутрішньою силою, яка особливо потужноо струменить із поезії «Contra spem sperо!».

Великим випробуванням для людини є також нерозуміння її близькими. Особливо важко, коли родина не підтримує тебе у втіленні покликання, у дорозі до мети. Катерина Білокур – художниця від Бога – мусила пройти це випробування. Родина не схвалювала її захоплення, мовляв, головне призначення селянки – працювати в полі. Однак вона витримала всі образи, розвивала свій талант і досягла успіху. Її полотна на виставці українського мистецтва в Парижі високо оцінені майстром пензля Пабло Пікассо!

Отже, як бачимо, будь-яка проблема дає нам можливість стати кращими, однак її не можуть реалізувати ледачі й слабкодухі, це під силу тільки сміливим і наполегливим людям, здатним до праці й боротьби.»

Тези :

 1 «Найщасливіша та людина, яка потрібна всім»,

2. «Щастя—у праці».

3. «Щастя за гроші не купиш».

4. «Щастя—в коханні».

5. «Щастя— у подоланні себе, у самовдосконаленні».

 6 «Якщо хочеш бути щасливим — будь ним».

Відомий поет Омар Хайям дав таке визначення щастю: «Щасливий той, хто жив хоч би хвилинку!» Отже, саме життя є щастям. Матеріальний добробут дає відчуття задо­волення, комфорту, але не щастя. Той, хто бачить щастя в цьому, збіднює своє життя, перетворює його на існування. Відчуття щастя дає людині творчу працю, творчість, мета яких— ствердження ідеалів добра, краси, справедливості.

Розуміння щастя нікому не може бути нав'язано, кож­на людина має право на своє уявлення про щастя, кожен вибирає його сам. Щастя — це сама людина, багатство її внутрішнього світу, характер її світогляду, духовність або меркантильність інтересів і потреб.

 Творче завдання «Як стати щасливим»

- Що людина має робити, щоб відчувати себе щасливою? Викладач записує відповіді на класній дошці.

Щоб стати щасливим, ти маєш:

1.   По-доброму ставитись до інших, завжди бути готовим допомогти людині, яка потребує твого співчуття, поради або допомоги.

2.   Будь-яку працю перетворювати на творчість.

3.   Пам'ятати, що гроші важлива складова твого життя, але не головна.

4.   Дарувати щастя людині, яку любиш і цінувати її щире ставлення до тебе.

5.   Постійно працювати над вдосконаленням власної осо­бистості.

6.   Сприймати життя оптимістично.

 Домашнє завдання

Написати    есе «З чого зіткане щастя? », використовуючи подані вище тези і творче завдання

 

Українська література

Посилання на підручник О.Авраменко , Українська література 11 клас» https://pidruchnyk.com.ua/1237-ukrliteratura-avramenko-11klas.html

ТЕМА № 1 « ПРОЗОВЕ РОЗМАЇТТЯ»

Урок № 1

Тема уроку : Микола Хвильовий (М.Фітільов)

Життєвий і творчий шлях. Провідна роль у літературно-мистецькому житті 1920-х років. Романтичність світобачення..

Урок № 2

Тема: Тематичне і стильове розмаїття  прози М.Хвильового.  «Я (Романтика)» - новела про добро і зло в житті та в душі. Проблема внутріш-нього роздвоєння людини між гуманізмом і обов’язком.

 1.Опрацювати тему за підручником О.Авраменко , Українська література 11 клас , стор.45-50. https://pidruchnyk.com.ua/1237-ukrliteratura-avramenko-11klas.html

2. Виконати завдання  № 5 , правильно заповнивши таблицю ,  стор.48.

3. Виконати завдання  № 7 , стор.49

А) Життєвий шлях Миколи Хвильового. Тематичне і стильове розмаїття прози. 

https://www.youtube.com/watch?v=SFye6BgOsHE

  Б)Я (Романтика)" Микола Хвильовий. Переказ твору

https://www.youtube.com/watch?v=wbejSPnt2zo

 В)Фільм "Я Романтика"

https://www.youtube.com/watch?v=hfkcfVA4rUs

 Урок № 3

Тема уроку : Юрій Яновський

Творча біографія письменника, загальна характеристика творчості. Ю.Яновський і кіно. Романтичність світовідчуття.

 Урок № 4

Тема уроку : Новаторство художньої форми («Майстер корабля»): модерний сюжет, що інтригує, умовність фабули, зміщення часопростору. Проблеми творення нової української культури, духовності української людини, її самоусвідомлення в новій дійсності, символічність образів

 Урок № 5

Тема уроку : Неоромантичні герої То-Ма-Кі, Режисер, Сев, Тайях та їх прототипи, модерністські образи Міста, Моря. Морально-етичні колізії твору. Національне крізь призму загальнолюдського.

 Урок № 6

Тема уроку : Позакласне читання.  Юрій Яновський «Дитинство».

