24 група Дистанційне навчання 2022-2023 н.р.

Вітаю ! На даній сторінці блогу розміщені матеріали для самостійного опрацювання.

21.04.2023 Українська література

Урок 30

Тема : Жанрові особливості (динаміка сюжету, неоромантичність та ін.). Вольовий характер Григорія Многогрішного. Родина Сірків, майор Медвин.

Сміливі завжди мають щастя.

Іван Багряний

З настанням української державності ми якось краще почали усвідомлювати, що «нашого цвіту — по всьому світу». Тепер добре знаємо, що українці живуть у всіх частинах планети. Нелегка доля змушувала їх у різні часи покидати різну землю і шукати щастя в далеких краях.«Тигролови» — один з тих нечисленних художніх творів, який дарує нам образне бачення «трудів і днів» українських переселенців, що утворили на Далекому Сході величезних за розмірами край під назвою Зелений Клин.«Тигролови» відкривають нам прекрасно зображену природу далекого Уссурійського краю з її величезними горами, незайманими пралісами, бурхливими гірськими ріками, багатим розмаїтим тваринним світом. Персонажі роману вражають своїм вільнодумством, сміливістю, фізичною витривалістю та просто людською привабливістю. їх мужні характери гармоніюють із суворою та дикою природою. Завдяки саме цим якостям «Тигролови» свого часу набули тимчасової популярності серед зарубіжних читачів. Твір перекладений шістьма мовами, а його неодноразові видання досягли трьохмільйонного тиражу. Читачі купували цей роман для себе і як святковий подарунок своїм близьким та знайомим.

Образ Григорія Многогрішного, майора Медвина та родини Сірків.

Образ головного героя Григорія Многогрішного

В основу «Тигроловів» покладено події, що сталися під час відбування автором заслання на Далекому Сході. Його герой Григорій Многогрішний увібрав у себе чимало рис характеру самого автора: він не скорився, не змирився з нав’язаним йому статусом в’язня жахливої системи й залишився Людиною.

«Тигролови» — це романтичний твір, з елементами пригодницького жанру. Сюжет захоплюючий і динамічний, читач постійно перебуває в емоційному напруженні. І все ж «Тигролови» виходять за межі звичайної «масової» літератури, насамперед, ідейним спрямуванням. У творі Багряного всепоглинаюча ідея перемоги добра над злом втілюється через художні образи, ліричні відступи та символіку.

Стрімкий потяг — експрес, що мчить на Далекий Схід, як мчить і саме життя. У ньому розважаються й милуються краєвидами представники влади і терзаються роздумами про своє майбутнє звичайні люди, яких перетворено на зеків, безправних політв’язнів. Серед останніх і Григорій Многогрішний. Він тікає з поїзда, як із жорстокої, занедбаної Богом та людьми реальності, потрапляє на розкішний острівець у тайзі, що зветься Зеленим Клином, який здається Григорієві мрією-казкою. Тут живуть українці, колишні втікачі и вигнанці, які були колись розкуркулені радянською владою. Тут вони створили свій український світ, наповнений моральною чистотою і гармонією.

Ми ще не бачимо Григорія Многогрішного, але вже відчуваємо його людську неординарність. Уявлення про зовнішність Григорія складається поступово. Спочатку бачимо в загратованому вікні вагона дві цятки блискучих очей, а потім — бліде обличчя. Після втечі з поїзда, під час блукань у тайзі, бачимо його украй виснаженим, обірваним, з давно неголеним обличчям. Трохи пізніше, коли Григорій відтане душею у теплій атмосфері родини Сірків, той божевільний блиск в очах зникне. Він заспокоїться, увійде у свій зви-чайний духовний і фізичний стан. Так, він справжній атлет, як про це зазначалось у чекістській телеграмі, коли після втечі почався його розшук. Високий, статурний. Разом із досвідченими і загартованими у мисливських походах Сірками він витримує важкі фізичні навантаження. Григорій для Сірків — людина із загадковим пройдешнім. Проте вони, вочевидь через свою тактовність, не прагнуть особливо дізнатися про його минуле. Рівне і шанобливе ставлення Сірків до Григорія багато що говорить про останнього. Він легко прийняв їх спосіб життя, швидко опанував усі премудрості тайгового мисливства. Ні в чому не поступався значно досвідченішому у цій справі Грицькові. Був наділений рисою, що особливо цінується серед жителів тайги. Так, Григорій — людина виняткова. Його внутрішня делікатність і скромність виявляється в стосунках з Наталкою. Іван Багряний вельми детально показує нам історію кохання цих двох молодих людей. У романі є кілька важливих епізодів, кожний з яких допомагає нам відкрити щось нове в образі героя. До таких епізодів треба віднести погоню за своїм кривдником Медвином. Незважаючи на вроджену делікатність і духовну шляхетність, Григорій не здатний пробачити своїм кривдникам. Більше того — він прагне помсти і добивається її. Григорій Многогрішний належить до людей, яких неможливо скорити. Надто багато у нього власної гідності і надто багато відповідальності за долю Вітчизни. Тільки вирвався з Наталкою за кордон, як зрозумів, що йому «стелиться шлях десь на ту далеку, для одного з них зовсім незнану, сонячну Україну. А чи в героїчну битву і смерть за тую незнану, за тую омріяну Україну».

Родина Сірків

Привабливими рисами характеру наділені й інші герої роману.Родина Сірків живе дуже заможно: постачання пантів, хутра, м’яса та живих тигрів приносить значний прибуток. Сірки мають кілька коней, усе необхідне для полювання і ведення господарства (тільки на Голубу Падь вони щорічно завозять кілька тонн солі), мають добрий і зручний одяг, як тканий, так і зі шкір, оленячого та соболиного хутра, а перелік страв просто викликає заздрість.Багряний показує, що такий світ можуть створити тільки люди вільні духовно і матеріально: «А люди — ті самі. І не ті самі, які й не такі. Всі такі, лише одним не такі, — поглядом, життєвим тембром, іншою якістю. Ці — сурові і загартовані. Безжалісні стрільці, веселі і безпощадні звіролови, мускулясті диктатори в цій зеленій, первісній державі, хижі і горді завойовники цієї ще не загнузданої стихії. Життя геть випекло з них сентиментальні риси і вайлувату млявість, настеливши їх, вигартувавши в безперервнім змаганні за своє існування».

Григорій до зустрічі з українською родиною Сірків відчував себе зацькованим звіром. Але атмосфера в родині звіроловів, яка прийняла і порятувала Григорія, тепла, домашня, як і довколишня природа. На тлі цієї розкішної багатовікової природа розквітає кохання Григорія до доньки Сірка Наталки.

Врятований Григорій його ще не бачить, але чує «дебелий, спокійний голос. Батьківський. Такий сердечний, а гуде, як із барила, і жартома...» Потім зустрічає з полювання «вусатого дідугана, дебелого, високого, червоновидого, а волохатими грудьми» в мисливському спорядженні. Це старий Сірко. Напевне, він здогадується, хто такий Григорій, але виконує неписаний закон тайги — допомогти потерпілому, пошанувати гостя: «Я не знаю, хто ти, але моя хата — твоя хата. Лежи ж собі. Такий закон тут. Наш закон. Навіть коли б ти був не християнська душа, а якийсь гольд чи навіть кореєць, то й тоді цей закон по твоїй стороні. Будь же веселий і щасливий...». І Наталка підтверджує ці батькові слова: «Знаєш, що батько сказали? Сказали, що відколи ти в цій хаті — вони відповідають за тебе... як за сина, от. І нічого не хочу знати».Батько родини підтримував дідівську Сіркову державу і, щоб не ламати себе, не відцуратися предківського, перебрався з родиною н тайгову глушину, «по-своєму таки віку доживати». Кмітливість І підвага стали спадковими рисами сім’ї Сірків. Батьки виростили трьох хороших дружніх дітей, привчили їх до праці.Мати родини перше постає перед очима Григорія в національному одязі. У неї приємний голос: «Такий, як у всіх матерів там, за тисячі кілометрів звідси». Вона прийняла втікача як рідного сина, разом з дочкою виходила його, підтримувала, душею відчуваючи, що це чесна, хороша людина: «Не журися, синку. Вір у своє щастя!А воно в тебе є... У сміливих щастя завжди є...»Мати працьовита, любляча, турботлива. У хаті в неї прибрано за старим українським звичаєм. Свою любов до рідного краю — далекої України — мати передала й дітям. Наталка й Грицько залюбки співають українських пісень, беруть участь у старовинних обрядах, додержуючись традицій предків. У серці матері — велика любов до цього суворого далекосхідного краю, де виросла, вийшла заміж, народила дітей і поховала близьких людей. Але «як напосядуть згадки про край той рідний, сонячний і тихий — далебі, журба бере, так би й полетіла туди». Мати й батько «з природної делікатності» не розпитували Григорія ні про що, проте видно було, що дуже йому співчували. Отже, подружжя Сірків — глибоко порядні, добрі й сміливі люди, які уособлюють в собі кращі риси українського народу.Грицько, Сірків син, став для втікача другом і братом, навчив мисливських премудростей. Так само як і батьки, мовчки і делікатно підтримував Многогрішного. Молодий Сірко — вправний мисливець і звіролов, сміливий, з великою повагою ставиться до батьків, шанує традиції й звичаї козацького роду.Наталка Сірківна — горда лісовичка, мисливець і звіролов, хоче в усьому буди першою. Мати говорить про неї: «їй би на коні, та на полозках, та з гвинтівкою, та з собаками... Звели їй до відьми в зуби полізти — полізе, їй би треба хлопцем родитись...» Але разом з тим Наталка — ніжна й любляча донька, яка шанує предківські звичаї і тонко відчуває красу природи. Та найбільше вона розкривається у своєму почутті до Григорія Многогрішного.Неприступна й насмішкувата, вона старанно приховувала своє кохання до Григорія.Але у вирішальний момент, коли на перешкоді до її щастя стала розлука, вона діє рішуче і швидко —-так, як підказує їй серце. Знаючи, що над коханим нависла смертельна небезпека і йому треба ь тікати, вона готова навіть переступити батьківське слово (адже в неї«Сіркова кров»), щоб бути разом з коханим. Наталка — ніжна, вірна й віддана подруга, яка готова йти зі своїм коханих хоч на край світу.

Майор Медвин

З конкретних негативних образів розкрито образ слідчого у справі Григорія Многогрішного — майора Медвина.Сидячи у вагоні-ресторані комфортабельного експресу, цей представник влади виглядає як саме втілення могутності і вищості. Дізнавшись про втечу Многогрішного, Медвин згадує того в’язня — «диявол в образі людини»: «Що він з ним не робив!.. Він йому виламував ребра в скаженій люті. Він йому повивертав суглоби... Він уже домагався не зізнань, ні, він добився, щоб той чорт хоч заскавчав і почав ридати та благати його, як то роблять всі... Авжеж! Дивиться виряченими очима — і тільки. Як каменюка». А на самому початку цей в’язень сказав своєму мучителеві: «Я тебе переслідуватиму все твоє життя. І всі ми, що тут пройшли... Ми тебе переслідуватимемо все життя і проводжатимемо тебе до могили — тисячі нас, замучених, закатованих...»І дійсно, відтоді майор не міг спокійно спати, а одружившись, «боявся ночувати вдома...», особливо коли Многогрішний утік з божевільні, куди його відправили. Незабаром в’язня піймали, і майор особисто постарався, щоб йому дали великий строк. І от маєш: знову втік. І знову перед Медвином стали «очі замордованої, розчавленої, але непереможеної жертви».Під час наступної зустрічі з Многогрішним Медвин «тіпався» зі страху... Многогрішний убиває свого колишнього слідчого іменем усіх замучених, вважаючи, що має на це моральне право.

Висновок

У романі «Тигролови» Багряний по-своєму відтворює ідеї М. Хвильового про перспективу майбутнього України.Серед нетрів приамурської тайги, на кордоні з Китаєм, Багряний знаходить той ідеал вільного людського співжиття та співпраці — те, що Хвильовий називав «загірною комуною».Хутір родини Сірків оточують гори, де нащадки запорозьких козаків живуть і працюють своєю маленькою трудовою комуною, без будь-якого поневолення та примусовою чи найманої праці. Наявність таких поселень була для Багряного одним із позитивних надбань радянської влади та передумовою подальшого розвитку України. Ця маленька комуна — той ідеал, де вільна людина працює на своїй землі, що і є запорукою досягнення добробуту.В оточенні вільних людей жахи минулого перетворюються для Григорія Многогрішного на марево, на химерний сон. Він починає відроджуватись до нового життя. А його відродження символізує відродження всієї нації.

«Позитивні та негативні образи твору»

Герої	Позитивні образи твору
Григорій Многогрішний	Молодий хлопець з України; політв’язень. Сміливий, відважний. Любить народ, свою Батьківщину. Щиро кохає Наталку. Вірить у майбутнє, символізує відродження нації
Денис Сірко	Хороший і люблячий сім'янин, батько. Кмітливий і відважний мисливець
Сірчиха	Працьовита, любляча, турботлива мати. Дотримується старовинних обрядів та традицій. Порядна та добра жінка "
Грицько Сірко	Вправний та сміливий мисливець і звіролов. 3 повагою ставиться до своїх батьків, шанує козацького роду
Наталка Сірко	Горда та смілива лісовичка. Хоче в усьому бути перша. Ніжна любляча донька. Тонко відчуває красу природи. Вірна й кохана подруга, готова іти з коханим хоч на край світу Негативні образи твору
Герої	Негативні образи твору
Поїзд-дракон	Уособлює тоталітарну систему. Потужні паровози носять імена двох історичних постатей-головного ідеолога та виконавця страшенного антигуманного режиму — «Йосипа Сталіна» і «Фелікса Дзержинського»
Майор Медвин	Втілення могутності і вищості. Жорстокий, ненависний. Боїться Многогрішного, його «замордованих очей, розчавленої терором, але не переможної жертви». Гине від рук Григорія (Многогрішний убивав колишнього слідчого іменем всіх замучених)

«Григорій Многогрішний»

Сильний, цілеспрямований, волелюбний.

Перемагає, долає, бореться.

Борець проти тоталітарної системи.

Герой — співвітчизник.

«Медвин»

Майор НКВС Медвин.

Жорстокий, ненависний, злий.

Залякує, катує, принижує.

Справжній «людолов», що полює на людей.

Боягуз.

Знову згадаємо твір !!!

- За що Сірки були вдячні Григорію? (За врятоване життя Наталки)

- Хто був предком Григорія Многогрішного? Посилайтеся на історичні факти. (Дем’ян Многогрішний — гетьман Лівобережної України (166-1672), ставши спільником Дорошенка, почав неприязні дії проти Москви)

- Зачитайте про страждання яких зазнав Григорій Многогрішний від Медвина. («Тії очі з кривавими росинками на віях — вони стоятимуть перед ним вічно... Що він з ним не робив! Він йому виламував ребра в саженній люті. Він йому повивертав суглоби. Він уже домагався не зізнань, ні, він добивався, щоб той чорт хоч заскавчав і почав ридати та благати його, як то роблять усі... Дивиться виряченими очима — і тільки. Як каменюка. Він уже канав — але ні пари з уст»)

- Як Григорію вдалося втекти із ешелону? («Ножем розрізав чотири дошки підлоги впоперек. На те пішло багато ночей. 99 шансів проти одного було за те, що від нього не лишаться тільки шматки, але він все-таки зістрибнув з потягу»)

- Що сталося з ним у тайзі? (Зустрічається з Наталкою, якій рятує життя, визволяючи з лап ведмедиці, а Наталка взамін рятує життя йому, прийнявши рішення разом із батьками залишити його в себе)

- Як прийняли його в сім’ї Сірків? (Сірки прийняли Григорія у свою родину наче рідного)

- Які враження охопили героя, коли він розплющив очі після тривалої втрати свідомості? («Роздивлявся по хаті. У кутку рясніли образи, вшитими рушниками прибрані, кропило з васильків за Миколою Чудотворцем.» У вікно знадвору зазирає сонце. Мати в опічку і в рясній стародавній спідниці, посміхаючись, несе тарілки в двері...»)

- Яким чином, на думку Сірківни, люди поступово підкорили тайгу? («Чужина чужина... А бач, оббулися ...І дивись — зажили ж як потім! І пущі здолали, і край скропили, ще й залюднили. І звикли, полюбили...»)

- Яким чином українці опинились на Далекому Сході?

- Якою справою займались Сірки? (Мисливством)

- Що таке «п’ятнування» за романом «Тигролови»? («То наші стрілецькі вправи,— відповів старий Сірко,— в «п’ятно» стріляти, значить в пляму»)

- Який подарунок прийняв Григорій від Сірка? (Гвинтівка, яку Сіркові подарував Блюхер, вони зналися ще від громадянської війн, відтоді, як били разом всю білу контрреволюцію...)

- Як Гриць охарактеризував своїх собак? («Це звірові собаки. Вони тобі візьмуть гуртом вепра і триматимуть, поки ти прийдеш і доріжеш його ножем. А от ціна оцим головне в тім, що вони тигрятники. Взагалі, як правило, немає в світі собаки, щоб від одного духу тигрячого не кидався зі скавулінням під ноги людині, від жаху. А ці навпаки. Вони б, мабуть, і диявола задавили»)

- З ким автор порівнює цих собак? (З головним героєм твору)

- «За яких обставин родина Сірків і Морозів зустрілась у тайзі? («Морози їхали з Комсомольська навпростець додому. Там дочка Ганна у брата в гостях була, забарилась, та й маля там породила. Так оце їздили туди забирати з шпиталю лагерного, та й інші мисливські справи залагоджували»)

- Про які страхіття Мороз розповів Сірку? («Розповів про місто каторги, про пекло новітніх канальських робіт, вигачуване костями українськими. Про колони виснажених арештантів на лютім морозі... Про голод і цингу... Про смерть від знущання, голоду, пошестей...

- Яке враження справив на Григорія напис, що був на снігу? («Медвин — це ж прізвище колишнього ката. Так, це прізвище викликало зливу страхітних спогадів, приспаного гніву, пекельної, непримиренної вічної ненависті»)

- Який самосуд вчинив Многогрішний над Медвином?

- Чому герой вагався, вирішуючи залишити сім’ю Сірків? («Але ж як він піде геть, не попрощавшись з цими людьми? Але ж як стане перед нею і не пожаліє її серце...»)

- Про що свідчить благословення батьків дочки з коханим у далеку дорогу?

- Яким чином Наталка повідомила батьків про успішний перехід кордону? (Відіслала Заливая із повідомленням, що вони успішно перейшли кордон із Григорієм)

Подумайте ......

1. Як ви думаєте, у чому виявлялась любов Григорія Многогрішного до батьківщини? Наведіть переконливі аргументи.

2. Доведіть, що сім’я Сірків — не лише гарна родина, а й міцне родовідне дерево української нації.

3. Чому, на ваш погляд, Сірки, перебуваючи далеко від України, дотримувались українських народних звичаїв і обрядів?

4. Висловіть власну точку зору стосовно розуміння героями твору слова «щастя».

Напишіть !(д/з)

Написати міні-твір на одну із запропонованих тем:

ОБОВ’ЯЗКОВО !!!

- «У сміливих завжди є щастя»,

- «Патріотизм починається з батьківщини, де ти народився».

21.04.2023 Українська література

Урок 29

Тема : Іван Багряний( І.Лозов’ягін). Основні віхи життя й творчості митця, його громадянська позиція. «Тигролови» як український пригодницький роман. Проблема свободи й боротьби за визволення.

Ми є. Були. І будем ми.

Й Вітчизна наша з нами.

Іван Багряний

Наш урок присвячений ознайомленню з життям та творчим шляхом українського письменника-емігранта Івана Багряного. Його ім’я довгі роки було невідомим в Україні, творчість його замовчувалась. І тільки тепер, в роки незалежності, письменник повернувся до нас своїми прозовими творами, документальними статтями, збірками поезій. Його визнанням (хоч і запізнілим) стало присудження йому посмертного в березні 1992 р. найвищої відзнаки нашої країни — Державної премії України імені Т. Г. Шевченка.

Відомий український літературознавець М. Жулинський сказав: «Іван Багряний усе життя біг над прірвою з вірою в людину, прагнучи запалити в ній невгасиму іскру, яка висвітлила б шлях із чорної прірви зневіру, приниження і знеособлення в безсмертя». Ви вже знаєте роман Михайла Булгакова «Мастер і

Маргарита»? А чи знаєте ви, що в образі Воланда Булгаков зашифрував своє

розуміння історичної ролі Сталіна. Визнати публічно, або офіційно, або

зробити записи документально на папері, що Воланд, тобто Сатана – це і є

Сталін, було рівнозначно в 1920- х роках винести собі вирок.

У ті роки за набагато менш образливі висловлювання щодо Сталіна

розстрілювали і саджали людей на великі терміни, з яких ніхто не

повертався. Через незрозумілу відсутність в НКВД наказу заарештовувати

Булгакова чекісти і оточуючі письменника знайомі робили вигляд, що не

здогадуються про те, хто такий Воланд. Це була в ті роки така гра. Булгаков

перебував під захистом самого Сталіна. У цьому причина того, що ніде не збереглося жодної прямої вказівки ні від автора, ні від кого б то не було з його близьких людей і чекістів, що Воланд - це Сталін. Сталіну самому дуже подобалося порівняння своєї персони зі світовим Злом, яке творить Благо.

Не відомі точні дані щодо кількості репресованих українських

інтелігентів у часи сталінських репресій періоду Розстріляного відродження.

За деякими даними це число сягало 30000 осіб. Натомість, досить просто визначити приблизну кількість репресованих осіб серед письменників: за наявністю їх публікацій на початку і наприкінці 1930-х . Так, за оцінкою Об'єднання українських письменників «Слово» (організації українських письменників у еміграції), яку було

надіслано 20 грудня 1954 року Другому Всесоюзному з'їздові письменників,

1930 року друкувалися 259 українських письменників, а вже після 1938

року — з них друкувалися лише 36 (13,9%). За даними організації, 192 із

«зниклих» 223 письменників були репресованими (розстріляними чи

зісланими в табори з можливим подальшим розстрілом чи смертю), 16 —

зникли безвісти, 8 — вчинили самогубство. Це число в понад два рази перевищує загальну кількість згаданих українських письменників репресованих іншими режимами, зокрема періодом нацистської окупації (55), брежнєвської епохи (29), російської

імперії (11), австро-угорщини (3). За іншими даними, з 260 українських

письменників було репресовано 228. Правління Йосипа Сталіна було періодом терору, масових страт, брутальної колективізації та найжахливішої з усіх воєн, які коли-небудь

бачило людство.

Іван Багряний (справжні ім’я, прізвище та по батькові Лозов’ягін Іван Павлович) народився 2 жовтня 1906 року в селищі Куземин на Полтавщині (тепер Сумська область) у родині робітника-муляра. Навчався спочатку в церковно-приходській школі в Охтирці, а з 1916 по 1918 рік — у вищій початковій школі. У 14-річному віці був свідком жорстокої розправи чекістів із 92-літнім дідусем та дядьком, чия безневинна смерть вразила хлопця.

З 1920 року навчався в Краснопільській художньо-керамічній школі, яку закінчив 1922 року. З 1922 по 1926 рік працював на різних посадах: викладав малювання, працював на шахтах Донбасу. З 1926 по 1930 рік навчався в Київському художньому інституті.

Писати вірші почав ще в школі, рано розпочав і свою літературну діяльність

Отож на сьогоднішньому уроці ми дізнаємось про цю надзвичайно мужню і «велику» людину, яку ще називають «Лицарем духу».Те, що мистецтво — покликання, юнак усвідомлював уже з юних літ, але, навчаючись у художньому інституті, диплома так і не отримав, бо виявив себе «політично неблагонадійним».

Що ж означає «політично неблагонадійний»? Це той, хто понад усе любить свою Батьківщину і шанує рідні традиції і звичаї, вболіває за її долю. Для митців тієї доби такий ярлик був типовим явищем.

Молодий письменник привернув до себе увагу сумнівними ідеологічними позиціями, які прочитувались в його віршах, опублікованих у журналах «Глобус», «Червоний шлях». У двадцятирічному віці І. Багряний почав друкувати оповідання й поетичні твори. Віршований роман «Скелька» з його національно-патріотичним пафосом викликав шалену лють у тодішньої влади, тож твір був заборонений і конфіскований.

Вже тоді молодий поет встиг засвідчити свій небуденний хист збірками віршів «До меж заказаних» (1929); поемою «Монголія» (1927); історичним романом у віршах «Скелька» (1930). Його неординарний характер і його незалежна вдача привернули увагу тоталітарної правлячої системи.

Після виходу у світ збірки оповідань «Крокви над табором» І.Багряного арештували й засудили на п’ять років поселень на Далекому Сході. Його звинувачували в тому, що він хотів насамперед працювати для української культури, критикував політику СРСР, закликав українців орієнтуватись на Європу, а не на Москву.

1932 року Іван Багряний був заарештований та засуджений на п’ять років концтаборів БАМЛАГу (рос. Байкало-Амурский лагерь). Його арешт не паралізував вольової вдачі; він не став заляканою безмовною жертвою, а вів ідеологічний і психологічний двобій зі слугами тоталітарної системи. Багато що з пережитого описано в романі «Сад Гетсиманський», який можна вважати автобіографічним.

Терміну не добув — утік у 1936 році. Він переховувався між українцями місцевості Зелений Клин на Далекому Сході. Враження від життя серед дикої природи в оточенні земляків-українців, які на далекій чужині зберегли свою мову, віру, традиції, пізніше склали основу пригодницького роману «Тигролови».

Був повторно заарештований на початку 1938 р. й сидів у Харківській в’язниці НКВС 2 роки 7 місяців. Звільнили у 1940 році восени у зв’язку з важкою хворобою легень під нагляд. Умовне звільнення було обмежене місцем перебування, з якого не мав права виїхати. Це місто Охтирка, де й застала його війна.

1941 рік — початок Другої Світової війни. Багряний пробує знайти своє місце в УПА серед бандерівців. Він пише статті, листівки, бойові пісні й марші, малює агітаційні плакати. Але згодом розходиться у поглядах із керівництвом УПА й емігрує спочатку до Словаччини, а потім до Німеччини.

У письменника — в’язня сталінських концтаборів після закінчення війни був тільки єдиний шлях — еміграція, тому він назавжди покинув свою батьківщину.

В еміграції, живучи переважно в Німеччині, Іван Багряний виявив велику творчу енергію — як поет, романіст, публіцист, політичний мислитель і діяч, організатор політичного життя.

Заснував газету «Українські вісті» — видавництво, яке друкувало заборонені твори українських письменників. Разом зі своїми колегами — емігрантами створює восени 1945 року. Мистецький український рух (МУР). Тут з-під його пера виходять романи: «Тигролови» (1944 р.— «Звіролови», друге видання — 1946 р.), «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Людина біжить над прірвою» (1965) та інші твори.

Емігрувавши на Захід, письменник не зміг забрати сім’ю, яка залишилась у Радянському Союзі. У Німеччині він після війни одружується вдруге з українкою Галиною Тригуб, яка стала йому доброю порадницею, найвірнішою опорою в житті. Сім’я виростила двох дітей — Нестора та Роксолану.

А на батьківщині плели інтриги енкаведисти. Його сина від першого шлюбу Бориса (на батьківщині лишилися від першого шлюбу син Борис і донька Наталка) змусили звернутися до батька з викривальним радіовиступом, що для нього обернувся глибоким нервовим потрясінням, а для батька — критичним станом здоров’я.

Займався боротьбою з національними та політичними рухами, зокрема тими, які провідували ідеї національної незалежності та закликали до повалення радянської влади. Для досягнення цих цілей часто використовувались жорстокі методи (ув’язнення, допити, тортури), які відповідали режиму радянської влади й були пов’язані з порушенням прав людини та масовими репресіями.

. З часом до туберкульозу, який нажив у радянській тюрмі, додався цукровий діабет і серцева недостатність. З 1948 р. він часто хворів, але, прикутий до ліжка, написав свої найкращі твори, зокрема «Сад Гетсиманський» — перший твір емігранта з СРСР, який розповів правду про жахливий катівський механізм радянської влади.

Помер Іван Багряний 25 серпня 1963 року в санаторії Блазієн за робою над черговим рукописом. Тихий Новий Ульм, де він проживав, ще ніколи не бачив скільки траурних вінків і скорботних очей.

Історія написання роману «Тигролови»

І. Багряний — це людина, яку називають Лицарем духу, а його і мір «Тигролови» — одним із захоплюючих пригодницьких романів н українській літературі.

Твір перекладали німецькою, голландською, англійською мовами. Книга була написана за 14 днів, і на закритому літературному конкурсі 1944 р. у Львові автор здобув першу премію. Це свідчить про популярність за кордоном і увагу іноземного читача до тогочасної радянської дійсності.

«Тигролови» — це плід болючих спогадів про кількарічне заслання на Далекий Схід.

Головний герой Григорій Многогрішний — сильна особистість.

Це український інтелігент, бунтар, правнук гетьмана Дем’яна Многогрішного, що став одним із перших політичних в’язнів і був насланий царем до Сибіру.

- Чому ж автор дає своєму героєві прізвище Многогрішний?

Учень-історик (наводить історичну довідку про гетьмана). Дем’ян Многогрішний був гетьманом Лівобережної України н 1668 по 1672 рік, ставши спільником Дорошенка, почав боротьбу проти Москви. Пообіцяв про свій намір нізащо не віддавати Київ полякам і разом з Дорошенком воювати проти Польщі. На Многогрішного робили доноси і проти нього було організовано змову...

18 березня вночі змовники схопили його і відправили до Москви, де гетьмана катували та звинувачували у зраді. Московські старшини від імені усього малоросійського народу стратили колишнього гетьмана. 28.05.1672 р. його вивели на страту, але цар вислав гінця з повідомленням, що він замінює смертну кару на заслання у Сибір.

Теорія літератури.

Пригодницький роман — роман, сюжет якого динамічний і насичений незвичайними подіями, а також характеризується несподіваним поворотом.

- «Роман чарує справжнім шармом пригодницького жанру: динамічним розгортанням подій, благородством поведінки головних героїв, їхнім умінням знаходити вихід з численних екстремальних ситуацій, торжеством справедливості» (О. Ковальчук).

- «Роман «Тигролови» і його головний герой виховує сильних і твердих людей української нації» (О. Теліга). .

- «...Стверджує жанр українського пригодницького, роману українського роману, українського усім своїм духом, усім спрямуванням, усіма ідеями, почуттями, характерами. Цим він говорить, нове слово в українському літературному процесі» (Юрій Шерех).

-«Твір «Тигролови» є епопеєю мужньої боротьби й перемоги нового українства над природою і над його ворогами... Твір високо-патріотичний, високомистецький і по-вселюдському гуманний» (В. Чорнограй).

«Громадська та літературна діяльність Івана Багряного»

Одна із найтрагічніших постатей в українській літературі XX ст. > активний учасник відродження > автор ліричних, прозових, драматичних творів, прихильник пригодницько-романтичного напрямку > великий оптиміст і гуманіст > людина — легенда > письменник-емігрант >

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ :

-Скласти конспект даної теми

28.03.2023 Українська мова

Урок 24

Тема: Словосполучення з прийменником по (піти по гриби; по цей день; блукати по полю; триватиме з лютого по квітень; кожному по сувенірові; зауваження по суті тощо).

Для обов’язкового перегляду !

https://www.youtube.com/watch?v=Pu_kWFpU9fE&t=1s

https://www.youtube.com/watch?v=9qc9hJa-spQ&t=1s

Прийменник по властивий українській мові, коли йдеться про місце дії, мету дії, час, міру, кількість чогось, а також сферу діяльності.

Прийменник по в сучасній українській мові поєднується з формами знахідного і місцевого відмінків (з формою давального відмінка не вживається):

1) із знахідним відмінком виражає: а) відношення просторової межі: зайти у воду по коліна, заміряти по канаву; б) часової межі: відпочивати по серпень;

2) з місцевим відмінком виражає: а) місце поширення дії: іти по дорозі; розкидати по кімнатах; б) час дії, що відбувається після якоїсь межі: довідатись по святах (після свят), виїхати по весні, а також протяжність дії; не спить по ночах (ночами) та ін.

Д/З Готуємося до ЗНО

- Виконайте тестове завдання.

1. Прийменники вжито правильно в словосполученні

А по вихідним дням

Б передати по радіо

В діяти по наказу

Г приємний по смаку

Д у всіх випадках помилки відсутні

2.Усі прийменники пишуться з дефісом у рядку

А (з)над, (по)над, (по)серед

Б (на)прикінці, (в)наслідок, (на)зустріч, (по)біля

В (з)під, (за)для, (уві)сні, (у)слід

Г (з)поза, (з)посеред, (з)поміж, (з)за

Д (по)друге, (по)одному, (до)мене, (тим)часом

3. У якому реченні допущено помилку під час використання прийменників у та в?

А Добре було у вересні та на початку жовтня.

Б Заглядає в шибку казка з сивими очима.

В За вікном в абрикосовому саду щось кричала хазяйка подвір’я.

Г В гору стежка твоя, я спускаюсь з гори.

Д У двері хтось злегка постукав.

4.Правильно вжито прийменник у словосполученні

А залік по економіці

Б доглядати за тваринкою

В проживати по адресі

Г звернутися за телефоном

Д називати по імені

5. Знайдіть словосполучення, у якому прийменник ужито неправильно

А увійти до кімнати

Б пройти повз будинок

В виконати по дорученню

Г за життя вченого

Д отримати за рецептом.

6. Знайдіть словосполучення, у якому прийменник ужито правильно

А розпитувати за сина

Б зошит по українській мові

В прийти в школу

Г доводити для відома

Д виконати на прохання.

28.03.2023 Зарубіжна література

Урок 24

Тема: РМ (твір)«Проблема війни та миру в літературі ХХ ст. і сучасність»

БЕЛЛЬ ГЕНРІХ

(1917-1985)

Німецький письменник, лауреат Нобелівської премії (1972), активний учасник антифашистської "Групи-47", президент міжнародного ПЕН-клубу (1971-1976). Письменник завжди відстоював гуманістичні принципи, виступав проти будь-яких форм насилля. Генріх Белль змушений був брати участь у Другій світовій війні. Недалеко від Запоріжжя загинув у боях його власний батько. Белль бачив війну на власні очі, але ніколи не змальовує батальних сцен, героєм його творів є "маленька людина", яка не може протистояти тоталітарному тиску.

Письменник усвідомлював провину німецького народу за розв'язання війни і своїми творами намагався загасити міжнаціональну ворожнечу. "Подорожній, коли ти прийдеш у Спа.." (1950), "Де ти був, Адаме?" (1951), "Більярд о пів на десяту" (1959), "Очима клоуна" (1964) стверджують найвищу духовну сутність людини.

Протест проти війни у творчості письменників XX століття

(за оповіданням Г. Белая "Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...")

Письменники різних країн у своїх творах засуджували кровопролиття, виступали проти знищення людей, намагалися довести, що війна — це трагедія як для переможених, так і для переможців.

Хемінгуей, Ремарк показують трагедію "маленької людини", яка пройшла бойовими дорогами і залишилась, духовно скаліченою. Тільки-но вони встигли у своїх творах описати трагедію "втраченого покоління", як у світі вже почалася підготовка до наступної бійні — до Другої світової війни.

Безоплатний доступ до лікарів для внутрішньо переміщених осіб

Ремарк пише свій роман саме у розпал отруєння мас фашистської бацилою. Його герої так і не знайшли свого місця у післявоєнному житті. "Що з них візьмеш? — втрачене покоління", — так сказав про подібних людей колись власник гаража у Франції. Фраза виявилася влучною, але жити від цього легше не стало і уроків з жорстокого людиновбивчого дійства "надлюди" не винесли.

"Надлюди" завжди чомусь забувають, що у цьому слові головною є не перша, а друга його частина — "люди"! Вони хочуть бути "над", "зверх", хочуть мати більше, хочуть мати все. А хто для них люди? З усього видно, що люди для них — це лише засіб досягнення власних амбіцій, це шахові фігурки, які можна переставляти куди завгодно, а можна й просто викинути.

Генріх Белль так само, як і Ремарк, як Хемінгуей, також пройшов війну, він бачив її на власні очі і знав, як працює людиновбивча машина.

"Мерців нагору, а решту сюди!" — з такої фрази розпочинається оповідання Белля. Навіть "мерці — мають якусь більш-менш власну назву, а до живих ставлення гірше — вони просто "решта".

Юнак, який три місяці тому закінчив гімназію, повертається сюди у вигляді "решти". Він поранений, він втратив дві руки і ногу, він став інвалідом (якщо виживе!), бо він, як і колишні спартанці, що загинули, просто виконував наказ.

Цей хлопець був такий, як багато хто з нас. Він бігав коридорами своєї гімназії, дряпав якісь написи на стінах, не вмів виконати завдання, яке дав йому вчитель, на перервах бігав курити, щоб його ніхто не бачив...

Я дивлюсь на своїх однокласників, на моїх друзів і жахаюсь: якщо раптом і нам випаде на долю це страшне слово "війна"? Сьогодні ми сміємося, думаємо тільки про все найкраще і раптом... Що чекає на цього юнака, чи захоче він жити, якщо залишиться живим?

Його скалічила війна, але ж не просто війна, а Хтось, хто дав команду до війни, до людинознищення. І це знищення було завчасно сплановане, підведене під гарну систему виховання — через античну культуру. Безцінна античність і свавілля фашизму в гімназії були поставлені в один ряд — і те, і інше мало викликати захоплення.

Г. Белль не описує війни в її "військовому обличчі". Він, хоча і був на війні, не любить змальовувати батальних сцен, він показує людину, яка залишається травмована не тільки фізично, а й духовно.

"Молока!" — просять спраглі губи юнака. Усе дитинство повернулося до нього в одну мить, але вже не поверне він себе колишнього. Виконуючи наказ, він втратив себе, він навіть не може придумати, який напис мав би бути на меморіальній дошці: "Він поліг за..." За що? За кого? Для чого?

Хлопця відправили вбивати, загарбувати чужі країни, красти чужі долі, відчувати себе героєм. І що? Отримав він щастя? Що тепер йому до цілого світу, до улюбленого німцями Гітлера, до цих класичних зразків нації, якщо він більше не зможе жити, і якщо поліг він ні за що — "поліг за..."

Фраза на дошці залишилась недописаною. Так само недописаною, недожитою є доля хлопця. Вона обірвалася, бо хтось дав наказ...

Хочеться крикнути усім, хто так і не вгомонився з війнами, убивствами:

Люди, будьте людьми!

Не вбивайте себе і інших.

Виступають мільйони з пітьми,

Їх ви вбили! Не треба більше!

28.03.2023 Українська література

Урок 26

Тема: Осип Турянський.Коротко про письменника. Історичний матеріал Першої світової війни як предмет художнього узагальнення й філософського осмислення. Поема в прозі, що хвилює, єднає людські серця, звільняє і просвітлює душу.

Осип Турянський — західноукраїнський письменник, літературний критик, перекладач, педагог, чия прозова спадщина загалом мало відома сучасному українському читачеві, оскільки її давно не передруковували. Водночас його твір «Поза межами болю», уперше виданий у Відні 1921 року німецькою мовою, воднораз приніс йому світове визнання. Тодішні європейські критики оцінювали його вище, ніж «Вогонь» А. Барбюса (Франція) та «Червоний сміх» Л. Андреєва (Росія), у яких також зображено події Першої світової війни. Він же своєю безкомпромісною життєвою позицією не вписувався в галицьке мистецьке оточення 1920—1930 років, не приставав до жодного з угруповань, як писав один із сучасних його шанувальників, зовсім «не вмів блудити словом», чим грішила тоді більшість. Осип Турянський зізнавався, що ніби спостерігав за виром життя, диким танком «людських пристрастей і душевного озвіріння», постійно відчував себе «чужим, самітним, сиротою між людьми». Для земляків, тодішнього галицького мистецького оточення довго залишався незрозумілим і навіть дивакуватим.

Найповніше сучасне видання його творів з’явилося 1989 року в Києві. Лише нещодавно повість «Поза межами болю» було введено до шкільних програм із української літератури, що означає зарахування спадщини письменника до національної класики.

Він мав духовно щедре, водночас досить драматичне творче життя.

Зовсім коротко …

Осип Васильович Турянський
Псевдоніми, криптоніми: Іван Думка
Дата народження: 1880
Місце народження: с. Оглядів, Радехівський район, Львівська область
Дата смерті: 1933
Національність: українець
О́сип Васи́льович Туря́нський (псевдонім — І.Думка; * 22 лютого 1880, с. Оглядів, Радехівський район, Львівська область) — український письменник і літературний критик, учитель середніх шкіл Галичини.
Був найстаршим серед 8 дітей.
За допомогою сільського вчителя вступив до Львівської української гімназії,
потім закінчив філософський факультет Віденського університету. Там же захистив докторську дисертацію.
Дебютував 1908 року новелами в альманаху віденської «Січі».
З 1910 року викладав українську мову та літературу в Перемишлянській гімназії.
Восени 1914 року був мобілізований в австрійську армію й відправлений на сербсько-австрійський фронт.
Потрапив у полон. Перебував у таборі для інтернованих на італійському острові Ельба.
Пережите в сербському полоні відтворив у повісті-поемі «Поза межами болю» (1917).
Цей твір, написаний у стилі експресіонізму, став видатним явищем української модерної літератури.

Після повернення з Італії до Австрії викладав право у Віденському університеті, потім працював у Галичині, займався видавничою та педагогічною діяльністю.
Твори:
антивоєнна психологічна повість-поема з часів Першої світової війни «Поза межами болю» (1917—1921; одночасно німецький переклад);
повісті «Дума пралісу» (1922),
«Син землі» (1933);
збірка оповідань «Боротьба за великість»,
комедія «Раби» (1927);
літературно-критичні нариси.
За мотивами повісті «Поза межами болю» 1989 року знято однойменний художній фільм (режисер — Ярослав Лупій)

https://www.youtube.com/watch?v=v5c0YClZmx4

ПОЗА МЕЖАМИ БОЛЮ

Стиль повісті Осипа Турянського «Поза межами болю» належить до напрямку класичного експресіонізму в розвитку української літератури початку XX ст., у якому мистецтво тісно пов’язане з реальністю, проте вираження знаходить через дослідження глибинних психологічних і душевних процесів, що відбуваються в людині. У творі Турянського зображено загострене суб’єктивне світобачення через призму переживань та емоцій автора в екстремальній ситуації. Письменник засуджує потворні явища життя, жорстокість війн і кровопролить. Безумовно, світ далекий від досконалості, де «слабший мусить померти, аби сильніший вижив». Письменник воював від час першої світової війни, зазнай жахів полону, тому його твір, пропущений крізь власне серце, набуває великої значущості в скарбниці української прози. За визначенням О. Турянського, «Поза межами болю» — повість-поема. У центрі сюжету — поневіряння військовополонених, колишніх солдатів австрійської армії, сімох друзів у нещасті: Штранцінгера, Добровського, Ніколича, Саба, Бонні, Пшилуського та Оглядівського (саме від особи останнього ведеться розповідь). У передньому слові автор зазначає, що вони стали жертвою злочину: «Це був злочин, якого люди і природа допустилися на нас і який і нас приневолив стати злочинцями супроти духа людства». Утікши від охоронців, чоловіки опиняються наодинці з дикою природою, де лише сніг, холод, голод і жодної живої душі. Найбільша небезпека для втікачів — замерзнути в лютий зимовий мороз. Письменник досить точно використовує оксюморон, щоб передати весь жах ситуації, в яку потрапили герої твору: «Ідуть живі трупи по трупі природи». Здається, що й природа відвертається від нещасних людей: «Чорні хмари закрили заздрісно сонце і блакить неба й повисли над ними, як велетенські чорні крила всесвітнього духа знищення». І далі ті ж хмари — «як казочні упирі». Чи не вперше в українській літературі письменник використовує природу не як тло чи опис, суголосний подіям, а як караючу ворожу силу. Лише в передсмертному маренні природа змінюється у свідомості людини: «Синє небо любо й приязно сміється…»

У кожного з сімох учасників двобою зі смертю була власна життєва дорога, але безжальний вихор війни перетнув їхні долі, і тепер, коли «ніхто й нічо не відзивається на голос болю і туги їхнього серця», раптом ніби саме собою назріває страшне рішення: хтось із них мусить померти, а решта розпалить вогнище з. його вбогої одежини й таким чином урятується. Добровський зауважує: «Прокляте те життя, в котрому слабкий мусить згинути, щоб дужчий міг жити». І це стосується не лише їхньої ситуації, це проектується на весь недосконалий світ, що може кидати цілі народи у війну, ввергати їх у коло насильства не заради захисту власної домівки, а заради амбіцій великих можновладців. Щоб зігрітися, колишній аранжер світських балів Добровський влаштовує химерні й жахливі за своєю суттю танці з уявними «дамами», це дає змогу уявити себе в минулому, віднайти ті острівці, за які гарячково чіпляється свідомість на межі божевілля. Цей дивний танець забирає останні сили, а разом з ними і життя молодого хлопця Бояні. Та завдяки його смерті шестеро тих, хто лишився, мають бодай мізерний шанс вижити. Голод діймав кожного, проте спроба їсти людське м’ясо нічого не дала: кожен волів померти, але не стати людожером. Навіть у такій ситуації людська гідність узяла гору над неміччю людської плоті. Біля вогнища кожен герой розповіді постає як особистість в екстремальній умові: мовчазний сліпий Штраицінгер у відчаї і з бажання віддати останнє спалює у вогнищі свою скрипку («Оця скрипка — це його очі»); Сабо рве банкноти, що їх ^підступним чином здобув на війні, і розмірковує, що то значить мати гроші; Оглядівський (оповідач) марить дружиною і синочком; Добровський (колишній організатор світських балів) біля вогнища філософськи зауважує: «Ми вже не маємо гроші і також не потребуємо гроші. Тепер ми стали людьми».
Осип Туринський порушує багато проблем у цьому творі: держава й людина; війна й людина; війна й політичні амбіції верхівки; влада грошей; збереження духовності й моральних цінностей, та основною через увесь твір проходить ідея протесту проти війни: «Хай би.боги,, царі і всі можновладці, що кинули людство у прірву світової війни, перейшли оце пекло мук, у якому люди караються!» Можливо, тоді все на світі стало б інакшим, добрішим: «Тоді боги стали б людьми, а люди братами». Як докір усій спільноті людей звучить авторське питання: «Навіщо ми, люди, вбивали людей?»

Оптимістично звучать слова Добровського наприкінці твору, звернені до оповідача, а насправді до кожної людини: «Коли у тьмі і в хаосі, в якому ми мучимося, тліє іскра якої-небудь ідеї, то твоя огненна любов до життя й до його вищих цінностей переможе смерть». Тож попри трагічність зображуваних подій (живим лишився лише Оглядівський) провідна ідея перемоги духа над матерією яскраво втілена через засоби експресіонізму. Гуманістичний пафос поеми у прозі, його вселюдська значимість врешті створюють передумови пошуку позитивних ідеалів, без яких людство не може існувати, бо це є запорукою поступу у всеосяжному масштабі.

Автобіографічну повість «Поза межами болю» проймає гуманістична ідея, антивоєнний пафос, осудження імперіалістичної війни. В багатьох працях Л. Венгерова особливу увагу звернено на слова О. Турянського: «Школа і красне письменство, література – ось криниці, з яких треба черпати живлющу й цілющу воду, пити її, підливати нею молоду паросль».

Експресіонізм (від франц. ixpressio – вираження) – напрям у літературі та мистецтві, що розвивається з 1905 по 1920–ті роки й досягає найбільшого розквіту в Німеччині. У перші роки свого розвитку експресіонізм існував як форма індивідуального протесту проти капіталістичної дійсності, жорстокості, зла.Митець, на думку експресіоністів, не повинен копіювати дійсність, вірогідно відтворювати її: автор насамперед прагне виразити власне ставлення до того, що він зображає, ставлення глибоко особистісне, емоційне, суб'єктивне, пристрасне.Пізнати дійсність – означає для експресіоністів подолати її за рахунок визволення емоційної енергії суб'єкта.

Художня картина світу у творі О. Турянстького «Поза межами болю» побудована на розповіді про жахіття війни, падінні й духовному возвеличенні людини. Конкретні епізоди, як вбивство вартовим полоненого, який не має сил далі йти, мають повторюваний характер, коли одиничне узагальнює типові ситуації. У контексті твору важливу роль відіграють монологи дійових осіб, які часто переходять у марення. Характерною ознакою цієї повісті є поєднання ліризму з достовірністю, документальністю змальованих подій. Повість складається з мікрочастин. Сюжет повісті однолінійний і концентричний, тобто події у ній розвиваються в причинно наслідкових зв’язках. Проаналізувавши проблематику твору, було встановлено, що особливу увагу акцентовано на гуманістичних ідеалах і вселюдських мотивах.Поема Осипа Турянського має дві кульмінаційні сцени, які створені з рівновеликою експресивною напругаю вираження і пов’язані з однаково важливими ситуаціями морального, духовного вибору: перша кульмінація стосується мотиву боротьби між духом й тілом, друга кульмінаційна сцена пов’язана з мотивом двобою між життям і смертю.

У творі Турянського зображено загострене суб'єктивне світобачення через призму переживань та емоцій автора в екстремальній ситуації.Вперше в українській літературі письменник використовує природу не як тло чи опис, суголосний подіям, а як караючу ворожу силу.Осип Турянський порушує багато проблем у цьому творі: держава й людина; війна й людина; війна й політичні амбіції верхівки; влада грошей; збереження духовності й моральних цінностей, та основною через увесь твір проходить ідея протесту проти війни. Отже, можна зробити висновки, що твір Осипа Турянського «Поза межами болю» дійсно належить до експресіоністської літературної течії. Автор зображує свідомість людини, її внутрішні переживання та емоції. Метою автора було показати всі аспекти життя людини без ідеалізації, бо всі вони є виявом людської духовності, адже, сила духовного виразу стала характерною властивістю естетики експресіонізму.

За визначенням 0. Туринського, «Поза межами болю» — повість- поема. У центрі сюжету — поневіряння військовополонених, колишніх солдатів австрійської армії, сімох друзів у нещасті: Штранцінгера, Добровського, Ніколича, Саба, Бонні, Пшилуського та Оглядівського (саме від особи останнього ведеться розповідь). У передньому слові автор зазначає, що вони стали жертвою злочину: «Це був злочин, якого люди і природа допустилися на нас і який і нас приневолив стати злочинцями супроти духа людства». Утікши від охоронців, чоловіки опиняються наодинці з дикою природою, де лише сніг, холод, голод і жодної живої душі. Найбільша небезпека для втікачів — замерзнути в лютий зимовий мороз. Письменник досить точно використовує оксюморон, щоб передати весь жах ситуації, в яку потрапили герої твору: «Ідуть живі трупи по трупі природи». Здається, що й природа відвертається від нещасних людей: «Чорні хмари закрили заздрісно сонце і блакить неба й повисли над ними, як велетенські чорні крила всесвітнього духа знищення». І далі ті ж хмари — «як казочні упирі». Чи не вперше в українській літературі письменник використовує природу не як тло чи опис, суголосний подіям, а як караючу ворожу силу. Лише в передсмертному маренні природа змінюється у свідомості людини: «Синє небо любо й приязно сміється...»

У кожного з сімох учасників двобою зі смертю була власна життєва дорога, але безжальний вихор війни перетнув їхні долі, і тепер, коли «ніхто й нічо не відзивається на голос болю і туги їхнього серця», раптом ніби саме собою назріває страшне рішення: хтось із них мусить померти, а решта розпалить вогнище з його вбогої одежини й таким чином урятується. Добровський зауважує: «Прокляте те життя, в котрому слабкий мусить згинути, щоб дужчий міг жити». І це стосується не лише їхньої ситуації, це проектується на весь недосконалий світ, що може кидати цілі народи у війну, ввергати їх у коло насильства не заради захисту власної домівки, а заради амбіцій великих можновладців. Щоб зігрітися, колишній аранжер світських балів Добровський влаштовує химерні й жахливі за своєю суттю танці з уявними «дамами», це дає змогу уявити себе в минулому, віднайти ті острівці, за які гарячково чіпляється свідомість на межі божевілля. Цей дивний танець забирає останні сили, а разом з ними і життя молодого хлопця Бояні. Та завдяки його смерті шестеро тих, хто лишився, мають бодай мізерний шанс вижити. Голод діймав кожного, проте спроба їсти людське м'ясо нічого не дала: кожен волів померти, але не стати людожером. Навіть у такій ситуації людська гідність узяла гору над неміччю людської плоті. Біля вогнища кожен герой розповіді постає як особистість в екстремальній умові: мовчазний сліпий Штранцінгер у відчаї і з бажання віддати останнє спалює у вогнищі свою скрипку («Оця скрипка — це його очі»); Сабо рве банкноти, що їх підступним чином здобув на війні, і розмірковує, що то значить мати гроші; Оглядівський (оповідач) марить 'дружиною і синочком; Добровський (колишній організатор світських балів) біля вогнища філософськи зауважує: «Ми вже не маємо гроші і також не потребуємо гроші. Тепер ми стали людьми».

Осип Туринський порушує багато проблем у цьому творі: держава й людина; війна й людина; війна й політичні амбіції верхівки; влада грошей; збереження духовності й моральних цінностей, та основною через увесь твір проходить ідея протесту проти війни: «Хай би боги, царі і всі можновладці, що кинули людство у прірву світової війни, перейшли оце пекло мук, у якому люди караються!» Можливо, тоді все на світі стало б інакшим, добрішим: «Тоді боги стали б людьми, а люди братами». Як докір усій спільноті людей звучить авторське питання: «Навіщо ми, люди, вбивали людей?» Оптимістично звучать слова Добровського наприкінці твору, звернені до оповідача, а насправді до кожної людини: «Коли у тьмі і в хаосі, в якому ми мучимося, тліє іскра якої-небудь ідеї, то твоя огненна любов до життя й до його вищих цінностей переможе смерть». Тож попри трагічність зображуваних подій (живим лишився лише Оглядівський) провідна ідея перемоги духа над матерією яскраво втілена через засоби експресіонізму.

Аналізуючи художньо-образну систему ліричного роману, ми загально окреслили ті моменти творчого життя письменника, що стали передумовою для розгляду психоаналітичних основ "книги Болю". Із цього приводу можна навести деякі зауваження американських теоретиків літератури Р.Уеллека і О.Уоррена, які вважали, що "біографія може бути предметом уваги постільки, поскільки вона здатна пролити світло на самий твір мистецтва".

Д/З

Переглянути :

«Поза межами болю». Переказ твору О. Турянського.

https://www.youtube.com/watch?v=MhgVxbx97qg&t=3s

Осип Турянський - Поза Межами Болю (1917) АУДІОКНИГА ПОВНІСТЮ

https://www.youtube.com/watch?v=OuYL50OE9t0&t=7s

23.03.2023 Українська мова

Урок 23

Тема: Уживання прийменників в і на з географічними назвами і просторовими іменниками (відбувається в Україні, побувати в Німеччині, поглянути на Вкраїну, жити на Черкащині, піднятися на Еверест)

ПРИЙМЕННИК — службова частина мови, яка виражає залежність одного повнозначного слова від іншого в словосполученні або реченні.

Прийменники самі членами речення не виступають. Прийменник підкреслюють разом із тим членом речення, з яким він пов'язаний за змістом:

Я від колиски чую рідну мову. Зацвіла калина біля круч Дніпра.

Прийменники не мають лексичного значення: у, за, перед, через. Проте разом із відмінковими формами іменників, займенників та числівників вони можуть указувати на:

• місце: По діброві вітер віє, гуляє по полю,

Край дороги гне тополю до самого долу( Т. Шевченко );

· час: Сумним бузок стає під вечір (Г. Чубач);

• причину: Повітря тремтить від спеки (М. Коцюбинський );

• мету: А я піду за волю проти рабства (Леся Українка );

• кількість: У майстерні невеликі, на чотири шибки, віконця (М. Стельмах ).

Найчастіше прийменники стоять при іменнику.

З усіма частинами мови прийменники пишемо окремо.

За способом творення (або походженням) усі прийменники поділяються на непохідні й похідні.

До непохідних належать прийменники в, на, від, до, при, під, з, за, над, через та ін., походження яких визначити неможливо.

Похідні прийменники утворені шляхом складання кількох непохідних прийменників (посеред → по + серед; з-за → з + за) або переходу самостійних частин мови в прийменники (край, близько, відповідно до).

Прийменник в (у)	Прийменник на
У сусіда, у людей (особа, при якій щось відбувається)	На Київ, на вулицю (напрямок)
У кімнату, у море (рух усередину)	На місяць, на день (час дії)
В полі, в колективі (предмет, у якому щось міститься)	На сміх, на свято (мета дії)
У гніві, у хустці (відношення до іншого предмета)	Захворів на грип, багатий на ідеї (набуття предметом певних властивостей)
У вівторок, у бурю (час дії)

Домашня робота

-1.Запишіть прийменники в три колонки:

а) разом; б) з дефісом; в) окремо.

А) По/між, із/за, з/заду, на/в/круги, на/зустріч, з/по/серед, подібно/ до, близько/від, на/чолі, із/за, по/серед, з/по/між, у/супереч, відповідно/до, за/винятком, з/під, по/близу, на/в/коло, за/для, із/над, на/ перед, незалежно/від, з/поза, згідно/з.

Б) (За)для нас; (з)поміж нас; (по)між людьми; (на)чолі(з) учителем; (з)під опіки батьків; (на)зустріч щастю; (у)напрямку(до) площі; (на)передодні свята; (по)над деревами; (у)ві сні; (з)(по)над гір; (з)над вершин дерев.

2.Переглянути https://www.youtube.com/watch?v=9qc9hJa-spQ&t=61s

3.Перепишіть, вибираючи нормативні форми.

21.03.2023 Зарубіжна література

Урок 23

Тема: Прийом протиставлення. Провідні мотиви та їхня роль у творі. Трансформація біблійних образів і мотивів у творі.

Фуга — послідовне повторення однієї музичної теми кількома голосами.

Найбільш відомий вірш Целана — «Фуга смерті» — вражає моторошною реальністю. Присвячена темі Голокосту, «Фуга смерті» поєднує в собі кілька ліричних жанрів.

«Фугу смерті» написано верлібром. Тема Освенціму; тема особистої та суспільної трагедії; тема кохання німецького ката до золотокосої Маргарита; тема рівноправності і рівноцінності німців і євреїв; тема смерті і пам’яті — постійно повторюються в поезії.

Написавши «Фугу смерті», Целан заперечив тезу німецького філософа Теодора Адорно: «Писати вірші після Освенціму — це варварство». Та жах Голокосту поет намагався виразити через недомовки, умовчування — аж до повного оніміння.

В основі твору закладено антитезу: протиставлення «нас» і «одного чоловіка». Автор використовує уособлення: «Ми» — євреї, «Один чоловік» — ворог, що приручає змій, собак і намагається підкорити людей. Образи «Фуги смерті» не стільки пробуджують до роздумів, скільки впливають на емоції.

Жанр «Фуги смерті» важко піддається визначенню, адже вона має в собі риси елегії і балади, плачу, лірики, ритуального танцю, документального репортажу.

Вірш тематично розділений на строфи. У ньому 36 рядків і чотири частини: дев’ять віршів в першій строфі, шість і три вірші в наступних двох, вірші п’ять і три в четвертій і п’ятій строфі, вісім віршів шостої строфи та фінальний куплет.

Кожен розділ починається з лейтмотиву «Чорне молоко світання» (тут і далі переклад Миколи Бажана). Поема не має розділових знаків. Характерним для вірша, як і для музичної фуги, є використання багатослівних повторюваних мотивів і парадоксальних виразів, які натякають на історичні події, не називаючи їх конкретно.

Целан не перший намагався зобразити жахливі події поєднанням різних не тільки поетичних жанрів, а й видів мистецтва. Головний колір зображення у нього — сірий, навіть чорний — як попіл, як фашистська уніформа, нацистська свастика.

Ключова метафора поеми — «Чорне молоко світання» — це оксюморон. У той час як іменник «молоко» сприймається позитивно й асоціюється із природою, дитинством, життям, прикметник «чорний» скасовує це значення і вказує на зовсім протилежне. Молоко тут не дає життя, а забирає — «молоко смерті». Епітет «ранній» позначає не пору дня, а невизначену зону між життям і смертю. На жахливу реальність Освенціму вказує й повторювана метафора «могила в повітрі», у якій буде «лежати не тісно». В уяві читача постають стовпчики диму, що піднімалися в небо над печами крематоріїв й несли з собою попіл невинно убієнних жертв геноциду.

Але той, хто керує цією примхливою сценічною постановкою смерті, — не просто демонічний образ зла. Він наче людина, він дивиться на небо і любить музику. Він сентиментальний, він «пише коли темніє в Німеччині» листи до своєї коханої Маргарет.

Україна і світ

Біблійний масштаб здійснюваного зла, відтвореного у «Фузі смерті» Пауля Целана, викликає паралелі із творами української літератури про Голодомор — романами Василя Барки «Жовтий князь» і Уласа Самчука «Марія».

Література і культура

У «Фузі смерті» прочитується своєрідна трансформація біблійних образів і мотивів. У Біблії можна найти мотиви молока, пиття і танцю. До старозаповітної «Пісні пісень», пісні кохання, відсилає ім’я Суламіф. Та золото, яке в «Пісні пісень» характеризує Соломона й Суламіф, тепер належить Маргариті. А біблійні мотиви трансформуються в картину масової загибелі: «молоко буде чорніти», волосся «ставати попелястим», а танок — це «танець смерті». Зміна мотивів призводить до зміни жанру: пісня любові перетворюється на реквієм.

Алегорична жіноча пара Марія і Суламіф відсилає до давньої християнської традиції зіставлення й опозиції «ідеальних наречених» Старого та Нового Заповітів. Целан замінив постать новозаповітної Марії німецьким «ідеальним образом» золотисто-рудої дівчини.

Музику до «Фуги смерті» написала сучасна ізраїльська композиторка Анна Сегал, використавши для посилення та підкреслення глибини емоційного сприйняття твору нестандартні сучасні звуко-зображальні засоби, серед яких і звучання оригінального запису голосу самого Пауля Целана німецькою мовою під час живого виконання хору та оркестру.

Постійне повторення приспіву посилюють страждання, поки в останніх двох віршах поет не зіставить злочинців і жертв, Маргарет і Суламіф. «Твоє золотисте волосся Маргарет / твоє попелясте волосся Суламіф». Але це не біблійна наречена, чиє волосся подібне пурпуровим королівським шатам; «попелясте волосся» Суламіф є картиною єврейських жертв Голокосту під владою нацистів.

Українською мовою вірш «Фуга смерті» переклали Микола Бажан, Василь Стус, Петро Рихло, Мойсей Фішбейн та Леонід Череватенко.

«Фуга смерті» Целана стала емблемою Другої світової війни у поезії так само, як «Ґерніка» П. Пікассо — в образотворчому мистецтві (демонструє репродукцію). У німецькомовних країнах цей вірш давно ввійшов до шкільних хрестоматій — і не тільки як яскравий взірець новітньої поезії, а й як літературний пам’ятник жертвам голокосту. У цьому модерністському вірші, насиченому образами-шифрами, відтворено погляд на голокост ізсередини єврейської свідомості, затиснутої лещатами нацистської машини смерті. Саме тому ми сьогодні спробуємо зазирнути всередину цього вірша, зрозуміти його мелодію.

№ 1. Художня реальність вірша «Фуга смерті». Події відбуваються під час Другої світової війни в Німеччині, вірш написано від імені в’язнів фашистського концтабору. Крізь моторошну хуртовину метафор постають реалії табірного життя: масові страти в’язнів, знищення їх у печах крематоріїв, німецькі вівчарки, що охороняли територію табору, комендант, який наглядав за роботою цієї фабрики смерті, навіть — сумнозвісні оркестри, набрані з тих же в’язнів, що під їхню музику тисячі мучеників прощалися з життям. Висновок: тема твору — життя і смерть, національна трагедія євреїв, яких винищували нацисти.

№ 2. Жанр та особливості мови вірша. У вірші кілька ліричних жанрів: «Фуга смерті» містить ознаки балади та елегії, треносу (надгробного плачу) і лірики ритуального танцю, документального репортажу і видіння. Специфіка вірша полягає також у тому, що у творі поєднано ознаки медитативної й сугестивної лірики. Образи «Фуги смерті» не стільки пробуджують до роздумів, скільки впливають емоційно. «Фугу смерті» написано верлібром — віршем, у якому відсутні метр і рима. Твір також не має жодного розділового знаку.