 1.Опрацювати тему за підручником О.Авраменко , Українська література 11 клас , стор. 64-73. https://pidruchnyk.com.ua/1237-ukrliteratura-avramenko-11klas.html

2.Переглянути  «Яновський. Майстер корабля. Короткий сюжет»

https://www.youtube.com/watch?v=ARGHarsIqkc

3. Виконати завдання  № 6 , стор.73

 Урок № 7

Тема уроку : Валер’ян Підмогильний. Життєвий шлях, трагічна загибель. Автор інтелектуально-психологічної прози, перекладач.

 Урок № 8

Тема уроку : Світові мотиви підкорення людиною міста, її самоствердження в ньому, інтерпретовані на національному матеріалі. Зображення «цілісної» людини: в єдності біологічного, духовного, соціального.

 Урок № 9

Тема уроку : Образ українського інтелігента Степана Радченка, вихідця із селян, еволюція його характеру, проблеми ствердження в міському середовищі. Морально-етичні колізії твору. Жіночі образи в ньому.

 1.Опрацювати тему за підручником О.Авраменко , Українська література 11 клас , стор. 85-91. https://pidruchnyk.com.ua/1237-ukrliteratura-avramenko-11klas.html

2.Написати невеликий твір-роздум за  власними спостереженнями

«Я у сучасному світі. Шляхи моєї реалізації».

 Урок № 10

Тема уроку : Остап Вишня (Павло Губенко).Трагічна творча доля українського гумориста, велика популярність і значення його усмішок у 1920-ті роки. Відбиток у них тодішнього суспільства, літературно-мистецького середовища. Письменник і його час .

 Урок № 11

Тема уроку : Оптимізм, любов до природи, людини, м’який гумор як риса індивідуального почерку Остапа Вишні. Пейзаж, портрет, характер людини, авторський голос, народні прикмети, прислів’я та приказки в усмішках.

 1.Опрацювати тему за підручником О.Авраменко , Українська література 11 клас , стор. 97-103. https://pidruchnyk.com.ua/1237-ukrliteratura-avramenko-11klas.html

2.ПЕРЕГЛЯНУТИ ( До ЗНО!!!)

Остап Вишня і факти

https://www.youtube.com/watch?v=VYGFfBe0ZaM

3.Виконати тести

 1. Павло Михайлович Губенко – це справжнє ім’я:

              а. Остап Вишня;

              б. Миколи Хвильового;

              в. Юрія Яновського;

              г. Миколи Куліша.

2. «У мене нема жодного сумніву, що я народився…» Так починається гумореска Остапа Вишні:

              а. «Як ми колись учились»;

              б. «Моя автобіографія»;

              в. «Зенітка»;

              г. «Гіпно-баба».

3. «Мабуть, із часів Івана Котляревського не сміялась Україна таким життєрадісним, таким іскрометним сміхом, яким вона засміялася знову в прекрасній творчості Остапа Вишні», - так сказав:

              а. Максим Рильський;

              б. Олесь Гончар;

              в. Андрій Малишко;

              г. Микола Хвильовий.

4. Псевдонімом «Остап Вишня» вперше була підписана усмішка:

              а. «Зенітка»;

              б. «Заєць»;

              в. «Чудака, їй – Богу!»;

              г. «Сом».

5. Табірний щоденник Остапа Вишні називається:

              а. «Думи мої, думи мої…»;

              б. «Живописна Україна»;

              в. «Чиб’ю»;

              г. «Вишневі усмішки».

6. В українську літературу усмішку ввів:

              а. Василь Барка;

              б. Микола Хвильовий;

              в. Остап Вишня;

              г. Юрій Яновський.

7. Остапу Вишні не належать:

              а. «Отак і пишу»;

              б. «Майстер корабля»;

              в. «Дід Матвій»;

              г. «Ленінград і ленінградці».   

8.Вкажіть рядок, у якому правильно вказано місце народження Остапа Вишні (за усмішкою «Моя автобіографія»)

               а.У капусті

              б.у картоплі;

             в.витягли з колодязя;

            г.у кукурудзі.

9.Вкажіть, яка подія раннього дитинства Остапа Вишні «твердо врізалася в пам’ять ”

          а.Лайка матері;

           б .падіння з коня;

              в .навчання у школі;

             г .розмова з батьком.

10.Вкажіть назву книги, «що найсильніше … враження справила в моїм житті»

             а.«Катехізис» Філарета;

         б.«Оракул» Соломона;

        в.«Руський паломник»;

        г.«Кобзар» Т. Шевченка.

11. Вкажіть рядок, у якому правильно названо цикл усмішок, що розглядався на  уроці

          а .«Вишневі усмішки»;

         б.«Сільські усмішки»;

         в.«Мисливські усмішки»;

         г .«Познанські усмішки».

12.Вкажіть рядок, у якому правильно подано визначення літературного терміна «усмішка»

           а .Невеликий за розміром твір, побудований за законами віршованої мови.

          б .Прозовий твір малого обсягу з динамічним розвитком сюжету.

          в .Різновид фейлетону та гуморески.