№ 3. Система образів поезії. Головні образи: ми (євреї), він (майстер, чоловік, що змій приручає), Марґарита (улюблений жіночий образ німецької літератури, символ краси, жіночності, кохання), Суламіф (символ єврейської жінки, краси, культури), могила, молоко. Проблему рівноцінності двох видатних культур окреслено у вірші місткою паралеллю, у якій водночас порівнюються й протиставляються образи Марґарити й Суламіф — двох уособлень жіночого кохання, двох натхненних поетичних створінь німецького та єврейського духу, отже,— двох символів відповідних національних культур. Антитеза кольору жіночого волосся вияскравлює аномальну ситуацію, коли ствердження цінності однієї нації та її культури має обов’язковою умовою знецінення іншої — таке знецінення, яке на практиці обертається на знищення народу. Золотокоса Марґарита з листів начальника табору осяяна ореолом очевидних асоціацій із Ґретхен — героїнею ґетевського «Фауста». Завдяки цьому ореолу її образ виростає у символ німецької жінки, німецької культури, Німеччини. Золотаве волосся — це усталений у німецькій фольклорній та літературній традиції елемент жіночої краси; воно характеризує її майже шаблонно як німецьку ознаку. Попелясте волосся Сула- міф читач сприймає і як метафору сивини, якою забарвилося волосся єврейських дівчат та матерів за часів панування Третього Рейху, і в дослівному значенні — як попіл, на який це волосся перетворилося у печах нацистської фабрики смерті. Із сукупності дослівного й переносного значень цього образу постає трагедія єврейського народу.

№ 4. Дослідження образу Майстра. Майстер — узагальнений образ ката, поняття «смерть» Целан накладає на «майстер». Коменданта зображено відчужено — без регалій і уніформи, без імені й зовнішності; єдина деталь його портрета — блакитні очі. Цей опис допомагає зрозуміти розкол особистості коменданта на нелюда-садиста, що з насолодою «організовує» смертників на самознищення, і ніжного закоханого, який пише сентиментальні листи до обраниці у Німеччину.

№ 5. Головний мотив вірша. Головний мотив вірша: образ молока, але це не життєдайний напій, а гірка чарка долі, яку мусять випити євреї. Метафора чорне молоко побудована на оксюмороні — парадоксальному сполученні протилежних за значенням образів (чорний колір — білий колір молока). З образом молока тісно пов’язаний образ могили, який є його послідовним продовженням на початку вірша й потім відтворюється ще 4 рази. Образ могили в повітрі пов’язаний із масовим спаленням в крематоріях концтаборів. Із образу-символу могили уточнюється місце дії, сама дія над в’язнями. У вірші «Фуга смерті» Пауль Целан засобами різних видів мистецтв спробував передати трагедію голокосту. Образи його не мають однозначного трактування, тому що поет змушений був визнати: вимовити, знайти відповідні цій трагедії слова поезія майже не здатна.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Написати власну думку : «Проблема війни та миру в літературі і суспільстві».

21.03.2023 Українська література

Урок 25

Тема: Богдан-Ігор Антонич. Коротко про митця. Аполітичність, наскрізна життєствердність, метафоричність і міфологізм поезій; екзотика лемківського краю в контексті вселюдських мотивів. Лемківська конкретика як джерело образних асоціацій. «Зелена євангелія» – нерозривна єдність природи і людини, ідея життєствердження. Поєднання язичницьких мотивів із християнськими («Різдво», *«Коляда»).

Своєю творчістю Антонич утверджував світ правди і добра. Поет вірив у розквіт національної культури, щасливе майбутнє рідного народу. Сучасних читачів не залишить байдужими поетова спадщина, бо, як писав Дмитро Павличко, “Антоничева поезія – це негаснучий перстень життя, який передаватимуть із покоління в покоління здивовані читачі, щоб зачудування сонцем і людиною не пропало ніколи”.

Богдана-Ігоря Антонича називають поетом-романтиком, поетом-мислителем. Що дає підстави для такого твердження? Найперше – це світосприйняття митця, його особистісне відчуття в реальному техногенному світі: “Я розумію вас, звірята і рослини, я чую, як шумлять комети і зростають трави. Антонич теж звіря сумне і кучеряве”.Поет вважав, що все на світі має свою душу, що має існувати гармонія всесвіту, а завдання митців – цю гармонію відтворювати.Саме асоціації від сприйняття його творів, а не детальний аналіз художніх засобів дають підставу для думок. Довколишній світ стрімко розвивається, ми самі це помічаємо, наприклад, у розвитку комп’ютерних технологій. Але чи так само стрімко розвивається людина, чи збагачується її духовний світ? У поезіях Антонича довколишній світ є природним, він має поєднати наші душі у великому очищенні від облуди, невиправданих умовностей, закликає повернутися до наших першооснов, і не обов’язково це називати поверненням до язичництва. Це повернення до тієї гармонії в житті людини, яка закладена в ній від народження. Адже всі діти народжуються добрими, вони безпосередньо й щиро все сприймають. Таким постає у своїй творчості Богдан-Ігор Антонич. У його творах постає нова художня дійсність, що живе на перетині міфічного та реального, як у поезії “Автопортрет”, де підсвідомі стихії людського буття й міфологічні “знаки” показують зв’язки людини з природою: “Я, сонцеві життя продавши За сто червінців божевілля, Захоплений поганин завжди, Поет весняного похмілля…” Збірку віршів “Зелена Євангелія” називають книгою природи. Поезія “Зелена Євангелія” – ніби візитна картка поета, він невтомно продовжує стукати в наші душі: “Ти поклоняйся лиш землі, землі стобарвній, наче сон цей!” Невеличкий поетичний твір насичений незвичайними порівняннями: “Весна – неначе карусель”, “місяць, мов тюльпан”, метафоричний образ “на каруселі білі коні” – неповторний образ весни, що міг з’явитися лише у стилі цього поета. Митець ще раз підкреслює, що наші предки шанували дві стихії – воду і сонце: “…на столі слов’янський дзбан, у дзбані сонце”. У поезії “Різдво” бачимо не нове потрактування Біблії, за якою “народився Бог на санях в лемківськім містечку Дуклі”, а показ того, що духовність не має географічного окреслення. Первісні знання там, де народився, а сам автор уперше почув про Бога і Діву Марію саме на Лемківщині, тож і не дивно, що на свято Різдва прийшли не Три Царі, а “Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий”. Ритмічність мелодики вірша на грунті національної традиції, започаткована та, власне, й завершена Павлом Тичиною (як стверджують літературознавці), продовжилася у творчості Антонича, але вже на рівні метафоричних і символічних образів. Антонич апелював не тільки до гармонійної єдності з природою, у його останніх поезіях з’явилися урбаністичні мотиви (посмертна збірка “Ротації”), проте незмінним лишилося одне: де б людина не знаходилася., вона мусить прагнути до гармонії, а цього навчає саме природа, людина – дитя її. У своїх творах Антонич явив свою душу, яка сповнена добра й окрилена вірою в людину, його поетичні рядки надихатимуть не одне покоління вірою у своє призначення – бути послідовними творцями природної краси на рідній землі.

Різдво

Народився бог на санях в лемквськім містечку Дуклі прийшли лемки у крисаняхі принесли місяць круглийНіч у сніговій завії крутиться довкола стріх У долоні у Марії місяць - золотий горіх.

Б.-І. Антонич не погоджувався, коли його називали безрозсудним поганином самого почування, адже він не вдавався до «оязичнення християнства» чи - навпаки. Часто в одному творі з'являлися мотиви двох вір, як у вірші «Різдво», де сюжет християнської містерії, мов мереживо язичництва, розгортався на українському ґрунті. Те, що біблійну легенду про народження Христа поет розкрив по-своєму, не треба розуміти, як святотатство, це відчуття близькості своєї до Сина Божого, єдності з тим, хто взяв на себе гріхи людства й постраждав за нього). «Різдво» — шедевр лірики поета. Дійсно, незвичайний гірський край — Лемківщина, з її язичницькими повір'ями й поклоніннями. У цій поезії лемки схожі на волхвів, на Різдво лемки з хлібом і свяченою водою заходять у кожен двір і освячують його. Язичницький знак - місяць - «золотий горіх» символізує тяжкий шлях, який пройде Син Божий. «Коляда» - це вершинний твір. Син священика, Богдан Антонич вірить у Бога, автор описує народження Ісуса Христа, його майбутнє - «синь незнана». Образ Марії - «Ясної Пані» із наляканими очима, «наче у сарни», віщують майбутні страждання: «плаче Пані, снігом стелиться життя», а «Дитя» ще спить. Д. Павличко писав: «Антонич думку про минущість усього живого вкладає в похвалу життю як єдиній вічності».

Зелена євангелїє

Весна — неначе карусель,

на каруселі білі коні .

Гірське село в садах морель

і місяць, мов тюльпан , червоний.

Стіл ясеновий , на столі

слов'янський дзбан , у дзбані сонце .

Ти поклоняйся лиш землі

землі стобарвній , наче сон цей !

Антонич часто звертався у віршах до християнської міфології, вірувань давніх слов'ян. Переплетення античності та язичництва (поганства) зображав як великий колообіг життя у Всесвіті. Поет жив не днями, місяцями, а забігав у просторі часу на цілі століття наперед. За Антоничем, земля -це стихія, а людина - її частинка, а не володар.

Поет весни Антонич порівнює пору року із каруселлю, яка дозволяє нам захоплюватися мінливими рухами, що крутять колесо. Мрію і красу уособлюють символи зими — білі коні, вони наввипередки втікають. Лемківщина -самобутній, незвичайний край давнини й незбагненної природи. Село -місяць - ясеновий стіл - це ніби у Шевченка асоціативний ряд «природа" - людина» у «Садку вишневому коло хати». Село — гірська лемківська місцевість, місяць - червоний тюльпан, як несподіване порівняння, стіл із ясеня - символ слов'янської гостинності, багатства (дзбан із сонцем). Сонце - цілюща енергія, джерело життя. А що ж наливали лемки у глиняний дзбан? Можливо, молоко, щоб насолодитися смаком життя, а над парою цілющого напою - свіжий запах морелі, який асоціюється із бджолами. Паронім сонце-сон це змушує нас сприйняти поезію ніби кольорове сновидіння. Антонич одним із перших в українській літературі подає уже засвоєну авангардистську течію -естетику сюрреалізму.

Автопортрет

"Я все - п'яний дітвак із сонцем у кишені".

"Я - закоханий в житті поганин".

"Привітання життя". З першої книжки "Привітання життя"

Червоні клени й клени срібні,

над кленами весна і вітер.

Дочасності красо незглибна,

невже ж тобою не п'яніти?

Я, сонцеві життя продавши

за сто червінців божевілля,

захоплений поганин завжди,

поет весняного похмілля.

Цей вірш - медитація. Недарма він добирає епіграфом слова про хлопчину із сонцем у кишені, які пригадуємо із збірки «Привітання життя». Усього дві строфи дають нам зрозуміти, що творчість поета ґрунтується на світоглядних та естетичних засадах. У перших рядках вірша звучить мотив захоплення людини красою природи: «... невже ж тобою не п'яніти?». Наступна строфа - про те, що митець -людина, для якої Богом є природа. Ця думка підсилюється самовизначенням автора: «... я - закоханий в житті поганин!"

Вишні

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,

на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.

Моя країно зоряна, біблійна й пишна,

квітчаста батьківщино вишні й соловейка!

Де вечори з євангелії, де світанки,

де небо сонцем привалило білі села,

цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,

як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.

Д/З.

Написати власне висловлювання : " Мрії, краса і реальна сучасність "

16.03.2023 Українська мова

Урок 22

Тема: Складні випадки і варіанти синтаксичного керування (відгук про роботу; радіти з перемоги і радіти перемозі; потреба в підручниках; не вживати заходів; не викликає довіри; враження від фільму; командувач військ; багатий на копалини і багатий копалинами; близько десятої години; переміг завдяки вам; посіяла біля хати; за нашими розрахунками).

1.Опрацювати матеріал( таблиці) підручника « О . Заболотний . Українська мова , 11 клас»,

https://pidruchnyk.com.ua/466-ukrayinska-mova-zabolotniy-11-klas.htm

параграф 15, стор. 69-70

2.Виконати вправу 156, 1163

14.03.2023 Українська література

Урок 24

Різдво

Зелена євангелїє

Весна — неначе карусель,

на каруселі білі коні .

Гірське село в садах морель

і місяць, мов тюльпан , червоний.

Стіл ясеновий , на столі

слов'янський дзбан , у дзбані сонце .

Ти поклоняйся лиш землі

землі стобарвній , наче сон цей !

Автопортрет

"Я все - п'яний дітвак із сонцем у кишені".

"Я - закоханий в житті поганин".

"Привітання життя". З першої книжки "Привітання життя"

Червоні клени й клени срібні,

над кленами весна і вітер.

Дочасності красо незглибна,

невже ж тобою не п'яніти?

Я, сонцеві життя продавши

за сто червінців божевілля,

захоплений поганин завжди,

поет весняного похмілля.

Вишні

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,

на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.

Моя країно зоряна, біблійна й пишна,

квітчаста батьківщино вишні й соловейка!

Де вечори з євангелії, де світанки,

де небо сонцем привалило білі села,

цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,

як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.

Д/З.

Написати власне висловлювання : " Мрії, краса і реальна сучасність "

14.03.2023 Зарубіжна література

Урок 22

Тема: Віхи життя й творчості Пауля Целана. «Фуга смерті» – один із найвідоміших творів про Голокост. Художнє новаторство митця. Ключові метафори («чорне молоко світання», «могила в повітрі») як відтворення жахливої реальності Освенціму

Пауль Целан - видатний поет другої половини XX ст., творчість якого однаковою мірою належала кільком європейським народам. Целан — поет апокаліптичного світобачення, образи його творів упливають швидше на емоційному рівні, аніж спонукають до роздумів. Він — неординарне явище поезії XX ст., «принц новітньої поезії», «князь метафор», «таємний король німецької лірики», як писали про нього критики. Ім’я Пауля Целана стоїть поруч з іменами видатних новаторів сучасної поезії — Ґійома Аполлінера, Райнера Марії Рільке, Федеріко Ґарсії Лорки.

23. 11.1920 р. Чернівці (Черновиці) — народився Пауль Анчель, німецькомовний єврей румунського підданства → 1926-1930 рр. — народна школа → 1930-1938 рр. — греко-латинська гімназія → з 1938 р. вивчає медицину у м. Тур (Франція) → 1939 р. — початок Другої світової війни → Чернівці (університет, романська філологія) → 28.06.1940-22.06.1941 рр. — радянський громадянин → 1941-1944 рр. — окупація, утрата всіх рідних, трудовий табір → 1944 р. — повернення до Чернівців, університет → початок 1945 р. — відновлення в румунському підданстві → 1945 р. — Бухарест → 1947 р.— Австрія (Zelan-Celan) → 1948 р. — Париж → 20-21.04.1970 р. — смерть у Парижі, міст Мірабо.

Українською мовою твори Пауля Целана перекладали М. Бажан, М. Новикова, М. Білорус, В. Стус. Найбільше перекладів здійснив П. Рихло, який видав друком збірку поезій Целана «Меридіан серця».

Вірш «Фуга смерті» Пауля Целана став «знаменням XX ст.», програмним твором у німецькомовних країнах. Це не тільки яскравий взірець новітньої поезії, а й літературний пам’ятник жертвам голокосту. Поштовхом до написання вірша стали власні переживання та спостереження поета. 1941 року Буковину окупували німецькі й румунські війська. У Чернівцях, де тоді жив письменник, почалися каральні акції проти єврейського населення: масові розстріли, нищення Синагог; євреї втратили право громадянства та змушені були носити на одягу жовту Давидову зірку, виконувати примусові роботи та не мали права після 18-ї вечора виходити на вулицю; створено єврейське гетто, де на обмеженому просторі проживали 45 тисяч осіб; 15 тисяч осіб влада залишила в місті для роботи, решту депортували до концтабору.

Голокост - загибель значної частини єврейського, циганського, слов’янського й іншого населення та соціальних спільнот Європи під час систематичного переслідування й знищення нацистами та їхніми прихильниками в Німеччині й на окупованих нею територіях упродовж 1933-1945 рр. У роки війни гітлерівці створили 22 табори смерті. Один із найстрашніших — Освенцім (Аушвіц).

Фуга - поліфонічний (багатоголосий) твір, музична форма, заснована на розвитку однієї або кількох тем почергово в усіх голосах.

. Історія створення вірша.

Батьки Пауля Целана потрапили до концтабору, а сам поет - до румунського трудового табору. Батько помер там від тифу, а матір розстріляли. Поет Альфрет Кіттнер згадував, що вперше почув вірш восени 1944 року в Чернівцях, натомість сам поет зазначав, що вірш написаний в 1945 році в Бухаресті. Два роки потому в одному із румунських журналів було опубліковано вірш під назвою «Танго смерті» румунською мовою, але через рік Пауль Целан знищив цей переклад, надрукувавши вірш « Фуга смерті» у збірці « Пісок із урн» мовою оригіналу.

Відомим для широкої аудиторії твір став у 1952 році після публікації у збірці «Мак і пам'ять».

Поезія не має розділових знаків. Ключові метафори вірша відтворюють жахливу реальність Освенціма. Починається твір Пауля Целана «Фуга смерті» з ключової метафори-оксюморона «чорне молоко світання»¹. Трактувати її можна неоднозначно — від конкретних образів до абстрактних: дим крематоріїв, душі загиблих, приреченість, біль, страх, відчай, безнадія, смерть. Наступна метафора — «ми копаєм могилу в повітрі де лежати не буде тісно». У ній переплетено матеріальне й духовне — гітлерівці спалювали в’язнів, із труб крематоріїв курився дим; душі мучеників-в’язнів відлітали на небо, знаходячи там вічний спокій. Разючою є метафора «смерть / це з Німеччини майстер». Саме поняття майстер несе позитивне начало (мануфактури, цехи, ремісництво середньовічної Німеччини; шанобливе ставлення до якісної й копіткої роботи, коли визначення майстер було найкращою похвалою, ознакою якості), але в поєднанні з поняттям смерть створюється моторошне враження, тому що «майстер очі в нього блакитні / він влучить у тебе свинцевою кулею він влучить точно».

Неоднозначне трактування й метафори-характеристики коменданта пекельного табору: «він зі зміями грає він пише» — чи то зміїсті літери, які він виводить у романтичному листі до жінки, чи то сам він — страшний змій, що живиться людськими стражданнями.

Антигуманність війни Пауль Целан підкреслює за допомогою контрастів.

(Цитати з вірша Пауля Целана «Фуга смерті» наведено у перекладі Миколи Бажана).

Контрасти у творі Пауля Целана «Фуга смерті»

Конкретні образи		Абстрактні образи
Комендант — володар табору	Покірні в’язні	Жорстокість	Гуманізм
Звір	Людина	Варварство	Милосердя
Безсердечний убивця	Романтичний закоханий	Садизм	Сентименталізм
Попеляста коса Суламіф	Золотокоса Марґарита	Німецька музика	Єврейське виконання
Могила в землі	Могила в небі	Пам’ять	Забуття
Зранку	Надвечір	Смерть	Життя

Аналіз вірша «Фуга смерті» (1944-1945) Пауля Целана.

Головна думка. Протиставлено життя та смерть, добро та зло. Перемагає смерть. Звучить мотив приреченості, характерний для модерністської літератури.

Тема. Тема Освенціма; тема особистої й суспільної трагедії; тема кохання німецького ката до золотокосої Марґарити; тема рівноправності й рівноцінності німців та євреїв. Тема смерті й пам’яті постійно повторюється. Пам’ять та забуття — стрижнева вісь творчості Целана. Твори цього поета складні для сприйняття. Зашифровані образи, метафоричні ланцюги, смислова багатошаровість, асоціації — усе це створює безодні підтексту, наділяє його поезію здатністю навіювати певний емоційний стан, упливати на інтелект та півсвідомість читача «Фугу смерті» написано верлібром.

Особливості. Відсутність розділових знаків та рими; неподібність до класичних форм поезії; безліч художніх засобів (антитез, метафор, повторів, уособлень).

Образи твору не стільки спонукають до роздумів, скільки впливають емоційно. Головні образи: ми (євреї), він (майстер, чоловік, що змій приручає), Марґарита (улюблений жіночий образ німецької літератури, символ краси, жіночності, кохання), Суламіф (символ єврейської жінки, краси, культури), могила, молоко. Проблему рівноцінності двох видатних культур окреслено у вірші місткою паралеллю, у якій водночас порівнюються й протиставляються образи Марґарити й Суламіф — два уособлення жіночого кохання, два натхненні поетичні творіння німецького й єврейського духу, отже,— два символи відповідних національних культур. Антитеза кольору жіночого волосся вияскравлює аномальну ситуацію, коли ствердження цінності однієї нації та її культури має обов’язковою умовою знецінення іншої — таке знецінення, що на практиці обертається на знищення народу. Золотокоса Марґарита з листів очільника табору осяяна ореолом очевидних асоціацій із Ґретхен — героїнею ґетевського «Фауста». Завдяки цьому ореолу її образ виростає у символ німецької жінки, німецької культури, Німеччини. Золотаве волосся — це усталений у німецькій фольклорній та літературній традиції елемент жіночої краси; воно характеризує її майже шаблонно як німецьку ознаку. Попелясте волосся Суламіф читач сприймає і як метафору сивини, якою забарвилося волосся єврейських дівчат та матерів за часів панування Третього Рейху, і в дослівному значенні — як попіл, на який це волосся перетворилося у печах нацистської фабрики смерті. Із сукупності дослівного й переносного значень цього образу постає трагедія єврейського народу.

Жанр. Складно визначити; наявні ознаки елегії й балади, голосіння й лірики ритуального танцю, документального репортажу. Жах голокосту поет висловив через умовчування — аж до цілковитого оніміння.

Вірш тематично поділено на строфи; 36 рядків у 4 частинах, кожна з яких починається з лейтмотиву «чорне молоко світання», що втримує вірш у формальних межах. Метафора з’являється чотири рази та змінюється в послідовності часових прислівників («увечері», «опівдні», «зранку», «вночі»), від 3-ї особи («вони») перейдено на 2-гу («ти»). У 4-й частині алегоричний образ «смерть це з Німеччини майстер» зупиняє процес так, що коротка строфа «ми п’ємо і п’ємо» порушується й об’єднується в нову довгу. Твір містить здебільшого довгі строфи, які перериваються короткими.

Головний мотив вірша: образ молока, але не життєдайного напою, а гіркої чарки долі, яку мусять випити євреї метафора чорне молоко побудована на оксюмороні — парадоксальному сполученні протилежних за значенням образів (чорний колір — білий колір молока). З образом молока тісно пов’язаний образ могили, який є його послідовним продовженням на початку вірша й потім відтворюється ще 4 рази. Образ могили в повітрі пов’язаний із масовим спаленням в крематоріях концтаборів. Із образу-символу могили уточнюється місце дії, сама дія над в’язнями. У вірші «Фуга смерті» Пауль Целан засобами різних видів мистецтв передав трагедію голокосту. Створені митцем образи не мають однозначного трактування, тому що поет змушений був визнати: вимовити, знайти відповідні цій трагедії слова поезія майже не здатна.

Целан не першим змалював жахливі події поєднанням різних не тільки поетичних жанрів, а й видів мистецтв. Головний колір зображення у нього — чорний: як попіл, фашистська уніформа, нацистська свастика.

1.Які теми розвиваються у вірші?

- тема концтабору і тема кохання німецького ката до коханої Маргарити та порівняння її з єврейською дівчиною Суламіф

2. Головні мотиви твору.

-пам'ять і забуття, автор створює жахливу реальність, яку пережив сам, він акцентує увагу на протиборство двох сил – гуманізму і жорстокості, високої культури та фашистської ідеології

3. За яким принципом будується вірш? Кого і що автор протиставляє?

Роль контрасту або антитези ( антитеза: він- ми, « золотиста коса Маргарити» - « попеляста коса Суламіф», німецька музика у виконанні єврейських музикантів перед стратою

4.Які ключові метафори в поезії П. Целана, їх роль в розкритті теми, ідеї твору?

- « чорне молоко», «могили в повітрі», «смерть- це з Німеччини майстер»

5.Побудуйте асоціативний кущ

-« чорне молоко»- нищівне молоко смерті, зв'язок с крематорієм і газовими камерами, , приреченість і безвихідь --шифр Голокосту;

-« могили в повітрі»- доля євреїв, спалених у крематоріях, позбавлених бути похованими у землі, асоціація з раєм, масштабне знищення євреїв- братські могили в повітрі

-« смерть – це з Німеччини майстер»- ідея майстерності німців у всьому, висока якість їхньої роботи, але водночас -це майстерне виконання вбивств - деформація німецької культури і свідомості

6.Як цей літературний твір переплітається з музичним жанром?

-у ньому як і музичному творі тут розвиваються декілька мотивів водночас, щоб у фіналі знову з’єднатися й остаточно розв’язатися) -

7.В чому художнє новаторство митця?

вірш написаний верлібром, у якому відсутні метр і рима, немає розділових знаків, а є строфеми ( структури з логічно - завершеною думкою, які мають декілька лейтмотивів. Кожна строфема – нова варіація основної теми)

Вірші Целана зашифровані - це образи алюзії, примхливі метафори, асоціативний монтаж та багатоповерховість підтексту, паралелізм, що посилює жах і безглуздя цього злочину. Зрозуміти цей модерністський твір важко, треба мати високий інтелектуальний розвиток, знання світової культури.

«Фуга смерті» має всесвітнє визнання, є символом Другої світової війни, так як «Генріка», картина П. Пікассо , в образотворчому мистецтві.

Історія створення картини. Йдеться про події в Іспанії, коли там в1931 році відбулося повстання, яке переросло в громадянську війну 1931 – 1939 рр. В 1937 році на місто гітлерівці скинули тисячі бомб. 6 тисяч людей було вбито одразу, 2 тисячі залишилися під завалами. Більше, ніж троє суток горіло знищене місто. За цим спостерігав весь світ і Пабло Пікассо також. Картина була написана всього лише за місяць.

Висновок: Обоє митців розуміли, що відтворити жах нелюдської війни можна тільки, знайшовши нову форму: розкуту, багатозначну, поліфонічну.

До вірша П. Целана зверталися багато композиторів:

-Філіп Гершкович «Чотири пісні до голосу і камерного оркестру»;

-Майкл Найман – шість пісень.

-П. Ружичко, А.Райнманн, Вольфган Рім, Д. Галасс - написали музику до твору.

Вірші Целана перекладені українськими письменниками: М.Бажаном, В.Стусом, Л. Череватченком, найбільше творів переклав Петро Рихло.

«Фуга смерті» Пауля Целана стала емблемою Другої світової війни в поезії як «Ґерніка» Пабло Пікассо — в образотворчому мистецтві. У цьому модерністському вірші, насиченому образами-шифрами, відтворено погляд на голокост ізсередини єврейської свідомості, затиснутої лещатами нацистської машини смерті.

- Чи є актуальним цей твір, а особливо для молоді?

Так, цей твір актуальний / 27 січня у всьому світі відзначають Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту/

Отже, « Фуга смерті – це не лише пам’ятка своєї доби, а й твір, який застерігає людство від спонукань ідеї за чистоту нації, щоб ніколи більше не повторити цієї трагедії.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ!!!!
Висловіть думку щодо прислів’я ( єврейське прислів’я): «Не ідіть війною проти закону, прийміть закони проти війни».

09.03.2023 Українська мова

Урок 21

Тема: Складні випадки синтаксичного узгодження (УПА засвідчила, до міста Старий Самбір, у місті Чернівці).

1.Опрацювати матеріал( таблиці) підручника « О . Заболотний . Українська мова , 11 клас»,https://pidruchnyk.com.ua/466-ukrayinska-mova-zabolotniy-11-klas.html

, параграф 14, стор. 64-68

2.Виконати вправу 145, 154

07.03.2023 Українська література

Урок 23

Тема: Розвінчання національного нігілізму, духовної обмеженості на матеріалі українізації (Мина, Мокій, дядько Тарас, тьотя Мотя). Сатиричне викриття бездуховності обивателів, що зрікаються своєї мови, культури, родового коріння.Драматургічна майстерність автора. Актуальність п’єси для нашого часу.

П'єса написана 1928р. а вперше опублікована в журналі "Літературний ярмарок" 1929р.Навесні цього ж року її було поставлено в Дніпропетровську, Харкові, Києві..Жанр п’єси «Мина Мазайло» (сатирична комедія – це твір , у якому за допомогою сатиричних засобів різко висміюються суттєві суспільні вади, зображуються смішні(комічні) події, персонажі.);Урок розпочнемо рядками Ю. Смолича, українського письменника:"Куліш - талант світового масштабу. У сучасній йому драматургії він не мав собі рівних". Варто відзначити: драматургія 20-30- рр. XXст., як і вся епоха цього періоду,- унікальна: велична й водночас трагічна. Твір "Мина Мазайло" змушує замислитися над проблемами сьогодення, коріння яких сягає в далеке минуле.

Через тридцять років після написання М. Кулішем «Мини Мазайла» літературознавець Ю. Лавріненко висловить думку: «Мина Мазайло» — класичний зразок політичної комедії «дискусійного» жанру. Персонажі схоплені в таких найсуттєвіших і оголених їх рисах, що цілий ряд типів остався в пам’яті глядача, немов маски старого вертепного українського театру. Як завше, Куліш виявив тут себе також майстром гротеску і пародії (напр., пародія на радянський тип дискусії в третій дії п’єси)». Миколу Куліша називають творцем «модерної драми». Але драматург змушує й сьогодні сприймати один із своїх кращих творів не очима, а серцем. Читати й перечитувати його, сміятися і замислюватися над проблемами сьогодення, які корінням своїм сягають у далеке минуле. Сюжет п’єси відомий ще з часів Мольєра і Карпенка – Карого. Та в Миколи Куліша він заіскрився новими барвами. Геній Миколи Гуровича Куліша перекинув міст між епохами, й доки будуть жити Мини, що роду свого не пам’ятають, буде ця п’єса актуальною.Сюжет комедії гострий, напружений, а його герої непередбачувані у своїх вчинках, типові і разом з тим неповторно – самобутні.

Харківський службовець Мина Мазайло, українець за походженням, вирішив змінити своє «плебейське прізвище» на щось милозвучніше. Мина сподівається, що тоді настане справді щасливе життя. Це дуже потрібно для його кар’єрного росту. Але разом із прізвищем відмовиться він і від свого українства, від «мужицтва» й стане одного судового дня Сиреневим, Розовим, Тюльпановим, на крайній випадок – Мазєніним. Саме в прізвищі він убачає причини своїх службових і життєвих поразок. «Мазайло» для нього, як камінь на шиї, тавро його соціального рабства.

МОКІЙ

Син Мокій, «вдарений мовою», без п’яти хвилин комсомолець. У драмі виступає антиподом свого батька і мріє додати до «Мазайла» загублену половинку «Квач». «Мазайло – Квач» звучить для Мокія , як музика. Він чужий націоналізму та далекий і від інтелектуального пафосу комсомольців. Єдине, чим Мокій захоплений – це багатством української мови. Мовні симпатії Куліша зробили постать Моки ніби позитивною й такою, що виражає авторські ідеї, а позитивний герой з Моки – ніякий. Мока має дійсно глибокі знання. Його філологічні коментарі захоплюють і чарують. Але коли він говорить дівчині замість слів кохання «Ах ,Улю, давайте я Вас українізую! У суперечці з батьком Мокій грубий, жорсткий, нестриманий. У нестямі кричить: «З новим прізвищем у криницю!»

Тьотя Мотя

Заскорузлості поглядів і ворожнечі до української мови, історії, культури можна лише подивуватися, її репліки смішні, але небезпечні. Побачивши на вокзалі напис українською «Харків», вона цілком серйозно питає: «Нащо , питаюсь, навіщо нам іспортили город?» Те, що в українській опері «Тарас Бульба» артисти співають по – українському, вона називає «безобразієм». Її докази мають незаперечну логіку: «Да єтого не может бить, потому што єтого не може бить нікогда!»Українська мова для неї – просто «австрійська вигадка». Убивчим за силою сарказму є висловлювання тьоті Моті: «По – моєму, прілічніє бить ізнасілованой, нежели українізірованой. Вона рознервувалася , коли Уля сказала, що її ноги відповідають «українському стандарту», бо відразу кинулася крадькома вимірювати свої.

Дядько Тарас. Це теж гротескна фігура. Він виступає за збереження старого, патріархального, без урахування нових умов життя. Проте в суперечці, хто в кого «вкрав» слова, змінювати прізвище Мазайлові, дядько виявляється слабшим за тітку Мотю й здається на її милість. Є в нього й висловлювання , не позбавлені здорового глузду, продиктовані любов’ю до рідного краю, народу, глибоким знанням історії. Що стосується Килини й Рини,то це такі войовничі міщанки, які повністю поділяють зневагу свого чоловіка й татуся до всього українського. Вони постійно милуються собою перед дзеркалами, кокетують й охають та ахають, беручись за серце , як шляхетні дівиці. Між собою ж мати й дочка розмовляють грубо, з лайками та образами, кожна вважає себе розкішною за іншу, їхні повсякденні заняття – плітки, підглядання, обговорення нарядів та заздрість до тих , хто «добре влаштувався» в житті. Коли щось виходить за рамки їхнього розуміння та уявлення, воно піддається безстрашному осуду й навіть прокльону. Мати, дізнавшись про категоричну відмову сина міняти прізвище, пропонує: «І в кого він такий удався? У кого? Здається ж і батько, і я всякого малоросійського слова уникали…» Отже, ці два сатирично – комедійні персонажі – уособлення тупого й зрозумілого міщанського середовища часів М.Куліша.

Трохи окремо стоїть у п’єсі постатьУлі.Автор постійно підсміюється. Іронізує в ремарках:»Уля – як Уля». Тобто така. Як усі дівчата її кола. Вона самозакохано вдивляється в люстерко, емоційно – сентиментальна, мрійлива. Але мрії її поки що не простягаються далі «вигідної партії». Уля , як і її подруги, насторожено ставиться до української українізації, тож прагне хоч трохи змінити прізвище Розсохина, що звучало по – українськи Розсоха.

Домашнє завдання

Скласти усний твір про те, чи може вплинути і як прізвище, ім’я людини на її долю.

07.03.2023 Зарубіжна література

Урок 21

Тема: Зображення війни з погляду важко пораненого юного солдата. Символічний зміст назви оповідання, її зв’язок з історією Спарти. Форма твору (внутрішній монолог). Специфіка змалювання образу головного героя.

У творі «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...» Генріх Белль розповідає про долю юного солдата, який був на війні тільки три місяці. І ось тепер його, тяжко пораненого, скаліченого, привезли в шпиталь, несуть коридорами, і юнак, тамуючи біль, із подивом бачить знайомі стіни з табличками: 6-А, 6-Б, фотографії, малюнки, портрети живописців і політичних діячів. Він не може повірити, що опинився у рідній школі, адже часто шкільні коридори й класи схожі: «Чого лишень не привидиться у гарячці!».

Назва оповідання «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...» - це німе питання до читачів. Як тепер цей одноногий солдат підійде до дошки, де йому взяти руки, щоб нарешті дописати цей «початок славнозвісної епітафії трьомстам спартанцям, які, боронячись від навали персів, полягли під Фермопілами»?

Символізм назви твору. Досить дивна й незрозуміла, на перший погляд, назва оповідання, у якій відчутно подих античності.

Назва твору Г. Белля - фрагмент речення; ця фраза - обірваний початок давньогрецького двовірша-епітафії про битву у Фермопільській ущелині, де, захищаючи Вітчизну, загинули 300 спартанських воїнів царя Леоніда. Вона звучала так: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спарту, перекажи македонцям, що вкупі мертві ми тут лежимо, вірні їм даним словом». Її автором був Сімонід Кеоський. Ці рядки відомі ще від часів Шиллера, який здійснив переклад згаданого вище вірша. Відтоді, як Німеччина стала імперією, вона ототожнювала себе з гармонійною античністю. Служіння імперії освячувалося ідеєю справедливості воєн, до яких школа готувала німецьких юнаків, хоча ці війни могли бути суто грабіжницькими. Вірш про битву під Фермопілами — давня формула подвигу у справедливій війні. Саме в такому дусі виховували німецьку молодь напередодні та під час Другої світової війни. Ключова фраза не випадково з’являється на дошці німецької гімназії: вона відображує сутність системи виховання у тогочасній Німеччині, побудованій на зарозумілості й обмані.

Символіка оповідання Г. Белля «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...»

Хрест	Проблема злочину, покарання, гріха й каяття, віри в духовний початок, очищувальну силу віри; проблема вибору
Число 7	Число кінця вимірювань; символ певної межі, за якою відбуваються серйозні психологічні зміни, переоцінювання цінностей
Молоко	Символ повернення героя у щасливе минуле; дає рятівне коротке забуття
Школа	Символ смерті, безнадії
Чорний колір	Символ болю, смерті, страждання

Аналізування образу героя літературного твору

Пораненого героя занесли до гімназії, де тепер розташований пункт медичної допомоги, пронесли першим поверхом, сходовим майданчиком, другим поверхом, де були зали для малювання. Герой нічого не відчував. Він двічі запитав, у якому вони тепер місці, і став свідком того, як мертвих солдатів відділяли від живих, розміщували десь у підвалах школи. За певний час він спостерігав, як тих, що потрапили до живих, невдовзі спускали вниз, тобто до мертвих. Підвал школи перетворився на трупарню. Отже, школа — дім дитинства, радощів, сміху і школа — «мертвий дім», трупарня. Це жахливе перетворення не випадкове. Школа, яка готувала учнів до смерті всією системою виховання, мала стати трупарнею.

«Серце в мені не озивалося» — констатував герой оповідання навіть тоді, коли побачив дуже важливу прикмету: над дверима зали для малювання висів колись хрест, тоді ще гімназія була школою святого Хоми. І скільки його не замальовували, слід все одно залишився.

Солдата поклали на операційний стіл. І раптом за плечима лікаря на дошці герой побачив щось таке, від чого вперше, відколи він перебував у цьому «мертвому домі», його серце озвалося. На дошці був напис, зроблений його рукою. це кульмінація оповідання, кульмінація впізнання, вона мала місце у фіналі твору, сконцентрована у вислові, «який нам звеліли тоді написати, у тім безнадійному житті, яке скінчилося всього три місяці тому». Момент упізнання в оповіданні збігається з моментом усвідомлення героєм того, що з ним сталося: у нього не було обох рук і правої ноги. Ось чим закінчилася система виховання, яку встановили «вони» в гімназії святого Хоми (християнській гімназії, один із постулатів якої, напевно, був як у біблійній заповіді: «Не вбий!»).

Жанрова своєрідність та особливості композиції твору. За жанром твір Г. Белля «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...» — це оповідання, яке дослідники вважають зразком психологічної прози.

Ознаки психологічності в оповіданні Г. Белля «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...»

✵ Містить багато роздумів героя про сенс життя.

✵ Розповідь ведеться від 1-ї особи.

✵ Наявний принцип контрасту.

✵ В основі оповідання — процес упізнавання героєм власної гімназії (минуле) і усвідомлення свого подальшого життя.

✵ Наявні психологічні деталі (таблиця з іменами полеглих, запис на дошці).

✵ Присутня психологічна символіка.

✵ Цілковито відсутня авторська характеристика героя.

Особливості композиції оповідання Г. Белля «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...»

✵ Г. Белль дещо незвично побудував сюжет, щоб персонажі мали змогу розкритися перед читачами самі, без авторських тлумачень.

✵ У Г. Белля «Я» приховало за собою різні людські характери, майже ніколи за цим «я» не стояв сам письменник.

✵ Дія у творі розгортається або через діалоги героїв, або через їхні монологи, розповіді про події, свідками яких вони були.

✵ Присутність автора завжди відчутна у думках героїв, що містять його спостереження, роздуми.

✵ Герой оповідання — лише жертва війни, бо жодних злочинів він не скоїв.

✵ Оповідання побудовано у формі монологу, сповідального розкриття душі головного героя, у якому читач завжди чув більшою чи меншою мірою голос самого автора.

- Як ви вважаєте, навіщо автор подає у творі «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...» оповідь від першої особи?

Оповідання являє собою монолог юного солдата, який потрапив до шпиталю — його колишньої гімназії — після поранення. Така форма емоційно переконливо свідчить про антигуманну сутність війни. Така форма також дає змогу не тільки розповісти про події, а й висловитися щодо баченого, передати багатство почуттів, думок, асоціацій людини, далекої від війни.

Висновок

Війна у творах Белля — це війна переможених. Він зображує її останній період — період відступу та поразки. Белля цікавила людина на війні. Звідси випливає основна думка твору: автор переконаний, що війна не має повторитися, людина народжується для життя, а не для смерті; вона покликана будувати, творити прекрасне, а не руйнувати світ, у якому живе, адже, руйнуючи навколишній світ, вона передусім знищує саму себе, тоді як саме людина відповідальна за долю світу.

Проза Генріха Белля насичена гуманістичним пафосом, особливо яскраво це виявилося в його творах про війну. Письменник порушує питання колективної відповідальності нації, народу за розв’язання війни й особистої відповідальності людини за пасивність у боротьбі проти неї.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1.Написати твір на тему : «Засудження жаху і безглуздості , жорстокості війни . А мир – безцінний дар, кожну мить якого треба цінувати».

02.03.2023 Українська мова

Урок 20

Тема: Поняття синтаксичної норми. Синтаксична помилка.

Синтаксичні норми визначають правила побудови словосполучень і речень.

Синтаксична помилка — це порушення синтаксичної норми.

Домашнє завдання !!

1.Виправте синтаксичні помилки, поясніть, які синтаксичні норми порушено.

ООН прийняв резолюцію, згідно наказу, дякувати вас, особливо на мене сильне враження справив герой оповідання, пішов в кіно, взяв з шафи, вийшов з школи, по виконанні завдання, при досліджуванні ми виявили, по власному бажанню, на протязі дня, слід потурбуватися за своє здоров’я.

2.Тести

1.Синтаксичну норму порушено у словосполученні

-дякувати вчителю

-вибачте мені

-навчати мові

- хворіти на грип

2.Синтаксичну норму порушено в реченні

-Олімпіада з фізики відбудеться наступного тижня.

-За рівнем складності вона не відрізняється від минулорічної.

-Консультації з улюбленого предмета ми відвідували завжди.

-По результатам змагання наша школа посіла перше місце.

3.Синтаксичну норму порушено у словосполученні

-наслідувати батьків

- потребувати допомоги

-згідно опитуванню

-опановувати технікою

4.Синтаксичну норму порушено у словосполученні

-дякувати приятелю

-вибачати товариша

-засвоїти правила

-із-за технічних причин

5.Синтаксичну норму порушено в рядку

-по всім правилам

-за працею — шана

-мешкає по вулиці Франка

- пішли спочити по вечері

6.Синтаксичну норму порушено в реченні

-За царя Панька була земля тонка.

- Плисти все життя по течії.

- Не розказуй мені за такі сумні події.

-За морем тепліше, та вдома миліше.

7.Синтаксичну норму порушено у словосполученні

-ходити по гриби

- старші віком

- з серпня до жовтня

-консультації по складни питанням

8.Синтаксичної норми дотримано в реченні

-Оксано Іванівно, вас запрошує директор.

-Я так скучив за вами, тітонько Олено!

- Миколо і Наталю, починайте працювати.

- Завжди раді вас бачити, Семен Андрійович.

9.Яке слововживання є нормативним:

-заступник директора з виховної роботи, оцінки з фахових предметів, працювати за обраною спеціальністю; курси з вивчення іноземної мови

-заступник директора по виховній роботі, оцінки по фахових предметах, працювати по обраній спеціальності; курси по вивченню іноземної мови

- заступник директора з виховної роботи, оцінки з фахових предметів, працювати за обраною спеціальністю, курси по вивченню іноземної мови

- заступник директора з виховної роботи, оцінки по фаховим предметам, працювати за обраною спеціальністю, курси з вивчення іноземної мови

10.У якому реченні відсутні пунктуаційні помилки:

-Мова – не тільки засіб спілкування, а й природний резервуар інформації про світ, насамперед про свій народ (В. Русанівський)

-Мова – це найбільший духовний світ, у якому народ виявляє себе творцем, передає нащадкам свій досвід і мудрість, перемогу і славу, культуру і традиції, думи і сподівання (І. Вихованець)

-Основою мовленнєвої культури – є грамотність, тобто дотримання загальноприйнятих літературних норм у користуванні лексичними, фонетичними, синтаксичними, і стилістичними засобами мови (З підручника).

11.Визначте рядок, у якому є неправильно утворена форма прикметників вищого і найвищого ступенів порівняння:

- менш надійний, найдобріший, якнайдальший

- найбільш привітний, вужчий, найбільш відоміший

-найстаріший, щонайдовший, якнайзручніший

-легший, дорожчий, гірший

12.Позначте рядок у якому припущено помилки у вживанні словосполучень:

абонентська скринька, провідний фахівець, правильна відповідь, у будь-якому випадку

-бути у відрядженні, о третій годині, за два кроки від нього, гарні шпалери

-грецькі горіхи, великі доходи, вартий уваги, колишні учні

-через брак часу, зайвий раз, олійна фарба, вартий уваги

13.Позначте рядок, у якому припущено помилки у вживанні словосполучень:

- канцелярське приладдя, ліки проти застуди, меблевий магазин, міжнародне становище

-кидатися в очі, примхлива погода, згідно з інструкцією, скласти іспит

-паперова тяганина, передплата розпочалася, оскаржити вирок, обсяг роботи

-дрібні гроші, наступного дня, незважаючи на перешкоди, завдати удару

14.Лексичну помилку допущено в рядку

- освітлювальний пристрій

-освічена вулиця

-освітній простір

-освічений юнак

15.Граматично правильне речення утвориться, якщо до фрагмента «Прочитавши книгу…» додати

-діти поділилися своїми враженнями з нами.

- із радістю знову переглядається фільм.

- вона надзвичайно сподобалася всім моїм друзям.

- здійснюється обов’язковий аналіз центральних образів

16.Граматично правильна відповідь на запитання «Котра година?»

-половина дванадцятої

-за десять дванадцята

-десять хвилин першої

-без двадцяти десять

17.Неправильно вжито прийменник у реченні

-Уважно прочитайте інструкцію з використання приладу.

-Пожежа спалахнула через недотримання елементарних норм безпеки.

- Пасажир вийшов із автобуса на вимогу водія.

- В університеті вже кілька років поспіль працює дебатний клуб.

- Школярі знову змушені сидіти вдома із-за лютих морозів.

18.Прочитайте фрагмент учнівського твору, у якому пропущено окремі слова.

Невдовзі Оленка з … виїхали з дому. До … залишалося три … . Друзі провели в дорозі майже добу, але це не робило менш … їхню подорож.

Граматично правильним є варіант послідовного заповнення пропусків

-Ігорем, Конотопу, кілометри, цікавішою

- Ігорем, Конотопа, кілометри, цікавою

- Ігорем, Конотопа, кілометра, цікавою

- Ігором, Конотопу, кілометра, цікавішою

-Ігором, Конотопа, кілометри, цікавою

19.Лексично неправильне словосполучення утворить слово «книжкова»

-торгівля

-фабрика

-мова

- полиця

-справа

20.НЕМАЄ лексичної помилки в рядку

- у січні місяці

- провідний лейтмотив

-ефективний спосіб

-несподіваний сюрприз

21.Правильно вжито прийменник у всіх рядках, ОКРІМ

-двічі на тиждень, на знак прихильності

-написати за зразком, за всіма вимогами

- сестра по матері, по правилам писати

-відповідно до наказу, згідно з розпорядженням

-жадібний до знань, беручкий до роботи

22.Прочитайте речення. Оленка з … приїхали до … засвітла й побачили там пам’ятник … .

Граматично правильним є варіант послідовного заповнення пропусків

-Ігором, Львову, Тараса Шевченко

- Ігорем, Львова, Тарасові Шевченку

-Ігорем, Львову, Тараса Шевченко

-Ігором, Львову, Тараса Шевченка

- Ігором, Львова, Тарасові Шевченку

28.02.2023 Українська література

Урок 22

Тема: Сатирична комедія «Мина Мазайло». Проблема готовності українського суспільства бути українським (на прикладі позиції, поведінки дійових осіб). Специфіка комедійного жанру: про серйозне легко, грайливо.

Микола Куліш написав п’єсу «Мина Мазайло» 1928 року. Це була пародія на урядову директиву 20-х років ХХ ст. про негайну примусову масову українізацію населення республіки, бо більшовицька ідеологія почала втрачати популярність серед людей. Темою твору є показ безбатченків, перевертнів, що зрікаються рідного кореня, стають манкуртами, зрадниками.

Твір далеко не однозначний, дискусійний.

Основа твору – анекдотична реальна історія про те, як харківський службовець «Донвугілля» з Н-ської вулиці Холодної Гори Мина Мазайло вирішив змінити прізвище, у якому вбачав причину своїх життєвих негараздів і службових поразок, на більш престижне – російське Мазєнін. Ця суперечка між членами родини (хтось був за зміну – хтось проти) переходить у сімейну дискусію і виходить на рівень глобальної проблеми.

Але й фінал історії – парадоксальний! А саме: коли Мина Мазайло досягає своєї мети - він таки змінює прізвище на бажане - його звільняють з роботи за опір українізації. Людина у повному розпачі! Що не так? Чим не догодив владі? Цей твір – це пародія на «совєцьку» демократію, коли нібито можна все, але тільки те, що дозволено владою. У творі показано українізацію, зорієнтовану на русифікацію.

А що можна сказати з приводу імен персонажів твору? Чи випадково автор обрав саме такі?

Так, нас зацікавило це питання - і ось про що дізналися. Ми звернулися до антропоніміки, науки, що вивчає імена людей (антропоніми), тобто характеристичні функції імен. Антропоніміка – розділ ономастики, яка вивчає інформацію, яку може нести ім’я людини, тобто характеристику особистісних якостей.

Мина (грец.) – той, хто швидко змінює свою думку. І це ім’я дає персонажу абсолютно чітку характеристику: людина без визначеної життєвої позиції, орієнтується на суспільну ситуацію і прилаштовується до неї.

Мокій (грец.) – бог Мокос – усе піддає сумнівам, насміхається з чогось. Так, Мокій надзвичайно закомплексований у своєму ставленні до української мови, відмовляється розуміти тих, хто його захоплення не розділяє.

Лина (Килина) (лат.) – «органічна» - дружина. Це жінка взагалі без будь-яких переконань, вона згодна з усім, про що говорить її чоловік Мина (хоча, можливо, це і є одна з умов щасливої родини: мати спільні інтереси, розуміти і підтримувати одне одного завжди! Не все так однозначно!)

Рина (Мокрина) (лат.) – дочка – стримана, суха, худенька. Рина справді «стримана», вона все намагається робити чужими руками: Зокрема, переконати брата Мокія погодитися на зміну прізвища за допомогою подруги Улі. Так собі: стоїть збоку і намагається впливати на ситуацію.

Тьотя Мотя (лат.) від «Мотря» - поважна дама. Це взагалі «унікум»: груба, безкомпромісна, настирлива, безапеляційна, повністю переконана у власній правоті, вона просто тисне на родичів, схиляючи на свій бік.

Дядько Тарас (грец.) – «бентежний», «незгодний». Дядько Тарас виглядає у ситуації, що склалася, переконаним прибічником саме українського прізвища, але він дещо розгублений і не зовсім готовий до активної протидії войовничій тьоті Моті, тому опускається навіть до шантажу.

Уля (Юлія) (грец.) – подруга – «гарна», «кучерява», «легковажна». Дівчина піддається на умовляння Рини «закохати» в себе Мокія, почуттів до юнака не мала, по суті справи, вона просто «гралася» з хлопцем на догоду подрузі. Заради справедливості слід згадати, що, зрештою, і сама (нібито!) щиро закохалася в Мокія: сказано ж: «легковажна»!

У зв’язку з неоднозначністю тлумачення імен та прізвищ персонажів твору, великої кількості суто українських слів жанр твору визначають як «філологічна комедія», бо багато з них перекласти іншою мовою просто неможливо. Хочу наголосити на тому, що твір «Мина Мазайло» є комедією і в ньому використано кілька засобів комічного. Специфіка комедійного жанру полягає в тому, що про серйозне говорять легко, грайливо…

Гумор – беззлобний, доброзичливий, добродушний тон у висміюванні недоліків людей. Наприклад, коли Рина просить подругу Улю «закохати» в себе брата Мокія, щоб той кинув «свої українські фантазії».

Іронія – схвалення чи засудження когось чи чогось для протилежного ефекту. Мазайлиха жахається впливу на Мокія дядька Тараса, у якого навіть «…кури по-українському говорять». Мина Мазайло, говорячи про значення серця для організму людини і сподіваючись на дозвіл на зміну прізвища, говорить, що «це… орган, що передчува і вгадує». А про що йдеться, ми всі розуміємо…

Сатира – гостре викриття негативних явищ, їх нікчемності. Огидно й недолуго виглядає «конкурс» на .вибір майбутнього російського прізвища: «Сіренєв!...Розов!...Де Розе!...Тюльпанов! Фон Лілієн!». А картина, коли газету, у якій було надруковано про зміну прізвища Мазайло на Мазєнін, взяли в рамку і повісили на стіну, викликає лише презирство. Рина власне прізвище називає «малоросійським», а не українським, висловлюючи тим самим зневагу до родинних коренів, своїх предків, - і навіть не усвідомлює цього.

Сарказм – відвертий вияв ненависті й презирства до зображуваного. Так, тьотя Мотя називає українську мову «австріяцькою видумкою». А Рина, розповідаючи про літературні уподобання Мокія, розповідає Улі: «…там у нього словники, книжки, Хвильові всякі, Тичини», викриваючи власну неосвіченість.

Гротеск – карикатурне спотворення зображуваного. Зокрема, як вирок сприймається німа сцена у фіналі п’єси, коли такий «слухняний» громадянин заради кар’єри і аби догодити владі отримує бажане і змінює-таки прізвище з українського на російське, – його «…звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації…» Це був шок і для родини, і для самого Мини Мазайла! Складається абсолютно парадоксальна, абсурдна ситуація. А висновок один: не можна жити догоджаючи владі. Висміюється позиція безбатченка: аби не били і кормили – «хохол» ляже під будь-яку владу – і раптом! Знову не догодив?! Радує тільки одне: не всі такі моральні покручі, як Мина Мазало! Гірко й боляче спостерігати за тим, що правдиво демонструє автор читачеві: українці висміюються всіма можливими засобами! А це так образливо! Національна ідея висвітлюється як засіб спекуляції. Змальовується трагічне становище української мови на власній землі і зацькованого народу. Звідки така зневага до всього українського? Від батьків! З родини! Адже ще з дитинства Рина називала Мокія «папою». Якщо діти не виховані і роблять щось не так – виховувати слід їхніх батьків!

Українізація – це низка адміністративних заходів, спрямованих на підтримку та функціонування української мови.

Друга половина 20-х років була сповнена різних політичних подій, щоб не двозначно охарактеризувати історичний відрізок часу, який відображено у п’єсі Куліша «Мина Мазайло» давайте звернемося до мови документів: В. Чубарь у квітні 1926 року на сесії ЦВК СРСР сказав:«Я заявляю со всей ответственностью, что у нас русский язык так же общепринят, как и украинский, но надо добиться того, чтобы, когда в учреждение приходит крестьянин, знающий родной язык, ему ответили на том языке, который он понимает…»

Наче б то досить гуманна ідея, проте з самого початку визначено, що українська мова – це мова селян. Також чітко окреслено завдання: примусити службовців вчити мову. А у що вилилась «українізація» ми дізнаємося з п’єси Свою комедію М.Куліш писав на живому матеріалі, який давав процес українізації, запроваджуваної у 20-х роках ,

Цей герой не літературний привид , а реальна істота, український тип манкурта, нігіліста. Дружина М.Куліша зазначає ,що ще працюючи над своїм «Миною», Микола якось зайшов до загсу і там прочитав список змінених прізвищ. Між іншим там було прізвище Гімненко, змінене на Алмазов. Це його так розсмішило, що він вирішив вставити цей епізод у п’єсу.» Мина, тьотя Мотя, Баранова-Козино мали й інших прототипів , які належали до найвищих московських та харківських елітних верств.

«Філологічна» комедія Миколи Куліша «Мина Мазайло» тріумфально йшла на сценах багатьох театрів України, але після 1930 року, коли «українізація в Україні була згорнута», навколо п’єси тривала дискусія і вона все-таки стала заборонена. У «Літературному Ярмарку» було навіть надруковано лист службовця Мини Мазайла до наркома освіти М.Скрипника зі скаргою на українізацію. Цей лист-фейлетон переносить ситуацію із твору М.Куліша в життя. Тож перед сучасним читачем постає питання: чи готове було українське суспільство 20 –х років ХХ ст. бути українським?

- Що потрібно брати до уваги, щоб знайти відповідь. Як «філологічна» комедія стала політичною сатирою?

ТОМУ що :

Микола Куліш зачепив проблеми, які під час коренізаціі були на слуху не тільки літераторів, а політиків, пересічних громадян.Проблема ставлення до своєї мови українців зачіпала глибоко завжди, а особливо під час українізації.Почуття меншовартісності українців – це багатовікова проблема, вона не розв’язана і до нашого часу. А час від часу потріпається політиками.

Специфіка п’єси в тому, що жоден із персонажів не може сприйматися серйозно. Всі вони ніби вихоплені з життя, але відірвані від багатовікової національної культури свого народу.

Мина Мазайло – малорос - кар’єрист. Мина, сам того не підозрюючи, продемонстрував три типи чиновників, показавши, що жоден з них не готовий до українізації.

Мазайлиха і Рина – інтриганки, які вважають українізацію непотрібною. Проблеми вирішують чужими руками.

Мокій закоханий лише у мову, тому українізація поверхова. Захоплення українською мовою робить Мокія відірваним від життя. Він ніби не живе , а грається в життя. Такий патріотизм не витримає випробування.

Дядько Тарас – анахронічний націоналіст

Тьотя Мотя із Курська має великодержавницькі погляди зрусифікованої людини.

Друзі-комсомольці мають взагалі свою теорію, що скоро прізвищ не буде, а лише нумери.

Кожен з них хоче зробити щось докорінно важливе, але воно таке далеке від них. І тут випливає риторичне запитання: чи має право на особисте вільне життя Україна, якщо члени однієї родини не можуть жити мирно?

П’єса «Мина Мазайло» навчає нас відстоювати свої вподобання та переконання, не боятися сказати вголос думку. Навіть зустрівшись із різними тьотями мотями, минами, ринами, не варто тихо погоджуватися з усім, ними сказаним. Треба вчитися не соромитися себе, передусім свого походження та родини. Мокій і Мина, хоча батько й син, але в житті вони є антиподами. Треба вміти слухати один одного, приймати спільні рішення, шукати «золоту середину».

Отже, автор сміється, і над Мокієм, а не схвалює. Чому?

Його боротьба за українську мову - не конкретні дії, а захоплення зовнішньою формою проблеми, але не змістом. Любов до свого викликала у нього нехіть до іншого, його ставлення до мови як науковця.

Написати власну думку:

1.«Я вважаю, що всі наші сучасники, як і сучасники Мини Мазайла , готові стати справжніми українцями…»

Для зразка !

Я вважаю, що наші сучасники готові стати українцями. Вони відстоюють своє право скрізь, навіть на Майдані…

Я вважаю, що мої сучасники вже готуються бути справжніми українцями, вивчають рідну мову. Для цього їм потрібен час…

Майбутнє України – у руках молоді, у наших руках! Запорука здоров’я нації – у глибинному знанні вікових національних традицій народу, у знанні рідної мови, культури. Основою формування свідомого патріота є родина, але не обивателів, не «ходячих шлунків», а справжніх активних громадян своєї держави, здатних зробити правильний вибір у житті і готових нести за нього відповідальність. Задача молоді – любити Батьківщину, бути з нею в горі і радості, працювати заради її процвітання й щасливого майбутнього дітей!

АБО !

2. Написати есе «Чому не можна забувати звичаїв і традицій рідного народу?»

28.02.2023 Зарубіжна література

Урок 20

Тема: Генріх Белль. «Подорожній, коли ти прийдеш у «Спа..»Життєвий і творчий шлях письменника. Засудження антигуманної сутності Другої світової війни, її руйнівних наслідків для людства в оповіданні «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…». Образ школи як художня модель нацистської Німеччини.

Серед німецькомовних письменників, які прийшли в літературу після другої світової війни, один із найвідоміших — Генріх Белль: лауреат Нобелівської премії (1972), свідок найдраматичнішої доби в історії Німеччини. І хоча безпосередньо про неї він писав не часто, але гіркий досвід війни визначив глибинний сенс творчості митця, у якій гуманізм, сумління, незалежність органічно поєднано з майстерністю художника, здатного почути биття серця окремої людини й потужний пульс історії. Белля називали «совістю німецької нації», хоча сам письменник це визначення відкидав. Він уважав, що має інше завдання — бути художником, який повинен творити для людей. Друга світова війна - величезна катастрофа XX століття - знайшла своє відображення у творчості багатьох письменників світу. Ставши очевидцями та учасниками її, переживши та переосмисливши бачене, вони створили надзвичайно сильні за своїм емоційним впливом твори, які викривали злочинну та антигуманну суть війни. До голосів протесту А.Камю, Е.-М. Ремарка, Е.Хемінгуея та інших долучив свій голос один з найвідоміших письменників повоєнної Німеччини, лауреат Нобелівської премії 1972р. Генріх Белль.

Друга світова війна в житті та творчості письменника.

• Генріх Белль народився у Кельні 21 грудня 1917 року у католицькій сім'ї майстра червонодеревника учасника Першої світової війни. Атмосфера війни і негативне ставлення до неї ввійшли у життя Белля з раннього дитинства. Діти в родині теслі та скульптора-різьбяра виховувались на гуманістичних ідеалах, почували відразу до воєнщини, а згодом до фашизму. Тож не дивно, що саме Генріх виявився в числі трьох із 200 гімназистів гуманітарної греко-латинської гімназії, які мужньо відмовились вступити до спілки гітлерівської молоді.

• Влітку 1939 року Генріх Белль вступив до Кельнського університету, а восени його призвали у гітлерівський вермахт. У солдатській шинелі він пройшов усю війну, побував на території Франції, Польщі, Радянського Союзу, Румунії, Угорщини. На власні очі побачив страхіття війни, жорстокість фашизму, тричі був поранений, кілька місяців провів у полоні. Восени 1945 року повернувся у Кельн, продовжив навчання в університеті.

• Війна стала предметом зображення вже у перших оповіданнях. Г.Белль стверджував: «Так, ми писали про війну, про повернення додому, про руїни. Звідси й народилися ті три визначення, якими наділили молоду літературу: «література про війну», «література тих, хто повернувся», «література руїн». Ці визначення виправдані: була війна - шість довгих років, ми повернулися додому з цієї війни, ми застали руїни і писали про це».

• Хоча Генріх Белль багато писав про війну, його не можна назвати письменником-баталістом: він зумисне уникає писати про битви, про фронтовий героїзм солдатів, бо категорично не приймає ідеалів вермахтівського героїзму і не бачить його втілення у війні. Зате знову і знову змальовує страхітливі наслідки війни: покалічені тіла, понівечені війною долі, спустошене людське життя.

• Вже перша книга, повість «Поїзд приходить вчасно» (1949), зображувала війну такою, якою її бачили солдати. У поїзді, повертаючись з відпустки у свої частини, зустрічаються троє випадкових супутників. І хоча війна ще точиться на чужій території, герої знають, що кінець «Великої Німеччини» близький, і їдуть вони назустріч своїй смерті, яка «ніколи не спізнюється». Про долю фронтовиків наприкінці війни розповів перший роман Белля «Де ти був, Адаме?» (1951). Антивоєнний пафос цього твору став одним із основних його складників.

• Продовжує лінію антивоєнних творів письменника роман «Дім без господаря» (1954). Закінчилась страхітлива війна, та її грізна тінь все ще нависає над героями роману. Минуле з його війною та злочинами фашизму полишило страшні сліди у долі кожного з них, а особливо у долі дітей. І письменник закликає не забувати жахів війни, недавніх нелюдяних злочинів фашизму.