          г .Міркування, яке різко відрізняється від традиційного, загальноприйнятого, а іноді розходиться із здоровим глуздом.

 Урок № 12

Тема уроку : Контрольна робота за темою «Прозове розмаїття».

 Контрольна робота ( один варіант на вибір)

За темою «Прозове розмаїття»

І варіант

1. Одним з ініціаторів та активних учасників літературної дискусії 1925-1928 рр. був

а) Остап Вишня

б) Микола Хвильовий

в) Євген Плужник

г) Павло Тичина                                                                            

2. Твір «Я (Романтика)» написаний у стилі

а) неоромантизму

б) експресіонізму

в) авангардизму

г) імпресіонізму

3. Укажіть персонажа новели «Я (Романтика)», про якого йдеться в уривку: «Вірний пес революції, вартовий з черепом дегенерата й душею «палача з гільйотини»

а) «я»

б) доктор Тагабат

в) дегенерат

г) Андрюша

4. У творі «Майстер корабля» порушено проблему

а) готовності українського суспільства  бути українським

б) внутрішнє роздвоєння людини між гуманізмом і відданістю революції

в) славної та трагічної боротьби народу за свою державність

г) творення нової української культури, самоусвідомлення людини в новій дійсності

5. Підготовку до зйомок фільму та кохання до балерини змальовано у творі, у якому

а) герої рятують чоловіка, якого на щоглі викинило на берег

б) герой переїжджає у фешенебельний будинок з ліфтом

в) персонажі засідають у палаці шляхтича

г) в ліричному ключі розкрито секрети полювання

 

6. Композиційними особливостями роману «Місто» є

а) поділ на глави, кульмінація на початку твору

б) присвята й розповідь від третьої особи

в) епіграф і розповідь від першої особи

г) дві частини та два епіграфа

7. Про автора твору «Моя автобіографія» відомо, що він

а) працював на Одеській кіностудії

б) був учасником ВАПЛІТЕ

в) мав справжнє ім’я та прізвище Павло Губенко

г) трагічно загинув на Соловках

8. «Ви були коли-небудь на річці Осколі, що тече Харківщиною       нашою аж у річку Північний Донець? Не були? Побувайте» - радить герой твору

а) Валер’яна Підмогильного

б) Миколи Хвильового

в) Юрія Яновського

г) Остапа Вишні

9. Увідповідніть пейзажі та твори, з яких вони взяті

1) «Поміж очеретами та верболозом сила-        А «Місто»

Силенна невеличких озеречок, вкритих            Б «Майстер корабля»

густою зеленою ряскою, лататтям з                   В «Моя автобіографія»

жовтогарячими квітками-горнятками на            Г «Сом»

довжелезних зелених батогах!»                         Д «Я (Романтика)»

2) «Спереду Дніпро мов спинився в

несподіваній затоці, оточений праворуч,

ліворуч і просто зелено-жовтими

передосінніми берегами»

         3) «Море спокiйне й  темне.  Повiтря

         вночi чорне, а тепер - сiре, i можна

         бачити за  хвилерiзом,  за  маяком  -  тiнi

         парусiв трьох шаланд»

4) «…Я зупинився серед мертвого степу: -

там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі

озера загірної комуни»

 

10. З’єднайте лініями назву твору з проблемами, які в ньому порушені

«Місто»		1)                вірності у коханні
		2)                гармонії людини й природи
		3)                реалізації людини в суспільстві
		4)               антигуманних звичаїв
		5)                духовного й соціального

                                                          

11. Чому, на вашу думку, Степан Радченко «забуває» Тамару Василівну й починає зустрічатися із Зоською? Схарактеризуйте його соціальне й матеріальне становище.

 12. Напишіть міні-судження (5-7) речень на одну з тем:

1. «У чому трагедія головного героя твору «Я (Романтика)»?»

2. «Неоромантичні герої твору «Майстер корабля»

3. «Чи актуальні твори Остапа Вишні в наш час?»                                                                                                                                                                                      

 

 Українська мова

 Посилання на підручник «О.Заболотний ,Українська мова, 11 клас»

https://pidruchnyk.com.ua/466-ukrayinska-mova-zabolotniy-11-klas.html

 

 ТЕМА: СИНТАКСТИЧНА НОРМА

Урок № 1

Тема уроку: Поняття синтаксичної норми. Синтаксична помилка

1.Опрацювати тему за підручником « О.Заболотний . Українська мова , 11 клас» , параграф 14 ,стор.64

Урок № 2

Тема уроку: Складні випадки синтаксичного узгодження.

1.Опрацювати тему за підручником « О.Заболотний . Українська мова , 11 клас» , параграф 14 ,стор.65-68.

2. Виконати вправи 145 ( стор.66 ), 154 ( стор.68)

Урок № 3

Тема уроку: Складні випадки і варіанти синтаксичного керування

1.Опрацювати тему за підручником « О.Заболотний . Українська мова , 11 клас» , параграф 15 ,стор.69-72

2. Виконати вправу 166  (стор.72)