• Аналізові повоєнного життя Західної Німеччини присвячений роман «Більярде пів на десяту» (1959). Та в ньому постійно присутнє минуле, перед яким перестерігає автор читача: воно може повторитися, бо ті, що винні у всіх жахах війни, спокійно прогулюються вулицями, знову займають високі посади, рвуться до влади. Письменника турбує відродження неофашистських тенденцій у країні. Це стосується і двох останніх романів - «Дбайлива облога» (1985) і «Жінки на тлі річкового пейзажу» (1986).

• Борцем за мир, за перемогу гуманних начал у взаєминах між людьми Генріх Белль виступав не лише у своїх творах. Він брав участь у мітингах на захист миру, проти атомного озброєння, його публіцистичні статті спрямовані проти насильства в усіх його проявах. Так, 1982р. на Міжнародному конгресі у Кельні письменник виступив з промовою «Образи ворогів», в якій нагадав про небезпеку реваншизму. 1985р. у зв'язку з сороковою річницею капітуляції Німеччини Белль опублікував «Лист моїм синам», в якому розповів, як він сам пережив і сприйняв закінчення війни. Найчіткіше активна позиція письменника-громадянина була сформульована ним самим: «Ми, письменники, народжені, щоб втручатися». Ці слова залишились його девізом до останніх хвилин життя. Помер Г.Белль 16 липня 1985 року.

Г.Белль та Україна.

• Особливе місце в житті та творчості письменника займає Україна. Як солдат Східного фронту влітку 1943 року Белль перебував на території України. У його пам'яті назавжди залишилися назви географічних місцевостей України, її міст і сіл: Галичина, Волинь, Львів, Одеса, Херсон, Коломия, Стрий та багато інших. У Галичині, біля міста Стрия, гине Андреас - головний герой повісті «Поїзд приходить вчасно». Якесь передчуття підказує Андреасу, що саме тут він незабаром помре - «в неділю рано між Львовом і Чернівцями». Трагізм долі героїв Белля багато в чому визначає їх ставлення до місць, де відбувається дія творів: «Галичина, темне слово, страшне слово і водночас воно вабить до себе. Щось в ньому є від ножа, який поволі ріже...Галичина». Набагато кращим, навіть дещо ліричним є враження героя від Львова: «Львів гарний. Львів він може собі уявити. Гарні, похмурі і важкі ці міста, криваве їх минуле, а тепер їхні провулки тихі, тихі й занедбані...Вулиці тут такі, як у всіх великих містах світу. Широкі, елегантні, пологі сумні вулиці з блідо-жовтими будинками, які здаються вимерлими, а на вулицях повно людей».

Основні проблеми творчості Г. Белля

• Доля німецької молоді за часів війни (збірка оповідань «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...»).

• Відповідальність кожного німця за скоєні Гітлером злочини («Поїзд точно за розкладом», «Де ти був, Адаме?»).

• Негативні явища повоєнної Німеччини («Під конвоєм турботи»)

• Соціальна несправедливість та бездуховність («дім без господаря»)

• Самотність людини у світі («Очима клоуна»).

Тема війни — провідна в оповіданні «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...». І перше, що впадає в око,— його незвичайна назва. Ця фраза є обірваною цитатою двовірша-епітафії (надмогильного напису) давньогрецького поета Сімоніда Кеоського (V ст. до н. е.): «подорожній, коли ти прийдеш у Спарту, перекажи македонцям, що вкупі мертві ми тут лежимо, вірні їм даним словом». У Німеччині вірш про битву у Фермопільській ущелині (коли 300 спартанців на чолі з царем Леонідом загинули в бою з персами 480 р. до н. е.) відомий завдяки перекладу Ф. Шиллера. Поняття спартанське виховання означає надзвичайно високий рівень патріотичного, духовного й фізичного загартування. Воїн-патріот, здатний щомиті стати на захист Вітчизни,— ось ідеал спартанців.

♦ Чому Г. Белль використовує в назві оповідання фразу античного автора?

-Відтоді, як Німеччина стала імперією, вона ототожнювала себе з гармонійною античністю. служіння імперії освячувалося ідеєю справедливості воєн, до яких школа готувала німецьких юнаків.

♦ Якщо спартанці змогли віддати свої життя за Батьківщину, то чому цього не можуть зробити німецькі юнаки?

- Школи Спарти й Німеччини готували юнаків до війни. проте війни Спарти були визвольними, натомість Німеччина провадила загарбницьку політику.

Тепер зрозуміло, що ця фраза невипадково з’явилася на дошці німецької гімназії: вона містить сутність системи виховання тогочасної Німеччини. Захаращуючи голови молоді думками про героїчну смерть, фашистські ідеологи насправді готували для Гітлера гарматне м’ясо. Як відомо, світ визнав героїзм відважних воїнів Спарти й засудив гітлеризм, повставши проти нього та знищивши його спільними зусиллями.

♦ Стислий сюжет оповідання «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...». Поранений солдат потрапляє до шпиталю, який розміщено в одній із міських шкіл. Солдат усвідомлює, що опинився у своїй школі, тільки коли бачить на дошці напис, зроблений ним власноруч ще до війни: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...».

Чому солдат не одразу впізнає рідну школу? На поступовому впізнаванні головним героєм гімназії, у якій він навчався впродовж 8 років та яку залишив три місяці тому, побудовано сюжет оповідання Г. Белля.

Йдучи коридорами гімназії, що бачить головний герой, на які деталі він звертає увагу? чому він не впізнає рідної школи?

Зображення Медеї. Медея — це героїня давньогрецької міфології, яку вважають символом помсти Закохавшись у Ясона, вона допомогла аргонавтам здобути золоте руно й втекла зі своїм коханим Щоб затримати переслідувачів, Медея вбила рідного брата та розкидала шматки його тіла. Згодом Ясон закохався в іншу й вирішив із нею одружитися Сповнена помсти, Медея вбила суперницю, її батька та своїх дітей від Ясона. За допомогою образу Медеї фашистські ідеологи втлумачували думку про те, що Німеччина має помститися за фактичну поразку в Першій світовій війні, зміцнити авторитет нації, розчавлений принизливою виплатою компенсацій Німеччина — та сама Медея, яка заради владних інтересів жертвує власними дітьми.

Статуя «Хлопчик, що виймає терня». Оригінал цієї статуї створено у V ст. до н. е. За легендою, цю статую присвячено спартанському хлопчику, який переміг на змаганнях з бігу, незважаючи на гостру біль від поранення терням. У гітлерівській Німеччині молодь виховували у суворих спартанських традиціях, спотворивши спартанську патріотичну систему виховання, додавши до неї відкриту теорію расизму й шовінізму, просякнуту зневагою до людей, культом грубої сили, грабіжництва й поневолення інших народів.

Макет Парфенона. Чому цей макет виставлено у гімназії? Уся наочність у гітлерівській гімназії підкреслювала тотожність німецької культури й гармонійної культури античності, уважаючи Німеччину єдиною спадкоємицею давньогрецької культури, на якій збудовано цивілізацію.

Грецький Гопліт. Представник важко озброєної піхоти у Давній Греції. До цього війська належали власники середніх статків, які мали змогу придбати обладунки. Це зображення мало виховувати військову дисципліну, прищеплювати войовничість, прагнення стати солдатом.

Курфюрсти. Портрети князів, які сприяли військовому зміцненню Пруссії та прагнули її територіального розширення. Коли Гітлер став повноправним диктатором, він оголосив себе наступником великого курфюрста й кайзера Фрідріха II. Фрідріх Великий досяг найвищого абсолютизму, використовував наймогутнішу найману армію для численних загарбницьких воєн.

Три погруддя — Цезар, Цицерон, Марк Аврелій. За трьома античними фігурами стоїть постать фюрера — диктатора, полководця, філософа.

Гермесова колона. Символ бога Гермеса. На гермах позначали відстані. Герми античності прикрашали головами витонченої роботи Гермес — провідник душ на шляху самопізнання. Герми III Рейху — нові дороговкази для молоді Герой та читач мають відокремити істинний шлях від хибного.

Мармиза Зевса. Зевс — володар людей і всього світу, його силі мають коритися всі. Тотожний образу Гітлера.

Портрет Ф. Ніцше. Необхідний атрибут німецької гімназії. Створеній Ніцше надлюдині притаманні зневага до слабких, прагнення піднестися над світом та мораллю Герой оповідання бачить портрет філософа заліпленим, тому що концепція Ніцше містила антигуманний заряд, проте сам філософ не міг уявити наслідків перекручування його ідеї.

Краєвид Того. Мав спонукати до відновлення втрачених Німеччиною територій.

♦ Чому Белль докладно описує шкільний реквізит?

-Тому що це — навчальна наочність пропагованих владою ідей війни й расизму. Тінь гітлерівської ідеології навіть античні образи наповнює спотвореним змістом.

♦ Чому на цьому етапі герой упізнає школу лише очима, чому мовчать його душа й серце?

-світ, який чомусь пізнавали його очі, був глибоко чужим для нього й нецікавим, також він страждав від поранення.

♦ Чому герой асоціює школу з «мертвим домом», «містом мертвих»?

-Уже на початку оповідання герой стає свідком того, як мертвих солдатів відділяють від «решти» — живих.

♦ Чому як антонім до слова мертві Белль використовує не очікуване живі, а решта?

-(герой міркує про себе не як про живого, а як про «ще не мертвого», який дуже легко може перейти до мертвих.

♦ Де розташовують мертвих солдатів?

-Десь у підвалах школи.

Отже, школа — дім дитинства, радощів, сміху та школа — «мертвий дім», «трупарня». Це жахливе перетворення невипадкове. Школа, що готувала учнів до смерті всією системою виховання, мала стати трупарнею.

Кульмінація оповідання, кульмінація впізнавання, що збігається з моментом усвідомлення героєм того, що з ним сталося: у нього немає обох рук та правої ноги ось результат системи виховання гітлерівців, зокрема у школі святого Хоми (християнській школі, один із постулатів якої — «Не вбий!»). Ключова фраза «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...» набуває в тексті важливого значення й має узагальнено-символічну забарвленість Герой упізнає «свою руку» на дошці, та дописати цю фразу не зможе ніколи: немає чим.

♦ Чому фраза «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...» з’являється в кульмінації оповідання?

-Вона безпосередньо пов’язана з його головною ідеєю засудження війни та є авторською концепцією заперечення війни.

♦ Чому цю фразу не подано повністю?

-справа зовсім не в тому, що героєві забракло місця на дошці. Спартанці, що полягли під Фермопілами, гинули не марно: їхня смерть стала прекрасною легендою, символом свідомого служіння Вітчизні. Вони завершили свою справу, і слова, що сповіщають про це, також завершені. Проте фраза у назві оповідання лише розпочинається прекрасно, але обірвана на півслові: німецькі хлопчики так і не стали героями, до ролі яких їх наполегливо готували.

♦ У тексті є ще одна обірвана фраза: «І зненацька мені спало на думку... «Пішов зі школи на фронт і поліг за...»». Чому цю фразу також не завершено?

-Герой не знав, через що постраждав. Проте йому напевно було відомо, що не за те, про що в гімназії йому тлумачили впродовж останніх років.

♦ Чому таким дивним є тихе прохання: «Молока»?

-Юнак ніби поринає в дитинство. Це безнадійний пошук минулого в мить утрати майбутнього. Прохання звучить як благання порятунку, якого для цього хлопця вже немає. Читач мимоволі проймається не жалем, а ненавистю до тих, із чиєї вини вчорашні школярі гинули й калічилися на війні.

♦ Чи розкрив Белль особливості характеру свого героя?

-Герой оповідання Г. Белля — пересічний німецький юнак, учорашній школяр. Белль нічого не розповідає про характер свого героя, його схильності, він навіть не дає йому імені: тому що таких, як він, були тисячі.

Висновки.

Війна калічить, «пожирає» всіх без винятку, незалежно від віку, характеру, соціального стану. Головне для письменника — показати не долю окремої людини у війні, а страшне обличчя самої війни.

Оповідання раптом обривається (так само, як давньогрецька епітафія у назві твору), і ми не знаємо, що станеться з юнаком: чи виживе він, чи помре, чи знайде своє місце в цьому страшному світі. Якщо з мертвими все зрозуміло — на них очікує пам’ятник загиблому воїнові із Залізним хрестом і написом, — то як щодо тих, хто ніби живий, проте покалічений? Що очікує на тих, хто вже ніколи не допише на шкільній дошці звичайну фразу. Можливо, найстрашніше звинувачення війни — коли ще живий герой зараховує себе до полеглих.

Белль з того самого дня, як став письменником, виявився і проповідником «нового мислення». Він у своїх творах не повчає, не агітує, не вдається до сили логіки, а створює атмосферу, в якій зло стає нестерпним, війна - абсурдом. Спробуймо зрозуміти суть цього мислення та особливості творчого методу письменника, проаналізувавши оповідання «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...». Запитання та завдання:

Подорож коридорами гімназії

Спершу йшли довгим, тьмяно освітленим коридором, із зеленими, мальованими олійною фарбою стінами, в які повбивано чорні, криві, старосвітські гачки на одяг., потому пішли двері з табличками 5-А і 5-Б, а між ними - «Хлопчик, що виймає терня» - прегарне, з червонястим полиском фото у брунатній-рамі.

А ось уже й колона перед виходом на сходовий помісток, і довгий, вузький фриз Парфенону за нею, справжній античний - мистецьки зроблений з жовтавого гіпсу макет, і все інше, віддавна знайоме: грецький гопліт, до п'ят озброєний, наїжений і грізний, схожий на розлюченого півня. На самому ж помістку, на стіні, пофарбованій жовтим, пишалися всі вони - од великого курфюрста до Гітлера...

Та коли ми поминули взірцевих арійців, за ними виринуло й усе інше: троє погруддів: Цезар, Цицерон і Марк Аврелій, рядочком, один біля одного, - чудові копії, всі жовті, античні, поважні, стояли вони попід стіною. А коли ми зайшли за ріг, з'явилася й Гермесова колона, а далі, в глибині коридору, - коридор тут був пофарбований у рожевий колір, - аж ген у глибині, над дверима зали малювання, висіла величезна мармиза Зевса.

І знов я мимохідь глянув ліворуч, і знов побачив двері з табличками: 01 -А й 01 -Б, а поміж ними бурими, немов просякнутими затхлістю дверима вгледів у золотій рамі вуса й кінчик носа Ніцше - другу половину портрета було заліплено папером із написом: «Легка хірургія».

Та ось і він, я його вже побачив краєвид Того, великий і яскравий, плаский, як старовинна гравюра, чудова олеографія, і на першому плані, поперед колоніальних будиночків, поперед негрів і німецького солдата, що безглуздо стовбичив там із гвинтівкою, на першому плані картини красувалася велика, змальована в натуральну величину, в'язка бананів...

Словник:

«Хлопчик, що виймає терня» - славетний твір давньоримського мистецтва, бронзова статуя з V сторіччя до н. е.

Гопліт - воїн при повній зброї у Стародавній Греції.

Курфюрст- Фрідріх Вільгельм Бранденбурзький (1620-1688), який численними війнами заклав підвалини брандер-бурзько-прусської могутності.

Того - колишня німецька колонія в Африці.

Від «лише очима» - до «озвалося серце»

Ти нічого не почуваєш; жодне чуття тобі нічого не каже, самі тільки очі; жодне чуття не говорить тобі, що ти в своїй школі, в своїй школі, яку всього три місяці тому покинув.

Серце в мені не озивалося. Чи то б воно й тоді не обізвалося,, якби я опинився в тій кімнаті, де цілих вісім років малював вази й писав шрифти? Стрункі, чудові, вишукані вази, прекрасні копії римських оригіналів... Ніщо в мені не озивалось, і я мовчки похитав головою.

Все тут було таке далеке мені та байдуже, неначе мене принесли до якогось музею міста мертвих, у світ, глибоко чужий для мене й нецікавий, який чомусь пізнавали мої очі, але самі тільки очі.

І раптом за його плечима, на нестертому другому боці дошки я побачив щось таке, від чого вперше, відколи я опинився в цьому мертвому домі, озвалося моє серце; десь у потаємному його куточку зринув переляк, глибокий і страшний, і воно закалатало в мене в грудях - на дошці був напис моєю рукою.

Функції обірваної цитати у творі.

Пішов зі школи на фронт і поліг за... Подорожній, коли ти прийдеш у Спа... Історичний коментар.

«Подорожній, коли ти прийдеш у Спарту, повідай там, що ми всі полягли тут, бо так звелів нам закон» - це початок вірша давньогрецького поета Симоніда Кеоського, в якому прославлено загиблих під Фермопілами. Під час греко-персидських воєн у 480 р. до н. е. триста спартанців на чолі з царем Леонідом мужньо обороняли Фермопіли від персів. Усі спартанці загинули в нерівному бою. Поняття «спартанське виховання» дожило до наших днів, засвідчуючи надзвичайно високий рівень патріотичного, фізичного й духовного гарту. Ідеал спартанців - воїн-патріот, здатний щомиті стати на захист вітчизни.

Підсумок.

Герой оповідання Г.Белля, звичайний німецький юнак, вчорашній школяр усвідомлює очевидну ілюзорність колишніх ідеалів і свій стан. Він - фізично й духовно скалічена нацистським режимом людина без майбутнього, жертва антигуманної ідеології. Розповідь від першої особи, форма сповідального монологу, використання обірваних цитат дає нам можливість глибоко проникнути у психологію персонажа, розкрити його внутрішній світ, переживання, зрозуміти авторський задум. Читач постійно відчуває присутність самого автора: у співчутливому ставленні до героя, у ненависті до людських страждань, а найбільше - в усвідомленні абсурдності війни, національної провини й відповідальності за її розв'язання.

Домашнє Завдання!!!!!

1.Висловити власну думку: «У чому полягає актуальність оповідання?»

2.Сучасніть і війна .Написати лист українському герою.

23.02.2023 Українська мова

Урок 19

Тема: Написання висловлювань із використанням тропів і фігур .

Милосердя і доброта – це дві дуже важливі і рідкісні якості, які подаровані далеко не кожній людині. Надзвичайно рідко поєднуються духовна й зовнішня краса. Досить часто гарно одягнені молоді люди поступаються місцем у транспорті старшим.

Жорстокість і байдужість усе більше набирає обертів, і від цього стає складнішим життя. Адже саме це говорить про те, що згодом, коли ми самі почнемо потребувати підтримки й допомоги сторонніх, її не буде.

Можливо, зараз потрібно задуматися про відношення до навколишнього світу та ставлення до тих, хто навколо нас. Потрібно бути більш добрими й милосердними, а не тільки красивими та яскравими зовні.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ!!!

Написати твір-роздум на тему :

« Навчаймося добра, як вчаться мови діти,

Щоб потім все життя його творить святе.

Щоби пісні лунали до нестями

І повнився добром наш дім і рідний край».

21.02.2023 Українська література

Урок 21

Тема: Микола Куліш. Основне про життєвий і творчий шлях митця. Зв’язок із театром Л.Курбаса. Національний матеріал і вселюдські, «вічні» мотиви та проблеми у п’єсах.

За період 20-30-х рр. XX століття українська культура пережила своє становлення, розквіт і трагічний фінал. У XX столітті значного розвитку досяг національний театр. Перші спроби підготовки професійних акторів пов’язані з діяльністю драматичної школи, заснованої 1904 року в Києві при музичній школі М. Лисенка, де викладалися теорія і практика сценічного мистецтва. На початку 20-х років в Україні діяло 74 професійні театри, численні самодіяльні театри на периферії та пересувні робітничо-селянські театри, що спеціалізувалися на агітках, прославляючи месіанізм пролетаріату.

Професійний театр розвивався в основному двома напрямками. Режисер Гнат Юра, спираючись на принципи романтичного та реалістично-побутового театру, схилявся до реалістично-психологічної системи, в репертуарі театру переважали п’єси національної драматургії.Натомість режисер Лесь Курбас постійно експериментував, випробував низку мистецьких шляхів – від психологічної драми до експресіонізму.

М. Куліш був обдарованою особистістю: талановитим військовим, громадським діячем, редактором, публіцистом, діячем української освіти, організатором літературного процесу в Україні. Перегорнемо сторінки віх життя і творчості драматурга, якому судилося прожити лише 45 років. Але за цей час він встиг зробити незрівнянно багато.

Микола Куліш - людина складної, трагічної долі. На початку творчого життя Куліш не ставив перед собою великих і масштабних цілей. Проте досяг найбільших вершин. Від природи був щедро обдарованою особистістю: талановитим військовим, громадським діячем, редактором, публіцистом, діячем освіти, соціальним педагогом, прозаїком, полемістом, естетиком і теоретиком художньої культури, організатором літературного процесу в Україні. Але насамперед Микола Куліш – драматург, творчість якого відкрила нові напрямки в розвитку світового драматичного мистецтва ХХ і ХХІ століть. Багатьма дорогами пройшов Микола Гурович Куліш – дорогами навчання, таврійського степу й України, дорогами війн, самовіддачі, духовного піднесення, дорогами творчості, відкриття, переслідувань. За недовге життя йому довелося пережити ледь не все, що тільки може випасти на долю людини. І на всіх дорогах, в усіх життєвих випробуваннях він залишався яскравою постаттю, що прагне справедливості, краси і добра.

Миколі Гуровичу Кулішу судилося прожити лише 45 років. Але за цей час він встиг зробити незрівнянно багато. За десять років всього письменницького стажу - десяток п'єс, і майже кожна була вдалим драматургічним матеріалом для блискучих спектаклів.

Розвиток національного театру в 1920-1930-х роках.

У 20-ті роки в Україні діяли професійні театри, які, попри високу майстерність режисерів і акторів, по-різному бачили своє завдання в мистецтві. Перший, який очолив Гнат Юра, обрав психолого-побутовий напрям. Інший обстоював експериментальні вистави, поставлені Лесем Курбасом, прихильником експресіоністичного театру. Витоки обох театрів - Галичина, саме звідти була більшість членів колективів.

У1920 р. театру, очолюваному Гнатом Юрою, було присвоєне ім'я Івана Франка. Спочатку театр функціонував у Вінниці, згодом - у Харкові, а потім у Києві. Коли столицю перенесли до Києва, театр ім. І.Франка став провідним українським театром. Хоча Г.Юра побував у складі Молодого театру Л.Курбаса, це не вплинуло на творчу манеру режисера.

Взірцем для нього став реалізм Московського художнього театру, який відтворював зрозумілі картини реального життя і не вимагав розгадування символіки. Г.Юра був ближчим не до західноєвропейської, а української ментальності - емоційної, сентиментальної і конкретної. Тому його мистецтво близьке до театру корифеїв, традицію якого він утвердив у нових політичних умовах. По суті, це було мистецтво українського села, а Україна в 20-ті роки залишалася селянською. Тому позиція театру Івана Франка була близькою і зрозумілою пересічному глядачеві. Завдяки прекрасному мистецькому складу (сюди в різні роки входили А.Бучма, Н.Ужвій, Ю. Шумський) театр здобув велику популярність. «Молодий театр» - «Кийдрамте» - «Березіль» - такий ланцюжок розвитку мистецького антиподу театру ім. І.Франка - експериментального театру Леся Курбаса. Лесь Курбас народився на території сучасної Тернопільщини, навчався у Львівському, а згодом Віденському університетах. У Відні вивчав філософію, відвідував драматичний відділ консерваторії. Початком режисерської роботи на батьківщині стала серія вистав під назвою «Театральні вечори» у Тернополі. У 1915 р. Курбас переїжджає до Києва, де стає актором театру М.Садовського, а вже у вересні 1917 р. організовує «Молодий театр». За короткий час Курбас поставив більше 15 п'єс українських і зарубіжних авторів. Проте найповніше талант режисера виявився у творчому об'єднанні «Березіль», створеному в 1922 р. За чотири роки (до переїзду в Харків у 1926 р.) «Березіль» Л.Курбаса став зразком експресіоністичного театру, класичність якого визнали в Європі. У Харкові мистецьке об'єднання «Березіль» реорганізувалося в театр, який на той час стає центральним в Україні. Саме в Харкові перетинаються життєві й творчі шляхи Л.Курбаса та М.Куліша. Співпраця талановитих митців стала новим етапом розвитку театру. Заслуга Л.Курбаса в тому, що він європеїзував український театр, який до того був національно-етнографічним, побутовим; створив експериментальний театр українського модернізму. Театр Курбаса - це театр дії, який спирався на активну позицію глядача. Мистецтво, за Курбасом, повинне вдаватися до образного перевтілення. Велику роль режисер відводив умовності в постановці п'єс. Замість звичних декорацій використовував, наприклад, двоярусні станки, які могли підлягати реконструкції прямо на сцені. Актори зверталися безпосередньо до глядачів і йшли до них у залу. Та найголовнішим було те, що Курбасові вдалося синтезувати глибокі національні традиції з найновішими формами. Його вчення випередило час і збіглося з науковими досягненнями сучасної філософії і психології. Новатором був Микола Куліш, «талант світового масштабу. В сучасній йому драматургії він не мав собі рівних» (Ю.Смолич).Творець необарокової драми, корені якої сягають традицій Шекспіра і Лопе де Вега, вертепної драми, прожив коротке, але яскраве життя. За десять років активної драматургічної діяльності він створив десять п'єс, кожну з яких можна назвати шедевром.

Дитинство і навчання в Олешках.

Назвали Куліша на честь Святого Миколая, тому що народився майбутній драматург у переддень одного з найулюбленіших свят дітвори - 18 грудня 1892 р. в с. Чаплинка на Херсонщині в бідній селянській родині. Проте від дитинства в нього залишилися суперечливі і гіркі враження та почуття. Антоніна Куліш, дружина митця, у своїх мемуарах детально виклала один із драматичних моментів його дитячих літ, записаний зі слів письменника, що засвідчує, що мати його неодноразово била за брехню та інші провини. Свої враження від дитинства загалом Микола Куліш лаконічно узагальнив у відомій автобіографії, написаній 1921 року російською мовою.

“ Початок мого дитинства - самотність у хаті й схильність до блукання. Базар вабив мене недогризками, ярмарок – каруселями, церква – процесіями та хоровим співом; весілля своїми обрядами і музикою; похорони – поминанням й бубликами, та ще й те, що на похоронах мене не били ” . Із п’яти років хлопчик почав працювати у наймах. А з 9 років - Микола Куліш навчався у церковно-парафіальній чотирикласній школі, де він проявив себе як здібний учень з надзвичайно гарною пам’яттю. Чаплинські інтелігенти (особливо енергійний шкільний вчитель Володимир Пилипович Губенко, який довго переконував батьків Миколи Куліша, що їхній син дуже здібний) вирішили допомогти обдарованому хлопцеві і зібрали кошти — близько 100 карбованців — щоб він міг продовжувати освіту в міському училищі повітового містечка Олешки. Мати Миколи Куліша померла досить рано – 1906 року. Батько починає часто випивати, згодом одружується і слабкі сімейні зв’язки між батьком та сином поволі обриваються. Коли закінчилися гроші, Микола позбувся даху над головою і шматка хліба. На щастя, хлопчика прийняли до сирітського притулку й він зміг і далі продовжувати навчання. Та в цьому притулку завідуючою була ” стара карга ”. Вона знущалася з хлопчика, а він не міг і не бажав терпіти. Спрага знань повела Миколу у п’ятикласну приватну чоловічу гімназію, де він захопився музикою, літературою, створив драматичний гурток з ровесників і сам для нього писав репертуар. А крім цього, читав однокласникам сатиричні вірші і редагував усі стінгазети та рукописні журнали чи альманахи, які виходили в цьому навчальному закладі, малював карикатури. Коли гімназію закрили, здав екстерном гімназійний курс та поїхав на Кавказ. Юнак мріяв поступити до вищого навчального закладу, і в 1914 р. Куліш вступає на історико-філологічний факультет Одеського університету. Оселяється на квартирі родини Невеллів, свого гімназійного приятеля, де й познайомився зі своєю майбутньою дружиною Антоніною Невелль. Але Перша світова війна перекреслила всі плани. В Олешках юнак почав писати: спочатку вірші, фейлетони, епіграми, гострі статті, сатиричні поеми, які розміщав в учнівських часописах «Наша жизнь», «Колючка», «Стрела», «Веселое язычество». За часів навчання в Олешківському міському училищі Куліш створив учнівський драмгурток, в якому був і режисером, і актором, і драматургом. Саме в Олешках Куліш і знайомиться з відомим письменником і перекладачем Іваном Дніпровським, який згодом написав багато спогадів про Куліша. Їхню дружбу розірве Іванова смерть від туберкульозу у грудні 1934 р. Проте починається Перша світова війна, і Куліш іде на фронт.

Перша світова війна. Період громадянської війни та Української революції.

У серпні 1914 року М.Куліша мобілізували до війська. В армії несподівано для себе Микола Куліш робить військову кар'єру. Спочатку він служив рядовим у запасному батальйоні і перед відправкою на фронт захотів побачити свою наречену Антоніну, яка була вчителькою у селі за 72 версти від казарми. Тому він самочинно залишив казарму, через що отримав покарання від полковника, хоча й не дуже суворе. Потім Куліша відправили до Одеської школи прапорщиків, після закінчення якої він вирушає на фронт. У 1915–1917 роках проводить на передовій. І тут продовжує писати твори. Здебільшого це були вірші й невеличкі драматичні сцени. Деякі його поезії друкувалися в армійській газеті, а одноактні п'єси розігрували солдати.

Перша світова війна погано відбилася на здоров'ї Миколи Куліша: у нього два поранення, контузія, посилення критичних настроїв. У 1917році, вже будучи офіцером, Микола Куліш під час Лютневої революції стає на її бік, пов'язуючи з цим свої надії на побудову гуманістичного і справедливого суспільства.

З початку 1918 — голова Олешківської ради робітничих і селянських депутатів. Куліш формує в Херсоні Перший український Дніпровський Полк. За гетьманського правління П. Скоропадського Миколу Куліша було ув'язнено на 5 місяців. 1919 р. був нелегким: Куліш хворіє тифом, потрапляє під розстріл денікінців, відступає разом із червоною армією. В Олешках застає радянську владу. 1921 р. стає свідком страшного голоду в степовій Україні. Враження лягли в основу п'єси «97», яка мала згодом величезний успіх.

Кулішеве кохання

Антоніна (Тося), донька Невеллів, 1915 р. стане дружиною Куліша. У цьому шлюбі народяться Ольга, чия гра на фортепіано надихнула батька на написання «Патетичної сонати», і син Володимир. Микола Куліш, як і його дружина, був музикальним, умів грати на скрипці, мандалині й геліконі, більше того, він разом із членами родини Невеллів організував невеличкий сімейний оркестр. Після війни переїжджає до Одеси. Тут виникає любовний трикутник. Куліш боляче переживає цю історію: хоча жінка й опікується вихованням дітей, облаштуванням побуту, проте душа чоловіка прагне бачити перед собою передусім Музу, яку Куліш зустрів в міщанській Одесі навесні 1924 р. під іменем Ладушка, або Олімпіада Костянтинівна Корнєєва (за чоловіком Маслова), яка працювала директоркою дитячого садка. Вона бачила в Кулішеві насамперед поета, якому бракувало душевної підтримки, романтичної мрії. Це було кохання, сповнене чар весни й південного аромату. Микола Куліш не зміг розірвати з родиною, але до останньої його п’єси лунатиме мотив поетичного, нездійсненого кохання-туги. Стосунки поступово обриваються...

Перебування в Одесі, Зінов'євську і Харкові.

1922 р. Куліш переїжджає в Одесу. Працює інспектором Народної освіти в Олешківському повіті, редагує газету «Червоний Шлях» у Зінов'євську (тепер Кіровоград). У цей період він складає першу українську абетку для дорослих — «Первинка», в якій автор використав твори класичної української літератури, а також деякі власні.

Відкриває українські школи, забезпечує їх кадрами. Організовуючи школи, дбаючи за учнів та вчителів, Микола Куліш багато подорожує південною Україною. Під час голоду 1921–1922 років Куліш усяко намагався допомогти учням. Вступив у Комуністичної партії більшовиків України, за свідченням дружини, насильно. Роки перебування в Одесі ( 1923-1925 ) – це роки безупинної боротьби між ретельним виконанням службових обов’язків, адже працював інспектором Одеської обласної народної освіти, і бажанням творити. Куліш міг писати лише тоді, коли було ідеально прибрано, підлогу вимито, а до його стола взагалі ніхто не мав права підходити, оскільки всі речі там лежали на раз і назавжди встановленому місці.

У 1924 написав п'єсу “ 97 ”, у якій розповів про голод 1921-1922 р. на Херсонщині. Постановки цього твору на харківській сцені принесли Кулішу загальне визнання. За один тільки сезон у Харкові її поставили більше п’ятидесяти разів, чого не спостерігалося стосовно жодного драматичного твору. У 1925 р. переведений до Харкова як шкільний інспектор. Тут він поринає в літературну роботу. Драматургові здавалося, що тут йому створять усі умови для творчості. Переїзд до Харкова і знайомство та дружба Куліша із Хвильовим, Тичиною, Остапом Вишнею, Яновським, Лесем Курбасом та його театром “Березіль” вчинили справжню революцію у творчості Куліша. Але ейфорія перших днів і великі сподівання на розвій творчості швидко зникли, коли Микола Гурович глибше познайомився з темною стороною харківського мистецького і навколо літературного життя. З Хвильовим та Вишнею Куліш їздив на полювання качок, але сам не був мисливцем. Щоб не повертатися без пташатини, купував її на ринку. Мабуть, це з його поведінки скопіював Остап Вишня подібний випадок у своїх ” Мисливських усмішках ”.

Микола Куліш вважав Леся Курбаса видатним режисером і мислителем, цінував як аналітика мистецтва і літератури і як одного з теоретиків української культури. Курбас для Куліша був митцем, який не просто давав сценічне життя його творам, а робив це надзвичайно талановито. Лесь Курбас вважав Миколу Куліша провідним українським драматургом, був одним із найглибших аналітиків його творчості. Дружба між Кулішем і Курбасем тривала 8 років — аж до смерті і мала великий вплив на становлення українського театру в першій половині 20 століття. Через те, що Лесь Курбас дуже шанував Куліша, його п'єси ставилися у театрі “ Березіль “ найчастіше. Про Курбаса говорили, що він міг поставити навіть таблицю множення. Безпосередньо Лесь Курбас поставив п'єси ” Народний Малахій ”,” Мина Мазайло ”, “ Маклена Ґраса ”, за його підтримки ставили п'єси «Комуни в степах» і «97». Якби не заборони, у цьому театрі також було би поставлено інші комедії — це було в намірах театру «Березіль». Літературний диспут 1925-1928 рр. був важливою подією. В лице партійним емісарам Москви Курбас, Хвильовий і Куліш заявили, що справжній мистець ні перед якою силою не поступиться своїм мистецьким суверенітетом. Куліш запекло боронив Курбаса, назвавши його геніальним режисером. Він осудив радянських письменників, що вони задля кар'єри і власної безпеки бояться чіпати національну проблему. Найкращі твори Куліша назавжди були заборонені. Вони не скорилися владі і за це були суворо покарані. Лесь Курбас вважав Миколу Куліша провідним українським драматургом і неодноразово говорив про це у численних виступах, диспутах, статтях. Курбас був також одним із найретельніших аналітиків творчості Куліша. Відзначаючи особливість драматичної манери, режисер акцентував увагу на тому, що вона «романтична в реалістичному». Куліша різко засудили за п’єсу «Комуна в степах» та виключили з партії, у Березолі зняли з постановки всі його вистави Куліша та найгірше те, що і Курбас змушений був кинути театр та переїхати до Москви. Обидва вони не змогли протистояти системі і не змогли нічого зробити. Та хоча би не зрадили своїм ідеалам та одне одному.

Увесь смисл у вірі, і добре , коли людина вірить.

Вирок. Соловки. Табір Сандормох.

Восени 1933 року Кулішеві з Курбасом ще вдалося поставити у “Березолі” ”Маклену Ґрасу”. Ця п’єса виявилася останньою Кулішевою художньою річчю, яку побачила публіка. Та правляча верхівка прекрасно збагнула підтекст драми, те, що твір не про Польшу, а про Україну, що демонським грачем у ній виступає компартія. Після сьомої вистави п’єсу заборонили, а “ Березіль ” ліквідували. 3 грудня 1934 року, після похорону свого друга Івана Дніпровського, Миколу Куліша було заарештовано органами НКВС і звинувачено в приналежності до терористичної організації. Під час судового процесу в “Справі боротьбистів“ у березні 1935 Куліша засуджено до 10 років Соловецьких таборів із конфіскацією майна, і камера-одиночка йому були гарантована. На Соловках утримувався в суворій ізоляції. Його вивезли етапом десь на переломі 1937 — 38 року. На всі запити Кулішевої дружини відповідні вищі установи в Москві відповідали — “не знаємо”.

Миколу Куліша, як і Курбаса, Підмогильного, Зерова, було розстріляно в листопаді 1937 р за постановою особливої трійки НКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 р. Усього вихідців з України було 240 із 1111 осіб, розстріляних в урочищі Сандормох на честь 20-ї річниці жовтневої революції. Всі вони, як і колись, знову були разом... Реабілітований посмертно 4 серпня 1956 за відсутністю складу злочину.

Творчість. У кіно. Вселюдські, «вічні» мотиви та проблеми у п’єсах.

Микола Куліш займався літературною діяльністю майже все своє життя — 30 років із 45. Драматург писав навіть тоді, коли перебував на Соловках, в ув'язненні. За 1923 — 1934 роки Микола Куліш створив близько 15 п'єс. Проте тексти першого («На рыбной ловле») та останнього («Такі») твору були вилучені у письменника під час арешту, і тому вважаються втраченими.

Загалом у літературному розвитку Миколи Куліша містечко Олешки посідає особливе місце, адже тут він починає писати. Перші його твори — це сатиричні вірші, фейлетони, епіграми, що з'являються на сторінках учнівських рукописних журналів «Наша жизнь», «Колючка», «Стрела», «Веселое язычество», ініціатором і редактором яких він сам і був. Інші, недруковані твори поширювалися у списках серед підлітків та молоді і згодом мали значний вплив на них.

Початком активної драматургічної діяльності Куліша можна вважати 1924 р., коли він написав п'єсу «97». Хоча твір не був новаторським, вразила сила таланту письменника у змалюванні страшного голоду 1921 р. Висновок після прочитання п'єси напрошувався сам: державна політика щодо українського села несе горе, призводить до трагедії. Торжествує комуна, яка поставила селянина на коліна, силою зламала його.

Соціально-психологічна драма «Зона» засвідчила прихід нового типу Кулішевих героїв - інтелектуально сформованих особистостей. Крім цього, в інших п'єсах письменник продемонстрував свій комедійний талант.

Куліш розвивав інтелектуально-психологічні традиції драматургії Винниченка, характери у його творах такі ж трагедійні, як у Шекспіра, гротескні й епатажні, як у Мольєра. М.Куліш збагатив жанрову палітру української драматургії. Він розвивав жанри соціально-побутової драми («97», «Комуна в степах»), побутової комедії («Отак загинув Гуска»), психологічної драми («Зона», «Закут»), гротескної сатиричної комедії («Хулій Хурина»), соціальної комедії («Мина Мазайло»), соціально-метафоричної драми («Маклена Ґраса») тощо. 1927р. - завершена п'єса «Народний Малахій», 31 березня 1928 р. поставлена Курбасом. Вистава мала великий успіх, викликала дискусію. Офіційна критика була нищівною. Згодом твір заборонили. «Народним Малахієм» Куліш сказав про те, що не наважувалися сказати інші: про заміну старої релігії новою, соціалістичною, де Єрусалимом є Москва, а Богом Ленін.

Перші п'єси «97» (1924), «Комуна в степах» (1925) переважно реалістично-побутового характеру; комедія-фарс «Хулій Хурина» (1926) має експресіоністичні риси; «Зона» (1926) — гостра сатира на партійних кар'єристів, комедія «Отак загинув Гуска» (1925) має елементи символізму. Творчою вершиною стали п'єси «Народний Малахій» (1927), «Мина Мазайло» (1929). Тема цих п'єс — облудність ідеалів комуністичної революції, національне пристосуванство і фальш міщанського середовища. «Патетична соната» (1929) показує боротьбу трьох сил — комуністичної, білогвардійської і національно-патріотичної у 1917-18 рр. У п'єсі використано засоби тогочасної експериментальної драми у поєднанні з традиційним українським театром (вертеп). У 1930-х рр. Куліш написав п'єси «Маклена Граса» (1933), «Прощай, село» (1933), «Поворот Марка» (1934), «Вічний бунт» та ін. Твори Куліша гостро критикувала офіційна критика. Більшість його творів були поставлені на сцені театру «Березіль» Леся Курбаса.

За творами письменника знято телефільми: «Закут», «Мина Мазайло», «Народний Малахій». Йому присвячено стрічки: «Микола Куліш» (1970), «Микола Куліш» (1991), документальні кінокартини «Пастка», «Тягар мовчання» (1991).

«Не зорі падають на землю, зірки ідуть на небеса» - писав Юрій Рибчинський. Це про них – письменників «розстріляного відродження.

Домашнє завдання.

1.Скласти паспорт творчості письменника

2.Прочитати сатиричну комедію «Мина Мазайло».

21.02.2023 Зарубіжна література

Урок 19

Тема: Розвиток жанру антиутопії у ХХ ст..: ознаки та представники . Зв’язок творчості Дж. Оруелла із соціально-історичною ситуацією доби.

Люди завжди мріяли зазирнути в майбутнє. Звісно, що це є неможливим, однак письменники-фантасти намагались розкрити своє бачення майбутнього. Одні зазирали в нього з оптимізмом, інші — з тривогою та острахом. Поміж багатьох жанрів фантастики з’явився літературний жанр антиутопії, який став своєрідним літописом трагедії, попередженням суспільству про небезпеку духовної деградації та насильства. Антиутопія — це супутник утопії. Сьогодні ми ближче познайомимося з цими жанрами та найяскравішими творцями творів антиутопії.

— Утопія — прекрасне, але нездійсненне майбутнє з елементом соціальної міфології. Утопію трактували як досконалу країну, зображення досконалого суспільного устрою, позбавленого наукового обґрунтування; довільне конструювання ідеалів; загальну назву планів, проектів, для реалізації яких немає практичних підстав; нездійсненні плани соціальних перетворень; сукупність соціальних ідей, лозунгів, цілей, які мають відтінок популізму.

З’явилося це слово з волі англійського письменника і громадського діяча Томаса Мора, який назвав написану латиною в 1515-1516 рр. книгу «Утопією», утворивши це слово з двох коренів «u» і «topos» (тобто місце, якого ніде немає), а, можливо, з інших коренів — «еu» — благо і «topos» — місце (тобто блаженне місце).

В «Утопії» Томас Мор змалював ідеальну, з його точки зору, державу, де все побудовано за законами розуму, де всі люди рівні в усьому: у праці, відпочинку, навіть одязі; де все регламентовано і все підлягає суворому розкладу й дисципліні. Утопія Т. Мора — країна щастя, можливого на землі, до того ж була заселена пересічними земними людьми, тільки дуже розумно організованими.

Отже, утопія як літературний жанр — це абстрактна модель ідеальної соціальної системи, що відповідала уявленням письменника про гармонію людини і суспільства. Коріння жанру сягали фольклору, Біблії, філософських трактатів та інших творів.

Антиутопія з’явилася тоді, коли держава і суспільство виявили свої негативні риси, стали небезпечними для людини, не сприяли прогресу. Це критичне зображення негуманістичної державної системи. В антиутопії автори завжди висловлювали протест проти насильства, абсурдного соціального устрою, безправного становища людини. Автори антиутопій, посилаючись на аналіз реальних суспільних процесів, за допомогою фантастики намагалися передбачити небезпечні наслідки існуючого порядку або утопічних ілюзій. Отже, антиутопічний роман — це роман, у якому розкрито абсурдність і безглуздість нового порядку. Однак, на відміну від гострої критики соціальної дійсності, антагоністичне суспільство антиутопій за своєю сутністю практично стало сатирою на демократичні й гуманістичні ідеали, воно покликане морально справдити історичний соціальний устрій, який виливається в пряму або в додаткову аналогію антагоністичного суспільства.

Класичну антиутопію характеризують:

■ абстрактність;

■ художні моделі ідеального суспільства;

■ настанова на результат соціального розвитку;

■ принцип просторово-часової символічності;

■ підвищена емоційність стилю.

Світ майбутнього в антиутопії є гіршим за той, який критикують, справжній. Антиутопія показує картину трагічної реальності, апокаліптичного буття; якщо утопія являє собою позитивну модель соціальної системи, то антиутопія заперечує і дійсний, і можливі варіанти майбутнього. В антиутопії втілено протест проти насильства, абсурдного існуючого устрою, безправного становища особистості. Автори антиутопій, спираючись на аналіз реальних суспільних процесів, за допомогою фантастики намагалися передбачити розвиток їх у майбутньому, попередивши тим самим про небезпечні наслідки існуючого порядку.

В утопіях зображено світ, сповнений чимось нереальним, який змальовує сторонній наглядач. В антиутопіях світ подано «ізсередини», через бачення його окремими мешканцями, які на собі відчувають недоліки цього світу.

Спільне: утопія й антиутопія з’явилися у зв’язку з необхідністю осягнення існуючого суспільного устрою і прогнозування його в майбутньому; їх поєднував комплекс соціально-політичних проблем, поміж яких були такі: людина й суспільство, особистість і держава, свобода й насильство та інші, що мали філософський характер. Письменників хвилювали питання загального порядку: могла чи не могла інша система дати людині змогу досягнути свободи, щастя, плідної праці; якими були принципи її організації; чи відповідала вона гуманістичним ідеалам. Суттєвою особливістю утопії та антиутопії стало те, що вони змоделювали певний тип державного устрою. Ця художня реальність була наділена власною цінністю, завершеністю, системністю. Утопія і антиутопія як художні моделі орієнтувалися на дослідження соціальної системи державного устрою, на вивчення стану людей і взаємин між ними за певних умов.

Важливою ознакою утопії та антиутопії був їхній прогнозований характер. Вони націлювали на реальність, яку необхідно було змінювати, вказували, як проводити ці зміни. Однак утопія й антиутопія різнилися цільовою настановою, характером закладених у них конфліктів, співвідношенням реального й фантастичного, своєрідністю поетики.

Відмінне: утопія завжди була пов’язана з вигадкою, міфами різного роду, оскільки вона виражала мрію, сподівання на краще майбутнє. Метою антиутопії було розкриття справжніх протиріч життя, звільнення від хибних міфів.

Якщо до утопії звертались у порівняно мирні, передкризові роки в очікуванні майбутнього, то антиутопії писали в складний період невдач. Роман-антиутопія показував неспроможність ідей утопістів. Не можна побудувати ідеальне суспільство, де б було щастя для всіх.

Художні утопії й антиутопії зверталися передусім до розуму, а не до душі читачів. Однак це не їхній недолік, а жанрова особливість, закладений у них життєвий план, основний принцип.

Якщо для утопії характерний ствердний пафос, то для антиутопії визначальним став заперечливий. Установлюючи спільні, типові риси антиутопії, слід зазначити чудове жанрово-стильове розмаїття творів цього роду.

- Таблиця відмінностей утопії й антиутопії.

Відмінності між утопією й антиутопією

Утопія	Антиутопія
Ґрунтується на міфах	Розвінчує міфи різного роду. Зіткнення міфу та антиміфу або міфу й реальності — основа антиутопії
Конфлікт гарного і прекрасного	Конфлікт людини і держави. Головна проблема — духовна деградація людини в умовах насильства
Утопія — особливий різновид фантастичної літератури (але особливого роду, пов’язаного з прогнозуванням суспільства)	Антиутопія не є різновидом фантастики, хоча використовує її елементи. Фантастика в антиутопії має 2 функції: розкрити соціальний абсурд і дати художній прогноз суспільству. Антиутопія завжди пов’язана з реальними процесами, які читач повинен упізнати
Зовнішнє зображення суспільства («світ усіх»)	Зображення суспільства «ізсередини» очима людини, котра переживає конфлікт із державою
Позитивна модель суспільної системи	Негативна модель суспільної системи

Ознаки антиутопії

■ Змалювання певного суспільства або держави, їхньої політичної структури.

■ Зображення дії в далекому майбутньому (передбачалося майбутнє).

■ Розкриття світу «ізсередини», через бачення його окремими мешканцями, які на собі відчувають недоліки цього світу.

■ Викриття негативних явищ у житті суспільства, класової моралі, нівелювання особистості.

■ Розповідь від імені героїв у формі щоденника, нотаток.

■ Відсутність опису домашнього житла й родини як місця, де панують свої принципи та духовна атмосфера.

■ Притаманність мешканцям антиутопічних міст рис раціоналізму й запрограмованості.

Різновиди жанру антиутопїї в літературі ХХ ст. та його представники

■ Соціально-фантастична антиутопія (Є. Замятін «Ми», М. Булгаков «Майстер і Марґарита», А. Платонов «Котлован» і «Чевенгур»).

■ Науково-фантастична антиутопія (М. Булгаков «рокові яйця»).

■ Антиутопія-алегорія (М. Булгаков «Собаче серце», Ф. Іскандер «Кролики і удави»).

■ Історико-фантастична антиутопія (В. Аксьонов «Острів Крим», А. Гладілін «репетиція в п’ятницю»).

■ Антиутопія-пародія (В. Войнович «Москва 2042», Лао Ше «Нотатки про кошаче місто»).

■ Роман-попередження (П. Буль «Планета Мавп», Г. Веллс «Війна в повітрі»).

Антиутопія в українській літературі

У сучасній українській літературі антиутопій порівняно небагато, проте є віддані жанру автори. Поміж них:

■ Володимир Винниченко «Сонячна машина»;

■ Юрій Щербак «Час смертохристів: Міражі 2077 року», «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року», «Час тирана. Прозріння 2084 року»;

■ Артем Чапай «Червона зона»;

■ Марія Косян «Коли у місті N дощить»;

■ Олег Шинкаренко «Кагарлик»;

■ Ярослав Мельник «Маша, або Постфашизм»;

■ Тарас Антипович «Хронос», «Помирана».

Антиутопія в кіно

Поміж найвідоміших екранізацій творів цього жанру: «Метрополіс» (реж. Фріц Ланґ, 1927), «Механічний апельсин» (реж. Стенлі Кубрик, 1971), «1984» (реж. Майкл Редфорд, 1984), «Людина, що біжить» (реж. Пол Майкл Ґлейзер, 1987), «Дванадцять мавп» (реж. Террі Ґілліам, 1995), «Листоноша» (реж. Кевін Костнер, 1997), «V означає Вендетта» (реж. Джеймс Мактіґ, 2006), «Голодні ігри» (реж. Гері Росс, 2012), «Той, що біжить лабіринтом» (реж. Вес Болл, 2014) та ін.

Ознаки антиутопії. Антиутопія є жанром-супутником (антитезою) щодо утопії. Однак це різні жанри, хоча вони мають подібність у походженні й деякі спільні ознаки.

СПІЛЬНІ ОЗНАКИ УТОПІЇ ТА АНТИУТОПІЇ

1. Настанова на художнє моделювання (зображення у творі певної моделі суспільної системи, яка є об'єктом аналізу автора).

2. Дослідження й прогнозування соціальних явищ і тенденцій, їхня проекція на майбутнє.

3. Використання фантастики (соціальної або наукової) з метою художнього експериментування з реальністю.

4. Відображення уявлень про державний устрій (гуманний або антигуманний).

5. Прагматичний пафос — спрямованість на дійсність, яка має бути переосмислена, змінена, удосконалена.

6. Актуальні соціально-філософські проблеми, пов'язані з певною історичною добою, розвитком суспільства.

ОЗНАКИ АНТИУТОПІЇ ЯК САМОСТІЙНОГО ЖАНРУ

1. Тісний зв'язок з реальністю, яка викликає гостре несприйняття автора (утопія характеризується більшою абстрактністю й умовністю).

2. Критика насильницької держави на різних рівнях.

3. Конфлікт особистості з державою, яка придушує її волю.

4. Головна проблема — духовна деградація людини в умовах насильства й пошуки духовного спротиву насильству.

5. Широке використання засобів комічного (іронії, сатири, сарказму, гротеску та ін.) з метою розвінчання суспільного абсурду, антигуманної сутності державної системи, ідеологічного, адміністративного й інших видів соціального тиску.

6. Створення негативної моделі суспільної системи, що суперечить принципам гуманізму.

7. Викриття хибних міфів, міфологічної свідомості, на якій нерідко тримається система насильства.

8. Зображення суспільства «зсередини» — очима людини, яка переживає складний конфлікт із державою та собою, що нерідко перенесений у психологічну площину.

Антиутопія та фантастика. Антиутопія часто використовує елементи фантастики. Залежно від авторської свідомості вони можуть домінувати й визначати художній час і простір або бути «вмонтовані» у реалістичну оповідь. Фактично антиутопія є різновидом соціальної фантастики (інколи в поєднанні з елементами наукової фантастики), проте не всяка фантастика є антиутопією. Основною ознакою, яка відмежовує жанр антиутопії від інших фантастичних творів є зображення моделі суспільства, яка суперечить принципам гуманізму, конфлікт особистості з нею, настанова на прогнозування хибних тенденцій. Фантастика в антиутопії обумовлена не тільки авторською свідомістю, а й зв'язком з реальною дійсністю. Автори творів-антиутопій попереджають людство про негативні явища сучасності та їхні жахливі наслідки в майбутньому.

За змістом і поетикою виокремлюють різні види антиутопії: сатиричну, алегоричну, психологічну, політичну, детективну, молодіжну та ін. Інколи для означення антиутопії використовують такі терміни, як «дистопія», «какотопія», «практопія» та ін., хоча межа між ними не є чіткою.

Яким уявляли «новий світ» у Європі на початку ХХ ст.?

У романі англійського письменника О. Гакслі «Який чудесний світ новий!» (1932) створений образ абсурдної державної системи. Автор показує поширення насильства на всі сфери людського буття. У «чудовому світі» (звісно, це іронія) усі люди однакові, вони не мають права на свободу й особисте життя. Вони пишаються своєю однаковістю, підпорядкувавши свої думки й інтереси державі. Суспільство майбутнього в романі О. Гакслі постає досконалим у технічному й матеріальному аспектах, але духовно цей світ мертвий. Його мешканці забули про те, що таке справжні людські стосунки, кохання, співчуття та страждання. «Новому світові» у романі протиставлений «дикий світ» людей, відірваних від цивілізації. Вони живуть у жахливих умовах, не знають, що таке елементарні норми людського існування, однак найтісніше поєднані з природою, керуються у своїй поведінці власними почуттями й бажаннями. З дикої природи в технічно розвинене суспільство потрапляє головний герой — Дикун, якому показують блага цивілізації. Цей сюжет нагадує традиційні літературні утопії, але тут утопія перетворюється на антиутопію. Захоплення Дикуна дивами прогресу обертаються гірким розчаруванням і відчаєм. Він розуміє, що сексуальна свобода ще не означає свободи особистої, що людина в «чудовому світі» позбавлена індивідуальності, стає бездумним роботом, аморальною істотою, своєрідним механізмом, який приводить у дію величезна державна машина. О. Гакслі у своєму романі-антиутопії показав недоліки технічного прогресу, згубність насильства над особистістю, жахливий наслідок розриву людства з природою, вади, викликані знеособленням і знедуховленням суспільства. В епоху стрімкого розвитку техніки й технологій автор закликав не забувати про окрему людину.

VІ. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Написати розгорнуту відповідь на запитання: «М. Бердяєв назвав утопію прокляттям нашого часу. Як ви розумієте цей вислів?»;

Зв’язок творчості Джорджа Орвелла із соціально-історичною ситуацією доби

Цей письменник посідає особливе місце у плеяді письменників-фантастів. Він зажив усесвітньої слави, його твори пробуджують розум, хвилюють, спричиняють дискусії завжди і скрізь. Про нього написано величезну кількість літературознавчих праць, його книги перекладено всіма мовами, екранізовано й телеекранізовано. Це представник англійської літератури — Джордж Орвелл.

— В англійській літературі ім’я Еріка Артура Блера було відомим як документаліста й журналіста. Проте для масового читача особистість письменника, який працював під псевдонімом джордж орвелл, залишалася втаємниченою Орвелл навмисно просив своїх друзів та колег не писати нічого про людину на ім’я Ерік Блер. Пояснював своє бажання просто: створювати легенду немає сенсу, а правда вийде досить непривабливою, тому що життя письменника — це ланцюг суцільних компромісів та невдач друзі нібито дотримали заборони, однак писали про Орвелла та його творчість поступово, з окремих деталей формуючи цілісну картину життя митця.

— «Дванадцять голосів кричало з пересердя і всі були один до одного подібні. тепер було без жодного сумніву ясно, що трапилося з обличчями свиней. створіння, що стояли назовні, переводили погляд зі свині на людину і з людини знов на свиню, та вже не було змоги сказати, хто були одні, а хто другі»¹,— так завершується один із найвизначніших творів ХХ ст.— «Ферма тварин» («Скотоферма», «Колгосп тварин») Джорджа Орвелла. Цей твір 1940-х рр. актуальний досі, адже досі є важливими питання, які автор порушив у ньому: де межа, за якою людина втрачає людяність? Чи здатна вона зберегти людські риси? Орвелл уважав, що здатна (Учні занотовують до зошитів тему уроку.)

— Із вірою у своє призначення як письменника Орвелл спостерігав за життям, не відвертаючи погляду від найогиднішого в ньому, досліджував соціальне дно Парижа і Лондона. І завжди намагався заглибитися в сутність людини, зрозуміти її. Щороку виходили друком його романи: «Бірманські дні» (1934), «Донька священика» (1935), «Не кидай конвалії» (1936). Написати твір, у якому верхівку влади названо свинями («Ферма тварин»), означало підписати собі смертний вирок. Таким смертним вироком став для Орвелла не відомий вітчизняному читачеві майже півстоліття його останній роман «1984». У колишньому СРСР із творчістю Орвелла читачі познайомилися тільки 1988 року, коли в журналах було опубліковано «Ферму тварин». У цей період зняли багаторічне табу з іншої антиутопії Орвелла — «1984», роману, про який у радянському Союзі трактували як антирадянський, реакційний. А 2009 року впливова британська газета The Times оголосила роман «1984» найважливішою книгою, виданою за останні 60 років. Джордж Орвелл писав цей роман, усамітнившись на острові Юра, у старому фермерському будинку, куди, поховавши дружину, переселився разом із прийомним сином. Усамітнився так, що навіть друзі ледь могли до нього дістатися: будинок, який орендував письменник, був у 25 км від єдиної там крамниці, ще й приблизно 8 із цих 25 км потрібно було долати пішки. Самотній, незрозумілий сучасникам Орвелл наприкінці життя максимально відмежувався від людей і цивілізації кілометрами землі та води. Однак саме про людство та цивілізацію він думав і писав. У цьому романі багато пророцтв. І вони не застаріли. Можливо, тому, що письменник не тільки переносив своїх героїв у майбутнє — він жив у цьому майбутньому думками.

Джордж Орвелл (Оруелл, Оруел, Орвел) — псевдонім, узятий письменником для його першої книжки нарисів «У злиднях Парижа і лондона» (1933): Джордж — на честь Святого покровителя Англії Джорджа, Орвелл — за назвою річки на півночі країни.

Ерік АРТУР Блер (справжні ім’я та прізвище письменника) народився 23.01.1903 р. в Індії, у м. Бомбей, у родині англійського службовця. Батько Еріка походив зі збіднілого аристократичного роду, завдяки чому хлопець вступив до елітної школи Св. Кіпріана, а згодом — до Ітонського коледжу. В есе «Чому я пишу» Орвелл згадував: у 5-6 років він був переконаний, що стане письменником. В Ітоні визначилося коло його літературних пристрастей — Свіфт, Стерн, Джек Лондон.

Сумніви та суперечності, моральні норми та переконання, максималізм і шалена віра у справедливість, уміння не перейматися загальними ілюзіями — усе це, вочевидь, зароджувалось у його свідомості ще в дитинстві. Він рано зрозумів, що «закон життя — це постійний тріумф сильного над слабким», і якщо не можна змінити світ чи самому стати сильним, то можна визнати свою поразку, перетворивши її на перемогу. Джордж Орвелл багато годин проводив за друкарською машинкою, заробляв на життя миттям посуду в паризькому готелі, учителював, працював продавцем у книжковому магазині.

Після закінчення навчання Ерік виїхав з Англії до її східних колоній, як колись його батько й тисячі незаможних англійців. Він пішов на службу в імперську поліцію, спочатку в Індії, потім — у Бірмі. 1927 року, розчарувавшись в ідеалах і системі, якій він служив, Блер іде у відставку й переселяється на Портобелло Роуд, у квартал лондонської бідноти, потім їде до Парижа — осередку європейської богеми. Однак майбутній письменник вів аж ніяк не богемний спосіб життя: він мешкав у робочому кварталі, де заробляв миттям посуду й набирався досвіду та вражень, які згодом наповнять його романи й численні есе.

Наприкінці 1936 року, коли в Іспанії почалася громадянська війна, Орвелл як кореспондент ВВС та лондонської газети «Об-сервер» разом із дружиною Еллін О’Шоннесі вирушає до Іспанії. Повернувшись, він написав книжку про громадянську війну («Данина Каталонії», 1938). Одинак, скептик, бунтар Джордж Орвелл бореться з усім, що пов’язано з владою. Уже в романі «На свіже повітря» (1939) він передрік, що після війни, яку також передбачив, настане ера тоталітаризму, черг за продуктами, гумових кийків, гасел і садизму. Герой твору розмірковує, що «ніколи не буде нестачі у фізіономіях, розбитих гайковими ключами». 1939 року письменник замислюється над тим, що «завжди знайдеться новий тиран, готовий змінити старого».

Друга світова війна застала Орвелла в Лондоні. Він не зміг піти на фронт через підозру на туберкульоз. Натомість став сержантом волонтерів місцевої оборони, працював на ВВС, публікував статті у пресі... І писав дивний твір, подібного якому ніколи не було в його доробку і який вважають найбільшим його здобутком — казку «Ферма тварин» (1945): про те, «як революції неминуче зраджують свою природу; як ідею рівності втілюють у тому, що хтось виявляється рівнішим за інших; як заради нового ладу колективна воля чинить насильство над особистістю». Згодом виходить друком роман «1984» (1949), у якому автор змальовує гротескну картину життя в тоталітарній державі, ототожнюючи її з СРСР.

29.03.1945 р. під час хірургічної операції померла дружина письменника. Після втрати Еллін Орвелл переселився на відлюдний острів на узбережжі Шотландії, де працював, майже ні з ким не спілкуючись. Тут він завершив роман «1984», який вийшов друком 1949 року.

Джордж Орвелл не дожив до того часу, коли гігантська тоталітарна імперія СРСР розвалилася. Помер він 21.01.1950 р. в Лондоні, у віці 46 років. Однак донині його твори є актуальними, застерігаючи людство від небезпеки відродження тоталітарних режимів.

16.02.2023 Українська мова

Урок 18

Тема: Розпізнавання тропів і риторичних фігур . Збагачення тексту і речень тропами і фігурами .

ВИРАЖАЛЬНІ ЗАСОБИ РИТОРИКИ:

риторичні фігури та тропи

У наведених прикладах є виражальні засоби риторики (риторичні фігури чи види троп. Матеріал для повторення !!

Риторичні (стилістичні) фігури:

Анафора (або єдинопочаток):

а) Встань,

Встань, орачу! Вже прогули вітри,

Проскрипів мороз, вже пройшла зима..!

Встань, орачу, встань!

Сій в щасливий час золоте зерно..!

(І.Франко. “Гріє сонечко” із циклу “Веснянки”)

б) Сім літер, що палають в слові “Україна”,

Сім літер, що вогнем лягли на Монпарнас,

І сім зрадливих куль на вулиці Расіна –

Призначення, мементо і святий наказ.

(Н.Лівицька-Холодна. “Сім літер...”)

Епіфора (повторення однакових слів, виразів, звукосполучень у кінці речень, рядків чи строф):

Душно і хмарно,

Важко бурливий час!

Чи гинуть марно,

Щоб світ не знав о нас?

Йти в небезпечний бій

Чи гнутись плазом?

Друже сердечний мій,

Ходімо разом!

Щастя не ждімо,

Щастя не де, а в нас!

К сонцю спішімо,

Хоч його промінь згас, -

Вдень буде знов ясніть

В правди і волі світ

Ходімо разом!

(І.Франко. І.Корженкові. Із циклу “Знайомим і незнайомим”)

Паралелізм (паралельне зображення двох (і більше) явищ у схожих синтаксичних конструкціях):

а) Вітре теплий, брате мій,

Чи твоя се мова?

Чи на гірці світляній

Так шумить діброва?

Травко, чи се, може, ти

Втішно так шептала,

Що з-під криги мертвоти

Знов на світло встала?

Чи се, може, шемріт твій,

Річко, срібна ленто,

Змив мій смуток і застій?

Vivere memento!

(І.Франко. “Vivere memento!” – “Пам’ятай, що живеш!”)

б) …То не сива зозуля кувала,

Не дрібна птиця щебетала,

Не у борі сосна шуміла, -

То бідна вдова

У своєму дому

З своїми дітьми гомоніла... (Народна дума)

в) На небі сонце – серед нив я. (М.Коцюбинський)

Антитеза (протиставлення протилежних життєвих явищ, понять, почуттів, думок, людських характерів):

а) Трудно навіть розказати,

Що за лихо стало в краю, -

Люди мучились, як в пеклі,

Пан втішався, мов у раю...

Пан гуляв у себе в замку,

У ярмі стогнали люди,

І здавалось, що довіку

Все така неволя буде...

“В мужика землянка вогка,

В пана хата на помості;

Що ж, недарма люди кажуть,

Що в панів біліші кості!

У мужички руки чорні,

В пані рученька тендітна;

Що ж, недарма люди кажуть,

Що в панів і кров блакитна..!”

(Леся Українка. Поема “Давня казка”)

б) Бо твій патріотизм

Празнична одежина,

А мій – то труд важкий,

Гарячка невдержима.

(І.Франко)

Градація (нанизування виразів з усе зростаючим чи спадаючим значенням):

а) Отак, куме, і наш лях

З русином мудрує:

Тут настопче, там уріже,

Ніде не дарує.

Тут притлумить, припече,

Заплює, зогидить.

Та ще й злий, що з тої праці

Та добра не видить.

“А най, - каже, - тую Русь

Трясця покоцюбить –

І б’ю її, й печу її,

Й ще мене не любить!”

(І.Франко. “Майстер Свирид”)

б) ...Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають...

...а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! – в військо оддають!

(Т.Шевченко. Поема “Сон”)

Інверсія (незвичайне розміщення слів у реченні з метою виділення найбільш значущого слова; перевертання, переставлення. Звичайно підмет стоїть перед присудком, означення – перед означуваним словом і т.д. Коли переставляється слово з його звичайного місця на інше, воно стає більш помітним, підкреслюється його значення і звучання в контексті):

а) Гріє сонечко!

Усміхається небо яснеє,

Дзвонить пісню жайвороночок,

Затонувши десь в бездні-глубіні

Кришталевого океану... (І.Франко. “Гріє сонечко”, з циклу “Веснянки”)

б) Була весна весела, щедра, мила,

Промінням грала, сипала квітки,

Вона летіла хутко, мов сто крила,

За нею вслід співучії пташки! (Леся Українка. “Давня весна”)

Еліпсис (пропуск у реченні слова чи словосполучення, зрозумілого з контексту):

У час світань погожих – світанкова

І вечорова – вечором. В жнива –

Вона зоветься зерниця, житянка,

У темну ніч – стожарниця вона,

Над росами – то росянка, ясиня,

Провісниця, віщунка – у біді,

В людськім коханні – вірниця... (А.Малишко)

Риторичне звертання (це підкреслене звертання до кого-небудь або чого-небудь):

Палій: Січовики! За кого люто

Ви кров братерськую ллєте?..

Як сміли Бога ви забути,

Кому народ продаєте?!.

Ви ж не перевертні, а люди!

Сини мої! Чи ви зі мною?

Січовики: З тобою, батьку, ми з тобою!

Змії ми голову зсічем!

(В. Сосюра. Поема “Мазепа”)

Риторичне запитання (це запитання, яке ставиться не для того, щоб одержати відповідь, а для того, щоб привернути увагу слухача):

а) Хто б то задурно своє віддавав?

Їх би послухав – нічого б не мав,

Сам би, зігнувшись до бруку,

Мусив простягувать руку.

(М.Рильський. “Страйколам”)

б) Хто може випити Дніпро,

Хто властен виплескати море,

Хто наше злото-серебро

Плугами кривди переоре,

Хто серця чистого добро

Злобою чорною поборе?

(М.Рильський. “Слово про рідну матір”)

Повтор (сприяє запам’ятовуванню основної думки, підвищує переконливість промови):

А) асонанс (повторення однакових голосних; наприклад, а, о):

Вітер в гаї нагинає

Лозу і тополю,

Лама дуба, котить полем

Перекотиполе.

Так і доля: того лама,

Того нагинає; .

Мене котить, а де спинить,

І сама не знає...

(Т.Шевченко. “Мар’яна-черниця”)

Б) алітерація (повторення однакових приголосних, наприклад, р):

а) Страшний суд

Ляхи в Україну несуть –

І заридають чорні гори.

(Т.Шевченко.Поема“Гайдамаки”)

б) Недорізаним звіром вітер

Проридає в страшний простор.

(Є.Маланюк)

В) найпростіша поетична фігура – повторення певних слів, що збільшує їх значення в контексті, посилює їх емоційний вплив:

Гомоніла Україна,

Довго гомоніла,

Довго, довго кров степами

Текла-червоніла.

(Т.Шевченко. Поема “Гайдамаки”)

Перехрещення (перехресне розташування чотирьох членів речення, що увиразнює вислів):

а) Ці плани легко скласти,

але важко виконати.

Ланцюжок (це коли зміст однієї ланки думки розгортається, уточнюється, підсилюється наступними):

“Кому належить Берлін, тому належить Німеччина,

кому належить Німеччина, тому належить Європа”. (Г.Жуков)

Гра слів (окраса виступу, завжди подобається слухачам):

“Ми хочемо не одержавлення людей, а олюднення держави” (Хеусс)

“Ми не боїмося ніяких переговорів, але ми ніколи не вестимемо переговори через страх”. (Д.Кеннеді)

Вставка (зауваження, що робиться побіжно, для привернення уваги слухачів):

а) І, зарані знаючи рішення бюро, я вклав руку в кишеню піджака, що біля серця.

Всі пополотніли... (Думали, що в мене зброя).

І, коли я з кишені витяг партквиток, всі раптом і з полегшенням зітхнули.

(В.Сосюра. “Третя Рота”)

б) Тут уже (з пісні слова не викинеш) в таку спокійну нашу бесіду почали вскакувати, з нашого (признаємось) боку, слова, що їх аж ніяк не можна на папір навести... Нехороші почали слова вскакувати...

(Остап Вишня. “Так ми ж народ тьомний”)

Передмова (зауваження, фраза щодо подальших намірів промовця):

а) Зараз я наведу вам аргументи...

б) Ви здивуєтесь, дізнавшись про такі факти...

24. Попередження (формулювання можливих заперечень, висунутих виступаючим тез і їх спростування, що підсилює аргументацію промови).

II. Тропи

Епітет (художнє означення, що виділяє в зображуваному якусь характерну рису чи ознаку, індивідуалізує та викликає певне ставлення до нього):

а) Мати наша – сивая горлиця.

Все до її серденька горнеться:

Золота бджола – намистиною,

Небо – празниковою хустиною,

Сивий дуб – прокуреним прадідом,

Білочка – мальованим пряником,

Жура-журавель над криницею –

Чистою сльозою-водицею,

А земля – пшеницею ярою,

А літа – замисленим явором,

Що із сорок першого журиться:

“Де ж це, молодице, твій суджений?”

Місяць –непоколотим золотом,

А береза – вранішнім солодом,

Хата – ластівками над стріхою,

А туман – вдовиною втіхою.

Крашанкою – сонечко в миснику...

А вона до всіх до них – піснею.

(Б.Олійник. “Мати наша – сивая горлиця”)

б) Найогидніші очі порожні,

Найгрізніше мовчить гроза,

Найнікчемніші дурні вельможні,

Найпідліша брехлива сльоза.

(В. Симоненко)

Порівняння (зіставлення двох (і більше) явищ, предметів чи дій, щоб пояснити одне з них за допомогою іншого чи інших):

а) Ростуть дуби, купають в небі віти,

А навкруги, немов веселі діти,

Дубки та липки зводяться рясні...

(М.Рильський. “Маркові дуби” – на хуторі І.Карпенка-Карого “Надія” на Кіровоградщині – дуби Марка Кропивницького)

б) Як парость виноградної лози,

Плекайте мову...

...Немає

Мудріших, ніж народ, учителів;

У нього кожне слово – це перлина,

Це праця, це натхнення, це людина.

(М.Рильський. “Мова”)

в) Яйце розіб’є, білком помаже,

На дерев’яну лопату – та в піч,

І тріскотітиме іскрами сажа –

Мініатюрна зоряна ніч.

г) В неділю раненько зозуля кувала,

Ой то не зозуля, то рідная мати,

Вона проводжала сина у солдати.

(Нар. пісня) (В цих рядках – негативне порівняння).

Метафора (слово чи словосполучення, що вживається в переносному значенні на основі подібності двох предметів чи явищ в певному відношенні):

а) Як перший грім, мов колесо веселе,

Прокотиться над лісом весняним

І залишить гроза блакитний дим,

А по долинах вогку млу простеле;

Як хмарки, мов Колумба каравели,

На обрії розтануть голубім, -

Зітхнуть поля всі подихом одним,

Гілля на липах оживе дебеле,

Легка бджола за взятком полетить,

Трава збагне, що треба зеленіть...

(М.Рильський. “Перший грім”)

б) Замовкло поле стоголосе

В обіймах золотої мли.

(М.Рильський)

(Метафора замовкло поле є персоніфікацією, оскільки «оживлює» поле. Можна сказати, що в цих рядках автор створює розгорнуту метафору, до складу якої входить і персоніфікація, і епітети (поле стоголосе, золота мла), і яка, у свою чергу, творить поетичний образ поля).

в) Моя душа, немов черешня,

Понад снігами зацвіла.

г) І вся в гірляндах, як індійська жриця,

весна ряхтіла в іскорках роси.

(Л.Костенко) (Розгорнута метафора)

ґ) Давно душа подружена з піснями –

І виться б їм над ночами і днями,

Але мудріш од співу німота…

(О.Стефанович)

д) Сміються, плачуть солов’ї

і б’ють піснями в груди…

(О.Олесь)

Метонімія (слово або вираз, що вживається в переносному значенні на основі зовнішнього або внутрішнього зв’язку між двома предметами чи явищами):

а) Гримить Дніпро, шумить Сула,

Озвались голосом Карпати

І клич подільського села

В Путивлі сивому чувати.

Чи словом зборкати орла?

Чи правду кривді подолати?

(М. Рильський. “Слово про рідну матір”)

б) Прислухайтесь, як океан співає –

Народ говорить.

(М.Рильський. “Мова”)

в) Дивлюсь, ще кволий, у вікно:

Як тепло люди метушаться!

Мов підкріпляюче вино,

По жилах міста ллється праця.

(М.Рильський. “Одужання”)

Синекдоха (різновид метонімії, утворений перенесенням значення з одного явища на інше за ознакою кількісного співвідношення між ними – найчастіше вживання однини в значенні множини):

а) І в час лихий в бою тяжкому

Тут люди слали трудові

Привіти Мінську лісовому

І зоревінчаній Москві...

б) І волю всенародну Конєв

Приніс у Прагу в світлий дар.

в) Іди ж дорогою одною,

Де хижий терен не росте,

І трудівницькою рукою

Будуй майбутнє золоте...

(М.Рильський. “Прага”)

Персоніфікація (вид метафори, полягає у наданні предметам, явищам природи та поняттям властивостей людини, олюднення їх; часто використовують у байках, казках і легендах, де тварини, рослини і неживі предмети, як і люди, мислять, розмовляють, здійснюють певні вчинки; на відміну від уособлення - оживлення):

а) ...Як пісні його

По-чеському до чехів говорили!

(М.Рильський. “Бедржіх Сметана”)

б) Проти ворожої навали,

Проти німецького ярма

Стіною чехи повставали,

І правда їх вела сама.

(М.Рильський. “Прага”)

в) Йде зима й бескидами гуде.

г) Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива…

І блідий місяць на ту пору

Із хмари де-де вигляда…

(Т.Шевченко. «Причинна»)

7. Уособлення (різновид метафори – перенесення властивостей живих істот на предмети, явища природи і навіть на абстрактні поняття, оживлення їх):

а) Ніч темна людей всіх потомлених скрила

під чорні широкії крила.

(Леся Українка. “Досвітні огні”)

б) “Сон налягає. Кладе маленьку лапу на очі і на лице і шепче до вуха: спи...”

(М.Коцюбинський)

в) Закохався вітер у дівча русяве,

Виніс її із колиби і на хмару поклав.

(Д.Павличко.)

Алегорія (інше говорю – інакомовлення; троп, у якому абстрактне поняття яскраво передається за допомогою конкретного образу; в казках про тварин: вовк уособлює жадібність і тупість, лисиця – хитрість і підлабузництво, заєць – боягузтво, осел – упертість і тупість тощо; в байках, притчах, прислів’ях, назвах творів):

а) Роман Панаса Мирного “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” – воли - це алегоричний образ селян; воли не ревли б, якби у них були повні ясла; так і селяни: вони не ремствували б, не бунтували б, якби у них була земля, жили щасливо.

б) “Каменярі” – це “алегоричний образ громади працівників, що спільною важкою працею ламають скелю для промощення дороги” (Франко, XVI, 1955, 401).

в) Лисичка подала у суд таку бумагу:

Що бачила вона, як попелястий Віл

На панській винниці пив, як мошенник брагу,

Їв сіно, і овес, і сіль.

(Є.Гребінка.)

Гіпербола (перебільшення розміру, сили, значення певного явища, щоб надати зображуваному виняткової виразності, загостреності) (художнє перебільшення):

а) В тім гаю,

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло...

(Т.Шевченко. “Якби ви знали, паничі”)

б) А сльоз, а крові? Напоїть

Всіх імператорів би стало

З дітьми і внуками, втопить

В сльозах удов’їх. А дівочих

Пролитих тайно серед ночі!

А матерніх гарячих сльоз!

А батькових, старих, кривавих!

Не ріки – море розлилось,

Огненне море!

(Т. Шевченко. Поема “Кавказ”)

в) Море усмішок.

Парадокс (оксюморон) (оксиморон) (несподівана, дивна суперечність; міркування, яке і доводить певне положення, і заперечує його):

а) Безсмертен, хто прийшов у світ як первоук,

І міццю генія піднісся до вершини...

Стократ загинувши, повік він не загине!

(М.Рильський. “Два сонети про Горького”)

б) А потім – тиша чорна залягла,

І жоден звук стозвукової землі

Не міг крізь неї променем пробитись.

(М.Рильський. “Бедржіх Сметана”)

в) Я дуже сміливий: я не боюсь нікого

Слабого;

За правду битися готов я до загину

З-за тину.

(В. Cамійленко. “Сміливий чоловік”)

г) Палає синім льодом шлях.

д) Сміються, плачуть солов’ї

і б’ють піснями в груди…

(О.Олесь.)

Перифраз(а) (називання предмета або явища не прямо, а в формі опису їхніх істотних і характерних рис та ознак):

а) Великий Каменяр (це Іван Франко).

б) Великий Кобзар (це Тарас Шевченко).

в) Не будь тою людиною, що догори щетиною.

г) Сатиричний вірш В. Cамійленка “Дума-цяця” є перифразом відомої в народі пісні

Д.Банковського “Ґандзя”.

ґ) Даремно ти шукаєш молоду –

За тебе я вінок її розвив.

(Ольшанський звертається до Івана Свічки).

д) Чи викинути серп і йти байдикувати,

Чи долю проклясти за лютий недорід

І до сусід пристать наймитувати

За пару постолів і шкварку на обід?

е) Хай тим стане оце за диво,

Хто під регіт і плач жоржин

Йде косить поетичну ниву,

Позичаючи мозку в машин

14.02.2023 Українська література

Урок 20

Тема: Контрольна робота за темою «Прозове розмаїття».

Контрольна робота

За темою «Прозове розмаїття»

1. Одним з ініціаторів та активних учасників літературної дискусії 1925-1928 рр. був

а) Остап Вишня

б) Микола Хвильовий

в) Євген Плужник

г) Павло Тичина (0,5 бала)

2. Твір «Я (Романтика)» написаний у стилі

а) неоромантизму

б) експресіонізму

в) авангардизму

г) імпресіонізму

(0,5 бала)

3. Укажіть персонажа новели «Я (Романтика)», про якого йдеться в уривку: «Вірний пес революції, вартовий з черепом дегенерата й душею «палача з гільйотини»

а) «я»

б) доктор Тагабат

в) дегенерат

г) Андрюша

(0,5 бала)

4. У творі «Майстер корабля» порушено проблему

а) готовності українського суспільства бути українським

б) внутрішнє роздвоєння людини між гуманізмом і відданістю революції

в) славної та трагічної боротьби народу за свою державність

г) творення нової української культури, самоусвідомлення людини в новій дійсності

(0,5 бала)

5. Підготовку до зйомок фільму та кохання до балерини змальовано у творі, у якому

а) герої рятують чоловіка, якого на щоглі викинило на берег

б) герой переїжджає у фешенебельний будинок з ліфтом

в) персонажі засідають у палаці шляхтича

г) в ліричному ключі розкрито секрети полювання

(0,5 бала)

6. Композиційними особливостями роману «Місто» є

а) поділ на глави, кульмінація на початку твору

б) присвята й розповідь від третьої особи

в) епіграф і розповідь від першої особи

г) дві частини та два епіграфа

(0,5 бала)

7. Про автора твору «Моя автобіографія» відомо, що він

а) працював на Одеській кіностудії

б) був учасником ВАПЛІТЕ

в) мав справжнє ім’я та прізвище Павло Губенко

г) трагічно загинув на Соловках

(0,5 бала)

8. «Ви були коли-небудь на річці Осколі, що тече Харківщиною нашою аж у річку Північний Донець? Не були? Побувайте» - радить герой твору

а) Валер’яна Підмогильного

б) Миколи Хвильового

в) Юрія Яновського

г) Остапа Вишні

(0,5 бала)

9. Увідповідніть пейзажі та твори, з яких вони взяті

1) «Поміж очеретами та верболозом сила- А «Місто»

Силенна невеличких озеречок, вкритих Б «Майстер корабля»

густою зеленою ряскою, лататтям з В «Моя автобіографія»

жовтогарячими квітками-горнятками на Г «Сом»

довжелезних зелених батогах!» Д «Я (Романтика)»

2) «Спереду Дніпро мов спинився в

несподіваній затоці, оточений праворуч,

ліворуч і просто зелено-жовтими

передосінніми берегами»

3) «Море спокiйне й темне. Повiтря

вночi чорне, а тепер - сiре, i можна

бачити за хвилерiзом, за маяком - тiнi

парусiв трьох шаланд»

4) «…Я зупинився серед мертвого степу: -

там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі

озера загірної комуни»

(2 бали)

10. З’єднайте лініями назву твору з проблемами, які в ньому порушені

«Місто»		1) вірності у коханні
		2) гармонії людини й природи
		3) реалізації людини в суспільстві
		4) антигуманних звичаїв
		5) духовного й соціального

(1,5 бали)

11. Чому, на вашу думку, Степан Радченко «забуває» Тамару Василівну й починає зустрічатися із Зоською? Схарактеризуйте його соціальне й матеріальне становище.

(1,5 бали)

Високий рівень

10. Напишіть мінісудження (5-7) речень на одну з тем:

1. «У чому трагедія головного героя твору «Я (Романтика)»?»

2. «Неоромантичні герої твору «Майстер корабля»

3. «Чи актуальні твори Остапа Вишні в наш час?» (3 бали)

14.02.2023 Зарубіжна література

Урок 18

Тема: Віхи творчого шляху й художні здобутки Ф. Ґарсіа Лорки. Жанрове розмаїття його лірики. Яскраві образи й символи у віршах поета. Своєрідність художнього світу Ф. Ґарсіа Лорки.

Творчість Гарсіа Лорки

Федеріко Гарсія Лорка – один з найвидатніших поетів Іспанії початку ХХ століття. Його творчість не тільки відбила загальні настрої епохи, але й показала і вразила красою іспанської культури увесь світ.

Перша збірка поета побачила світ 1918 року в результаті подорожей рідною країною. Вона мала назву «Враження й пейзажі» і одразу принесла Федеріко популярність та визнання. Через рік письменник написав свою першу п’єсу «Чаклунство метелика».

У 20-ті роки ХХ століття Федеріко Гарсія Лорка був помітною фігурою серед художників-авангардистів. 1928 року вийшла збірка «Циганські романсеро», що утвердила поета як одного з представників літератури нового покоління. У його віршах яскраво поєднались буденність і магія, світло і темрява, краса і потворність, простота і загадковість. Про цю збірку сам Лорка казав, що «хотів злити циганську міфологію з усією сьогоднішньо. повсякденністю».

Наступні збірки поезій та драматичні твори тісно пов’язані з життям письменника – життя в Нью-Йорку, повернення в Іспанію, початок громадянської війни: збірка «Поет у Нью-Йорку», п’єси «Публіка» і «Коли пройде п’ять років», «Криваве весілля», «Єрма» і «Дім Бернарди Альби».

Загалом творчість Федеріко Гарсія Лорки – це яскраве втілення андалуського (частина Іспанії, звідки був родом митець) фольклору сучасними йому методами. Фольклор переплітається з міфами і від експериментів письменника отримує нові форми, нове втілення. Традиції ж Лорка підносить на новий рівень – він нагадує про них іспанцям і знайомить з ними увесь інший світ, оспівуючи їх, захоплюючись ними.

Велику увагу в поезії Федеріко приділено музиці й танцю – саме ними так славиться Іспанія й Андалусія зокрема. Вони якомога яскравіше передані у збірках «Канте хондо», що є давнім співом східного характеру, де музика й голос зливаються воєдино, та «Циганське романсеро», де яскраво втілено традиції циганських традицій і звичаїв, особливості їх музики й танців, на якісно новий рівень поет підность жанр романсу.

Отже, творчість Федеріко Гарсія Лорки стала новим етапом в літературі Іспанії, урізноманітнила її образами, зблизила зі світовою літературою.

- Федеріко Гарсія Лорка – іспанський поет і драматург, відомий також як музикант і художник-графік. Центральна фігура «покоління 27 року», один з найяскравіших і значніших діячів іспанської культури XX століття.

- 5 червня 1898 р. народився в містечку Фуенте-Вакерос в іспанській провінції Гренада. У школі вразливий хлопчик вчився не дуже успішно.

- 1909 р. родина переїхала в Гренаду.

- 1910-х Федеріко брав активну участь у житті місцевої художньої спільноти.

- 1914 р. – Ф.Гарсіа Лорка почав вивчати право, філософію і літературу в університеті Гренади, багато подорожує по країні.

- 1918 р. – виходить перша поетична збірка «Impresiones y paisajes» («Враження й пейзажі»), що принесла йому якщо не комерційний успіх, то хоча б популярність.

- 1919 р. – Лорка приїздить до Мадриду. У столичному університеті він знайомиться з Сальвадором Далі та Луїсом Бунюель, а також із Григоріо Мартінесом Сьєрра, директором театру «Еслава». На прохання Сьєрри Лорка пише свою першу п'єсу «Чаклунство метелика» і здійснює її постановку .

- До 1928 року він навчається в мадридському університеті.

- 1928 - 1931 роки – Гарсіа Лорка стає помітною фігурою серед художників-авангардистів. У нього виходять нові поетичні збірки, включаючи «Циганські романсеро», книга віршів «Поет у Нью-Йорку», п'єси «Публіка», і «Коли пройде п'ять років».

- Перед початком громадянської війни Гарсіа Лорка повертається до Гренади.

- 18 серпня 1936 націоналісти заарештовують Лорку, і наступного дня поета вбивають. Після цього до смерті генерала Франко книги Гарсіа Лорки були заборонені в Іспанії.

- Твори Гарсіа Лорки перекладені на багато мов.

Поетичні збірки

1918 - «Почуття та пейзажі».

1921 - «Книга віршів» .

1927 - «Пісні».

1928 - «Перші циганські романси».

1931 - «Поема про глибоку пісню».

1935 - «Сонети про смутну любов».

1936 - «Перші пісні».

1940 - «Поет у Нью-Йорку», посмертна збірка.

09.02.2023 Українська мова

Урок 17

Тема: Риторичні фігури (риторичне запитання, звернення, порівняння ).

1.Опрацювати матеріал( таблиці) підручника « О . Заболотний . Українська мова , 11 клас»,

https://pidruchnyk.com.ua/466-ukrayinska-mova-zabolotniy-11-klas.html

параграф 4, стор.14-15

2.Виконати вправу 22 , стор.16

07.02.2023 Українська література

Урок 19

Тема: Оптимізм, любов до природи, людини, м’який гумор як риса індивідуального почерку Остапа Вишні. Пейзаж, портрет, характер людини, авторський голос, народні прикмети, прислів’я та приказки в усмішках.

О.Вишня

https://www.youtube.com/watch?v=VYGFfBe0ZaM

https://www.youtube.com/watch?v=leLwq6HhNK0

«Сом»

https://www.youtube.com/watch?v=CwY5anZK49k

https://www.youtube.com/watch?v=QiXVD_9-5Gg

«Усмішки» О. Вишні я полюбив.

Полюбив їх за те, що вони ніжні, за те,

що вони жорстокі, за те, що вони смішні,

за те, що вони глибоко-трагічні…

М. Хвильовий

Як відомо, Остап Вишня був мисливцем. Щоденникові записи, спогади друзів свідчать, що для нього важливим був не сам процес полювання і навіть не його результат, а особлива атмосфера, яка панувала там. Не випадково «мисливські усмішки» з'явилися після виходу письменника на волю. У цих творах йому уже не потрібно було йти на компроміс із власною совістю, кривити душею, писав їх щиро та правдиво. В усмішках гармонійно поєднуються описи природи, змальовані майстерним почерком лірика, і анекдотичні розповіді, вміло передані вустами гумориста. Адже важко живеться людині, яка не має почуття гумору. Тому ми продовжуємо вивчати творчість не просто гумориста, а поета за станом душі.

Остап Вишня писав нариси, фейлетони, плідно працював як перекладач, але найбільше слави зазнав як гуморист і сатирик. Увів в українську літературу й утвердив у ній новий різновид гумористичного оповідання, що його сам же й назвав усмішкою.

Про індивідуальний стиль Остапа Вишні та його особливості добре сказав літературознавець І. Дузь: «Остап Вишня — майстер динамічного діалогу та ліричної оповіді, барвистого пейзажу і точної портретної деталі, тонкого психологічного аналізу і скульптурного образу». У своїх творах письменник широко використовував гіперболу й гротеск, контраст між вигаданим та справжнім, поєднання реального та фантастичного, ліричного й сатиричного. Крім усього іншого, «Мисливські усмішки» мають ще й пізнавальний, анімалістичний характер. Пісні, прислів’я, приказки, казкові зачини надають усім творам Остапа Вишні чарівної задушевності та ліричності.

У 1949 році Остап Вишня, не приховуючи іронії, написав своїм недоброзичливим критикам: «Спасибі вам усім, мої дорогі рецензенти, за вашу думку про мою роботу! Пишіть, що хочете, говоріть, як знаєте! Мою роботу рецензував народ!»

Хоч деякі твори Остапа Вишні, як кажуть, віджили своє, його мисливські усмішки і донині чарують нас сміхом, дотепністю, легкою іронією та ліризмом, українознавчі гуморески примушують замислитися «про себе й про нас». Гумор! Це щит душі людини від розпачу і меч до всього ворожого. Не навчившись правильно сприймати й розуміти гумор, не станеш справжньою людиною — життєрадісною і самокритичною. Почуття гумору — одна з провідних рис характеру українців. Гумористична, сатиристично-викривальна традиція дуже потужні і в українському фольклорі, і в українській літературі (твори С. Руданського, Л. Глібова, І. Нечуя-Левицького, І. Карпенка-Карого, В. Самійленка та ін.).

«Елемент гумористично-сатиричний дуже багатий у нашого народу,— підкреслював, наприклад, Іван Франко.— Його гострий дотеп, його сльозами поблискуючий сміх послужив за основу безсмертнім твором Миколи Гоголя, сплодив знамениті Квітчині повісті “Салдацький патрет”, “Конотопська відьма” та ін.».

Гумор має велику силу. В одному з листів до Віктора Гюґо Оноре де Бальзак зауважив, що сміхом виправляють вдачу. А М. Гоголь твердив: людського сміху боїться кожний, навіть той, хто вже нічого не боїться. Сміх, на його думку, потрібен для життя не менше, ніж дощ квітам, повітря — людині.

Остап Вишня майстерно володів усіма засобами комічного. Універсальним принципом своєї творчості вважав гумористичне або ж сатиричне змалювання контрастів. «Спостерігайте контрасти, і буде сміх»,— говорив він. Як відомо, Остап Вишня був мисливцем. Щоденникові записи, спогади друзів свідчать, що для нього важливим був не сам процес полювання і навіть не його результат, а особлива атмосфера, яка панувала там. Не випадково «мисливські усмішки» з'явилися після виходу письменника на волю. У цих творах йому уже не потрібно було йти на компроміс із власною совістю, кривити душею, писав їх щиро та правдиво. В усмішках гармонійно поєднуються описи природи, змальовані майстерним почерком лірика, і анекдотичні розповіді, вміло передані вустами гумориста. Адже важко живеться людині, яка не має почуття гумору. Тому ми продовжуємо вивчати творчість не просто гумориста, а поета за станом душі. Остап Вишня писав нариси, фейлетони, плідно працював як перекладач, але найбільше слави зазнав як гуморист і сатирик. Увів в українську літературу й утвердив у ній новий різновид гумористичного оповідання, що його сам же й назвав усмішкою.

Новому жанру Остап Вишня дав таке жартівливе значення: «Мені нове життя усміхається, і я йому усміхаюся! Через те й усмішки». Остап Вишня активно розвивав жанрові різновиди усмішки: усмішка-пародія, усмішка-жарт, усмішка-нарис, усмішка-мініатюра тощо. У післявоєнний період Остап Вишня створив великий цикл неперевершених за своєю майстерністю, тонкістю відчуття рідної природи «Мисливських усмішок».

«Мисливські усмішки» є найбільш поетичними творами Остапа Вишні. Це справді ліричні вірші в прозі, які стоять в одному ряду із «Записками мисливця» Тургенєва, мисливськими етюдами та оповіданнями Лєскова і Пришвіна. «Мисливські усмішки» з повним правом можна називати лебединою піснею письменника.

Після війни Остап Вишня найчастіше вирушав на полювання з Максимом Рильським, якого називав Максимом Черешнею. Переважно вони поверталися зовсім без здобичі, бо не за нею і вирушали, але задоволені й щасливі, що відпочили, намилувалися краєвидами, нарозмовлялися з друзями й наслухалися різних побрехеньок. Девізом Остапа Вишні були промовисті слова: «Живіть, зайці». Цей девіз стосувався і М. Рильського, А. Малишка. Якщо ж і траплялося вполювати звірину, настрій був зіпсований і полювання перетворювалося на траур по убієнному. У центрі «Мисливських усмішок» стоять благородні, розумні, кмітливі люди. Це були щирі любителі й охоронці природи, які кохалися в пташинці і звіряті, деревці і квіточці. Остап Вишня приятелював з цими людьми.

Герої усмішок, здається, не полювали по-справжньому: найважливішим для них було відпочити від повсякденної метушні, помилуватися вечірніми зорями та світанковими ранками над тихими озерами. Художні компоненти «Мисливських усмішок»: дотеп, анекдот, пейзаж, портрет, пісня, авторський ліричний відступ, порівняння, епітети, персоніфікація, гіпербола. Усмішки «Відкриття охоти», «Заєць», «Лисиця», «Лось», «Ружжо», «Дикий кабан, або вепр», «Екіпіровка мисливця», «Як варити і їсти суп із дикої качки», «Сом» — ось далеко не повний перелік кращих творів цього циклу.

«Мисливські усмішки» — яскрава сторінка не тільки в багатогранній творчості Остапа Вишні, а й у всій українській сатирично-гумористичній літературі. Тематичний цикл усмішок: сільські, мисливські, закордонні, київські, кримські тощо.

Аналіз збірки «Мисливські усмішки»

У післявоєнний період Остап Вишня створив великий цикл неперевершених за своєю майстерністю, тонкістю відчуття рідної природи «Мисливських усмішок». «Мисливські усмішки» є найбільш поетичними творами Остапа Вишні. Це справді ліричні вірші в прозі, які стоять в одному ряду із «Записками мисливця» Тургенєва, мисливськими етюдами та оповіданнями Лєскова і Пришвіна. «Мисливські усмішки» з повним правом можна називати лебединою піснею письменника. Після війни Остап Вишня найчастіше вирушав на полювання з Максимом Рильським, якого називав Максимом Черешнею. Переважно вони поверталися зовсім без здобичі, бо не за нею і вирушали, але задоволені й щасливі, що відпочили, намилувалися краєвидами, нарозмовлялися з друзями й наслухалися різних побрехеньок. Девізом Остапа Вишні були промовисті слова: «Живіть, зайці». Цей девіз стосувався і М. Рильського, А. Малишка. Якщо ж і траплялося вполювати звірину, настрій був зіпсований і полювання перетворювалося на траур по убієнному. У центрі «Мисливських усмішок» стоять благородні, розумні, кмітливі люди. Це були щирі любителі й охоронці природи, які кохалися в пташинці і звіряті, деревці і квіточці. Остап Вишня приятелював з цими людьми. Герої усмішок, здається, не полювали по-справжньому: найважливішим для них було відпочити від повсякденної метушні, помилуватися вечірніми зорями та світанковими ранками над тихими озерами. Художні компоненти «Мисливських усмішок»: дотеп, анекдот, пейзаж, портрет, пісня, авторський ліричний відступ, порівняння, епітети, персоніфікація, гіпербола. Усмішки «Відкриття охоти», «Заєць», «Лисиця», «Лось», «Ружжо», «Дикий кабан, або вепр», «Екіпіровка мисливця», «Як варити і їсти суп із дикої качки», «Сом» — ось далеко не повний перелік кращих творів цього циклу. «Мисливські усмішки» — яскрава сторінка не тільки в багатогранній творчості Остапа Вишні, а й у всій українській сатирично-гумористичній літературі. Тематичний цикл усмішок: сільські, мисливські, закордонні, київські, кримські тощо. Аналіз усмішки «Сом» З великим замилуванням описує Остап Вишня природу — річку Оскіл, диких каченят: «Заплава річки Осколу, Де він у цьому місці розбивається на кілька нешироких рукавів, заросла густими очеретами, кугою, верболозом i густою, зеленою, соковитою травою. Як увійдеш, картуза не видко! Шумить заплава в травні та в червні…». Письменник розповідає з гумором неймовірні бувальщини про сомів, їхні звички, про пригоди, що трапляються з рибалками. І хоч у цих пригодах чимало, м'яко кажучи, без перебільшень, це не заважає читачеві весело сміятися й дивуватися багатству та красі нашої рідної природи: «Інтересна риба сом! За царського режиму, як свідчать дореволюційні рибалки-письменники, сом важив до 400 кілограмів, ковтав собак і ведмедів. Можливо, що з розвитком рибальства сом важитиме тонну і ковтатиме симентальських бугаїв і невеличкі буксирні пароплави…». «А сома… сома мені самому доводилося бачити такого завбільшки, як комбайн! Тільки трохи довшого. Це, дорогі наші читачі, серйозно й без жодного перебільшення».

«Паспорт» усмішки «Сом» 1953 р

Літературний рід: епос.

Жанр: усмішка.

Тема: гумористична розповідь про сома, що жив у річці Оскіл і міг з'їсти гусака, гімалайського ведмедя і навіть парового катера. Головна

Ідея: виховання любові до природи, щирий захват красою рідної природи, неприхована залюбленість у неї.

Композиція: усмішка складається з чотирьох частин: ✵у першій оповідач запрошує читача побувати на Осколі й помилуватися краєвидами цієї річки; ✵у другій частині дід Панько застерігає бути обережним біля ковбані, у якій живе величезний сом; ✵у третій частині йдеться про сома, який тягав за собою моторного човна; ✵у четвертій герой-оповідач розповідає про те, чим живляться соми і як їх ловити.

Усмішка «Сом» починається із запрошення побувати «на річці на Осколі», ніби спонукаючи читача до довірливої розмови. Оповідач перейнятий щирим захватом від краси довколишнього світу — своєрідної ідилії гармонійного поєднання людини й природи. Мова мальовничого пейзажного опису чарівних місць лагідна, ніжна. Такий ліризм посилюється змалюванням появи на річковому плесі сім'ї чирят: матері й «манісіньких чиряточок», а далі — «качка-крижень з криженятами», легесенькі «болотяні курочки». Усе тут рухається, міниться барвами, звуками, з-поміж яких пробиваються дівочі «різні чудові пісні». Створюється враження від великого живого рухливого організму, яким є природа і в якому все взаємопов'язане, а людина — її невід'ємна частка. Від лагідних описів оповідач плавно переходить до перестороги небезпеки (вустами діда Панька) — наприклад, про «велику ковбаню», у яку може і «дзвіниця пірнути». Далі дід розповідає якусь неймовірну історію, яка відбулася «ще за панів» з величезним сомом, який проковтнув і гусака, і собаку панського, і навіть «парового катера». Ця історія змінюється наступною, знову про сома, її розповідає вже «дуже заядлий і дуже справедливий рибалка», й акценти тут інакші — про те, який сом сильний і могутній. Нарешті, картина остання, завершальна, — у цій історії образ сома цілком реалістичний, приземлений — на перший погляд, вона нагадує своєрідну інструкцію з риболовлі сомів. Мабуть, нею можна було б і скористатися, якби не наявний тут відвертий гумор, насмішка з довірливого читача, знову гіперболізація образів і прикметні фантастичні деталі (наприклад, у череві сома може виявитися копчена ковбаса, варений рак і пара «цілісіньких шпротів»). Як бачимо, у цій усмішці акварельний український краєвид змінюється майстерним діалогом, влучні деталі супроводжують репліки, описи комічних і фантастичних ситуацій. І скрізь є «всюдисущий автор» — усміхнений, іронічний, проникливий. Він кидає одну-дві деталі й мовби спостерігає реакцію читача. Є його щирий захват красою рідної природи, неприхована любов до неї, відчуття казки з дитинства, святковості.

✵ Які прислів'я та приказки використано в усмішці? З якою метою? (Не близький світ; лазили б по мені раки; щоб ні звуку, ні шурхоту не було; якби ж таки того пана чорти були узяли; але нема де правди діти; куди дірка дівається, як бублик їдять; щоб передати колоритним народним словом поетичність, чуття прекрасного, щедротного світу природи та багатого душею оповідача)

Літературознавці про усмішку «Сом»

«Мисливські усмішки» Остапа Вишні в українській літературі — явище унікальне. У них спостерігаємо оригінальний синтез народного анекдоту й пейзажної лірики. Ці пейзажі досить лаконічні. Одна-дві деталі, схоплені усміхненим поглядом, так доречно вкраплюються в текст оповіді, що без них не можна уявити ні загального тла полювання, ні відповідного настрою. Усмішка «Сом» починається із запрошення побувати «на річці на Осколі», ніби спонукаючи читача до довірливої розмови. Оповідач перейнятий щирим захватом від краси довколишнього світу — своєрідної ідилії гармонійного поєднання людини й природи. Мова мальовничого пейзажного опису чарівних місць лагідна, ніжна. Такий ліризм посилюється змалюванням появи на річковому плесі сім'ї чирят: матері й «манісіньких чиряточок», а далі — «качка-крижень з криженятами», легесенькі «болотяні курочки». Усе тут рухається, міниться барвами, звуками, з-поміж яких пробиваються дівочі «різні чудові пісні». Створюється враження від великого живого рухливого організму, яким є природа і в якому все взаємопов'язане, а людина — її невід'ємна частка. Від лагідних описів оповідач плавно переходить до перестороги небезпеки (вустами діда Панька) — наприклад, про «велику ковбаню», у яку може і «дзвіниця пірнути». Далі дід розповідає якусь неймовірну історію, яка відбулася «ще за панів» з величезним сомом, який проковтнув і гусака, і собаку панського, і навіть «парового катера». Ця історія змінюється наступною, знову про сома, її розповідає вже «дуже заядлий і дуже справедливий рибалка», й акценти тут інакші — про те, який сом сильний і могутній. Нарешті, картина остання, завершальна, — у цій історії образ сома цілком реалістичний, приземлений — на перший погляд, вона нагадує своєрідну інструкцію з риболовлі сомів. Мабуть, нею можна було б і скористатися, якби не наявний тут відвертий гумор, насмішка з довірливого читача, знову гіперболізація образів і прикметні фантастичні деталі (наприклад, у череві сома може виявитися копчена ковбаса, варений рак і пара «цілісіньких шпротів»). Як бачимо, у цій усмішці акварельний український краєвид змінюється майстерним діалогом, влучні деталі супроводжують репліки, описи комічних і фантастичних ситуацій. І скрізь є «всюдисущий автор» — усміхнений, іронічний, проникливий. Він кидає одну-дві деталі й мовби спостерігає реакцію читача. Є його щирий захват красою рідної природи, неприхована любов до неї, відчуття казки з дитинства, святковості. Терень Масенко написав «Легенду про Остапа Вишню» Його спитали в дні колишні: «Чом зло ти словом не добив?» — Та я ж назвався цвітом Вишні, Я світ любив, людей любив. Питала північ під вітрами, Де років з десяти — з таборами: «Чом не писав ти довгих драм?» — Було життя, як довга драма, Але я твердо йшов життям. Спитали друзі потихеньку: «Чи знов тяжку пройшов би путь?» І так сказав Павло Губенко, Якого Вишнею зовуть: — За правду — й смерті не боявся, І не писав тріскучих од. І все життя з біди сміявся, Як запорізький мій народ. А Олесь Гончар написав: «Мабуть, з часів Котляревського не сміялась Україна таким життєрадісним, таким іскрометним сонячним сміхом, яким вона засміялась знову в прекрасній творчості Остапа Вишні». Тож будьте здорові, живіть у мирі. Усміхайтеся життю, пам'ятайте, що «мова на Вкраїні найкраща, небо найкраще, небо найкраще, ґрунт найкращий, народ найкультурніший, найпатріотичніший».

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ !!!

1. Павло Михайлович Губенко – це справжнє ім’я:

а. Остап Вишня;

б. Миколи Хвильового;

в. Юрія Яновського;

г. Миколи Куліша.

2. «У мене нема жодного сумніву, що я народився…» Так починається гумореска Остапа Вишні:

а. «Як ми колись учились»;

б. «Моя автобіографія»;

в. «Зенітка»;

г. «Гіпно-баба».

3. «Мабуть, із часів Івана Котляревського не сміялась Україна таким життєрадісним, таким іскрометним сміхом, яким вона засміялася знову в прекрасній творчості Остапа Вишні», - так сказав:

а. Максим Рильський;

б. Олесь Гончар;

в. Андрій Малишко;

г. Микола Хвильовий.

4. Псевдонімом «Остап Вишня» вперше була підписана усмішка:

а. «Зенітка»;

б. «Заєць»;

в. «Чудака, їй – Богу!»;

г. «Сом».

5. Табірний щоденник Остапа Вишні називається:

а. «Думи мої, думи мої…»;

б. «Живописна Україна»;

в. «Чиб’ю»;

г. «Вишневі усмішки».

6. В українську літературу усмішку ввів:

а. Василь Барка;

б. Микола Хвильовий;

в. Остап Вишня;

г. Юрій Яновський.

7. Остапу Вишні не належать:

а. «Отак і пишу»;

б. «Майстер корабля»;

в. «Дід Матвій»;

г. «Ленінград і ленінградці».

8.Вкажіть рядок, у якому правильно вказано місце народження Остапа Вишні (за усмішкою «Моя автобіографія»)

а.У капусті

б.у картоплі;

в.витягли з колодязя;

г.у кукурудзі.

9.Вкажіть, яка подія раннього дитинства Остапа Вишні «твердо врізалася в пам’ять ”

а.Лайка матері;

б .падіння з коня;

в .навчання у школі;

г .розмова з батьком.

10.Вкажіть назву книги, «що найсильніше … враження справила в моїм житті»

а.«Катехізис» Філарета;

б.«Оракул» Соломона;

в.«Руський паломник»;

г.«Кобзар» Т. Шевченка.

11. Вкажіть рядок, у якому правильно названо цикл усмішок, що розглядався на уроці

а .«Вишневі усмішки»;

б.«Сільські усмішки»;

в.«Мисливські усмішки»;

г .«Познанські усмішки».

12.Вкажіть рядок, у якому правильно подано визначення літературного терміна «усмішка»

а .Невеликий за розміром твір, побудований за законами віршованої мови.

б .Прозовий твір малого обсягу з динамічним розвитком сюжету.

в .Різновид фейлетону та гуморески.

г .Міркування, яке різко відрізняється від традиційного, загальноприйнятого, а іноді розходиться із здоровим глуздом.

02.02.2023 Українська мова

Урок 16

Тема: Риторичні фігури (антитеза , повторення)

1.Опрацювати матеріал( таблиці) підручника « О . Заболотний . Українська мова , 11 клас»,

https://pidruchnyk.com.ua/466-ukrayinska-mova-zabolotniy-11-klas.html

, параграф 3 , стор.9-11

2.Виконати вправу 10,11.

31.01.2023 Українська література

Урок 18

Тема: Остап Вишня.Трагічна творча доля українського гумориста, велика популярність і значення його усмішок у 1920-ті роки. Письменник і його час.

Стражденний син стражденного народу. Кришталь з його кривавої сльози. Він не згинавсь, хоч як гула негода, І не здригавсь від гуркотів грози, Змагався він з життям самим, Коли людина ти – зітхни за ним.

В. Боровиков

– Кого можуть стосуватися почуті слова?

– Такою людиною, звичайно, є Остап Вишня. Людина, що не тільки вижила в страшну епоху, не тільки змогла сміятися, а ще й створила її – усмішку – всіма улюблений жанр. У своєму щоденику «Думи мої, думи мої» 23 лютого 1951 р. Остап Вишня запитав сам себе «...що треба, щоб мати право з людини посміятись, покепкувати, навіть насміятись із своєї, рідної людини?»

А ви як думаєте?

А сам Вишня відповів так «Треба любити людину більше, ніж самого себе».

Мабуть, з часів Котляревського не сміялась Україна таким життєрадісним, таким іскрометним сонячним сміхом, яким вона сміялася знову у прекрасній творчості Остапа Вишні…

Олесь Гончар

Остап Вишня, із життям і творчістю якого ми розпочинаємо знайомство, писав: «Я вважаю за українця не того, хто вміє добре співати «Реве та стогне» та садити гопака, і не того, в кого прізвище на «ко», – а того, «хто бажає добра українському народові, хто сприяє його матеріальному і духовному розвиткові, бо ото і є справжні українці». Як актуально звучать ці слова і в наш час! Письменник обрав своєю зброєю в боротьбі за людину сміх – то дошкульний, то доброзичливий, то гіркий крізь сльози, який завжди супроводжував наш народ у його багатостраждальній історії. На поневолення й зневагу українці часто відповідали в’їдливим висміюванням (згадаймо хоча б знаменитий лист запорожців турецькому султану). Сам Остап Вишня замислювався: «Оце я собі думаю: що треба, щоб мати право з людини посміятися, покепкувати?..» І сам відповідав: «Треба – любити людину. Більше ніж самого себе...» Чи відчуємо й ми цю любов – подивимося на уроці.

Однією з провідних рис української ментальності завжди була здатність із гумором сприймати життєві негаразди, сатирично викривати суспільні вади. Невже в 1920-ті роки не знайшлося продовжувачів традицій Степана Руданського, Леоніда Глібова, Івана Нечуя-Левицького, Івана Карпенка-Карого? Звичайно, що це не так, і колективний портрет українських літераторів не можна уявити без іскрометного гумору та дошкульної сатири Павла Губенка, що творив під псевдонімом Остап Вишня. Свій вибір псевдоніма письменник пояснював тим, «що плід вишні солодкий і смачний, але водночас терпкий і кислуватий, саме таким і повинен бути доброзичливий сміх, а при потребі кісточкою з вишні, затиснувши її у двох пучках, можна влучно стрельнути» (Ольга Слоньовська). Відчуваючи відповідальність перед народом та пам’яттю великих попередників, Остап Вишня в щоденнику писав: «Судилося бути мені спадкоємцем Котляревського... Одного хочу: щоб, не дай Бог, не принизити своєю роботою Котляревського».

Остап Вишня любив відпочинок на природі. Одним із улюблених місць було село Кринки на Херсонщині, де до сьогоднішнього дня зберігся мисливський будиночок Остапа Вишні. Він зазначав свого часу: «Хто в Крим, а я в Кринки!».

У 20-ті роки письменник був надзвичайно популярним. Загальний наклад його творів сягнув семизначного числа. Він був «королем українського тиражу». Протягом неповних десяти років вийшло близько 25 збірок «Вишневих усмішок» – сільські, кримські, закордонні, кооперативні... Письменник став живою легендою, читачі сміялися, ледь почувши його прізвище, коли Остап Вишня десь виступав. «Його знали всі, – розповідав відомий артист Юрій Шумський. – Йому іноді кланялися на вулиці незнайомі люди, на зустріч із ним приходили з навколишніх сіл за десятки кілометрів. Коли де-небудь створювалася якась нестерпна ситуація і її важко було подолати, просили: «Пришліть нам Вишню!» Коли хотіли вплинути на того, хто чинив що-небудь недопустиме, казали: «Ми поскаржимося Вишні». І це впливало більше за всі погрози».

І ось на довгі десять років – з 1933 по 1943 – Остап Вишня зник із літературного процесу. У шкільних підручниках наступних років писали, що він «працював на новобудовах країни» або ж взагалі обходили цю делікатну тему. Згодом сам письменник сумно жартуватиме, що «закінчив десятирічку». У біографії писав: «Систематично працюю як літератор-професіонал з 1921 року... Від 1935 року не друкувався. Відновив літературну діяльність з 1944 року...» Чим же не догодив добродушний, інтелігентний Остап Вишня владі? Як склалася його творча доля?

Він є основоположником українського гумору і сатири. Його творчість – своєрідний і цікавий літопис героїчного шляху нашого народу. Багата і різноманітна його жанрова і стильова палітра. У своїй творчості він звертається до фейлетону і памфлету, до музичного гротеску і музичної комедії, до гуморески, оповідання та нарису. У великому творчому доробку письменника представлені різноманітні жанри малої прози: усмішка, гумореска, фейлетон, памфлет, автобіографічне оповідання, але скрізь присутній іронічно усміхнений автор у ролі мудрого, дотепного оповідача. Улюбленими засобами гумориста є інтимна розповідь від першої особи, персоніфікація, контрастне порівняння, доброзичлива, прихована іронія та вбивчий сарказм, гротеск та гіпербола.

Сюжетами, взятими з самого життя, злободенною тематикою, простотою й зрозумілістю широкому загалу Остап Вишня заслужив глибоке визнання й популярність у свого народу.

Остап Вишня започаткував новий жанр – усмішка.

Усмішка – це різновид фейлетону та гуморески. Ввів цей термін сам Остап Вишня. Пізніше він писав: «Хоч «фейлетон» уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово «усмішка» нашіше від «фейлетону»». Своєрідність жанру усмішки – в поєднанні побутових замальовок із частими авторськими відступами, в лаконізмі й дотепності.

Поняття «усмішка», «фейлетон», «гумореска»

Остап Вишня дав життя новому літературному жанру– усмішці.

Із біографії ви дізналися, що Вишня ще писав гуморески й фейлетони

Літературознавці готували терміни. У чому різниця між усмішкою і фейлетоном?

УСМІШКА

1. Особливий порух м'язами обличчя (губ, очей), який виражає схильність до сміху.

2. Гумористичний художній твір (перев. невеликий за розміром). Різновид фейлетону та гуморески, введений в українську літературу Остапом Вишнею. Своєрідність жанру усмішки – в поєднанні побутових замальовок з частими авторськими відступами, в лаконізмі й дотепності.

Гумореска – невеликий віршований, прозовий чи драматичний твір з комічним сюжетом, відмінний від сатиричного твору легкою, жартівливою тональністю.

ФЕЙЛЕТОН

1. заст. Критична стаття про мистецтво, музику, літературу.

2. Невеликий літературно-публіцистичний твір, у якому висміюються та засуджуються якісь недоліки, потворні явища суспільного життя.

Зупинимось на подіях у житті Остапа Вишні, які допомогли б зробити висновки про трагічну епоху та трагедію людини в ній.26 грудня 1933 р. Вишню арештували. Його звинувачували в підготовці замаху на секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева. Письменник, який за життя не вбив навіть зайця, ще сподівався, що абсурдні звинувачення – прикра помилка, тому не втрачав почуття гумору під час слідства

23 лютого 1934 року оголосили рішення суду: «Застосувати... найвищу міру соціального захисту – розстріл». На щастя, згодом найвищу міру замінили десятьма роками виправних робіт. Остап Вишня відбував покарання у виправному таборі Чиб’ю поблизу річки Печори. Кілька разів був на волосину від смерті. Ось фрагмент спогадів товариша по ув’язненню: «Конвоїр, який мав виконати вирок, упав на півдорозі від гострого нападу апендициту, а фельдшер Губенко та ще один приречений дотягли його і гвинтівку до табору. «І це вороги народу» – мовив комендант і відправив на полегшені роботи».

У таборі Остап Вишня вів щоденник «Чиб’ю». З нього можна дізнатися про суворе арештантське життя: контингент ув’язнених, їхні будні, порядки, почуття самого письменника. За коханим чоловіком вирушила у холодні простори вірна дружина – Варвара Олексіївна Маслюченко. 1943 рік – звільнення письменника. У зв’язку з початком визволення України від фашистів Хрущов узявся клопотати перед Сталіним про помилування деяких репресованих діячів культури. Максим Рильський, який очолював Спілку письменників України, разом із Довженком, Тичиною склали список тих, кого варто звільнити в першу чергу. З усіх згаданих вижив тільки Вишня – його й відпустили. Крім цього, існує версія, що основним аргументом звільнення було підняти дух бійців на фронті гумористичними патріотичними творами, які міг би написати саме Остап Вишня. Письменник виправдав довіру, написавши «Зенітку», яка стала справжньою сенсаціє. Проте повернення в літературу було для Остапа Вишні болісним.

Остап Вишня зумів і після страшного життєвого потрясіння з новою силою виявити свій талант. У 1958 р., вже після смерті письменника, вийшло найповніше видання його «Мисливських усмішок». У цих творах авторові не потрібно було кривити душею, лукавити, тому вони пройняті щирим, життєствердним настроєм. Протягом 1948 – 1955 рр. Остап Вишня вів щоденник «Думи мої, думи мої...». Прочитавши окремі записи, можна зробити висновок, що психологічно зламаний письменник боявся повторного арешту, тому був не зовсім щирим, коли писав таке: «Сидів, сидів, – думав, думав, – та й надумав: – Як хороше в світі жити, коли єсть Сталін, коли єсть Хрущов!» або «Спасибі Сталіну, його мудрості, його чесності!..» Але все-таки в щоденнику переважають інші записи.

«Т. Г. Шевченко! Досить було однієї людини, щоб урятувати цілий народ, цілу націю». «Коли входиш у літературу, чисть черевики! Пам'ятай, що там був Пушкін, був Гоголь, був Шевченко!»

«Новина: Ю. І. Яновський дістав премію! Я дуже радий, що робота Юрія Івановича Яновського перемогла. Ю. І. Яновський справжній письменник!» «Для літератури, по-моєму, треба перш за все – чесність».

“Усе життя гумористом! Господи! Збожеволіти можна від суму!”

Так написав Остап Вишня в щоденнику незадовго до смерті. В його драматичному житті справді було від чого збожеволіти. І було більше приводів плакати, ніж сміятися. Але Вишня не міг бачити печальних облич – і робив усе, щоб змусити читача всміхнутись. А народ платив йому любов’ю, бо розумів: так сміятися з людини міг тільки той, хто щиро її любив.

Помер Павло Михайлович Губенко 28 вересня 1956 року в Києві. З невимовною скорботою провів його осінній Київ на місце вічного спочинку – Байковий цвинтар.

А як оцінюють спадщину Остапа Вишні видатні діячі мистецтва?

Федір Маківчук: У Вишні був якийсь дивовижний мовний слух, якесь виключне відчуття слова. Любов його до рідного слова ніколи не застаріла. Мова його творів колоритна, поетична, дотепна, гостра. Він добре знав, що веселу гумореску, фейлетон, гостру сатиру не можна написати спокійною, холодною, найлітературнішою мовою. Повсякчас дбав, аби ця зброя не вкривалася іржею.

М. Рильський: Друг природи, друг людини й праці, Грізний ворог нечисті і зла...

Олесь Гончар: «Розум він мав вольтерівської гостроти, викривач він був незрівнянний та визначальним було саме це: ніжність, душевність, поетичність».

Тематика творів Остапа Вишні завжди була пов'язана із злободенними проблемами свого народу.

1) Насамперед бачимо у цих творах українське село, затуркане, неписьменне, яке ніяк не може виборсатися із своїх віковічних злиднів. Зустрічаємо різні типи селян-хліборобів, старих, чоловіків, жінок у несподіваних життєвих ситуаціях, їхня мова колоритна, жвава, побут передано з допомогою яскравих, найприкметніших деталей. Письменник застосовує часто вживані народні вислови, прислів'я, приказки. Показує, як люди тягнуться до нового життя, до світла, прагнуть стати кращими. Вони мовби придивляються до вад один одного і хочуть їх позбутися. До того ж це не було придумане в кабінетній тиші, а почуте, спостережене, вихоплене з реального життя.

2) Остап Вишня ніколи не цурався звичайних людей. Як пригадує його брат, «і в ранній період його життя в Харкові, і в останні роки життя в Києві я завжди заставав у нього різних людей. Приходили колгоспники, робітники, студенти, молоді літератори, артисти. Приходили зі скаргами, з радощами, з творчими задумами, приходили просто розповісти якийсь факт із життя, і всіх він приймав, з усіма говорив» .

3) Він писав також на злободенні суспільно-політичні теми, його цікавила доля інших народів, наприклад, кримських татар. Звісно, ці твори були спрямовані протії ура-патріотизму та націоналізму, проти релігії, бо ж був Остап Вишня дитям свого часу. Його цікавив розвиток української культури, особливо літератури і театру. У нього є ціла серія влучних і дотепних «мистецьких силуетів» про Довженка, Курбаса. Гірняка, Василька.

4) Він висміював і дрібні вади своїх сучасників, хуліганство і грубість, ледарство і консерватизм, браконьєрство, легковажність у шлюбі, безвідповідальність у родині.

Певно, немає тем, що їх не торкнувся б у своїй творчості Остап Вишня. Ніде правди діти, він мусив віддати данину своєму часові і тим, що стояли над його долею. Найвищий суд вершила тоді партійна ідеологія. Більшість письменників були невільниками на своїй землі, мусили співати в єдиному хорі. Тому кажемо, що сміх Остапа Вишні був сміхом крізь сльози.

5)У своєму світобаченні Остап Вишня—проникливий лірик, ніжний син своєї землі, вчарований красою природи. Він любить свого героя, хоч би яким той був, сміх письменника доброзичливий, а не злісний і засуджуючий. Письменник хотів, щоб його народ (теж підневільний, як і він) бодай посміхнувся.

Загальна тональність його гуморесок—світла, сонячна. Кількома виразними штрихами він передає той чи той пейзаж.

ЦІКАВІ ІСТОРІЇ

Остап Вишня фельдшерував. Він уже був письменником, друзі звертались до нього за різними порадами в тому числі медичними. І він лікував їх своїми надійними засобами. Поміж його друзів був талановитий поет-сатирик і публіцист Василь Еллан. Так от, коли Василь Михайлович занедужав, а був він людиною дуже хворобливою, то просив Остапа Вишню:

- Ви хоч веселого некролога про мене напишіть.

- Краще я вам веселу історію зараз розповім, - відказував письменник.

І його жарт примушував хворобу ще раз одступити.

- Які риси характеру Остапа Вишні вражають найбільше? -Несхитність, вірність ідеалам простих людей, душевна щедрість, витривалість, мужність, емоційність. Вони дають нам впевненість, що якщо прикласти зусилля і здібності, можна досягти. багато. Головне не ставити нереальних цінностей. Мені здається, що своє життя О. Вишня, може й несвідомо, прожив за теорією природовідповідності Г. Сковороди .

ПЕРЕГЛЯНУТИ ( До ЗНО!!!)

Остап Вишня і факти

https://www.youtube.com/watch?v=VYGFfBe0ZaM

Домашня робота .

1. Скласти стислий конспект .

2.Прочитати « Мисливські усмішки»

31.01.2023 Зарубіжна література

Урок 16

Тема: Своєрідність поглядів і поетики Р. М. Рільке. Діалог ліричного героя з Богом («Згаси мій зір…»).

Домашнє завдання

1.За допомогою засобів Інтернету матеріал опрацювати самостійно !!!

26.01.2023 Українська мова

Урок 15

Тема: Метафора , метонімія, їх роль в мовленні.

1. Опрацювати матеріал підручника « О . Заболотний . Українська мова , 11 клас», параграф 2 , стор. 6-9.

https://pidruchnyk.com.ua/466-ukrayinska-mova-zabolotniy-11-klas.html

2. Виписати основні поняття даної теми.

3. Виконати вправу 3 « Ситуація» , стор.8.

24.01.2023 Українська література

Урок 17

Тема: Образ українського інтелігента Степана Радченка, вихідця із селян, еволюція його характеру, проблеми ствердження в міському середовищі. Морально-етичні колізії твору. Жіночі образи в ньому.

Роман В. Підмогильного «Місто» — твір глибоко психологічний. Він не може залишити байдужим нікого — ні вчителя, ні учня. А тим паче, що ви стоїте на порозі великих змін у власному житті. Як правильно обрати свою стежину, як не схибити в цьому житті, як підкорити світ... У романі «Місто» головний герой теж переймається такими проблемами і знаходить рішення, яке, як він вважає, правильне. Степан Радченко — виходець з пореволюційного села, який прагне підкорити місто. Письменник пильно вдивляється в його душу, розкриває її перед читачами, спонукаючи до роздумів про сенс життя, місце людини серед інших людей. До того ж, ставлячи в центр свого роману маргінальний характер, досліджуючи психологічно його соціальну природу, автор, як ви помітили, не робить оціночних акцентів, змушує читача думати самому.

Отже, на сьогоднішньому уроці ми поділимося відчуттями та враженнями, які залишились у вас від героїв роману «Місто».

Кожна людина — це поєднання біологічних, духовних та соціальних аспектів. Вона прагне до задоволення, мріє про щось і намагається будувати кар’єру. Таким є і наш головний герой.

Основну увагу автор зосереджує на «діалозі» героя і Міста. На фоні міста характер героя змінюється. До міста Степан приїжджає з благородними намірами і вивчитись, і повернутись в село. Навіть переживаючи ворожість до Міста, відчуває, що те завойовує його душу. Сильна натура, Степан, у свою чергу, прагне завоювати Місто. У цьому він не гребує ніякими засобами. Жінок, які любили його і серед яких Степан шукав спокою, він використовував у досягненні своєї мети. Штучність, фальшивість поведінки багатьох городян герой не відкине, а швидке перейме. Після досягнення певного становища він відчуватиме свою самотність. Тому все частіше спливатимуть спогади про село. Місто не принесе Степанові гармонії і спокою. Він відчував духовну пустоту.

Саме тривога, дисгармонія приховувалися у сокровенних надрах внутрішнього світу головного героя, а це ЕКЗИСТЕНЦІЯ.

Екзистенціалізм — філософський напрям, який сформувався у французькій філософії та літературі в першій половині XX ст. Його основоположником є датський філософ Серена К'єркегор (кінець XVIII ст.), який уважав, що наука недостатньо звертає увагу на конкретну людину, її переживання та страждання, емоції та думки.

Визначальні риси екзистенціалізму:

· абсурдність буття,відчай,страх смерті;

· особистість має протидіяти державі,суспільству “ворожому” середовищу;

· вища цінність у свободі особистості;

· існування людини тлумачиться як драма свободи;

· в художніх творах розповідь ведеться від першої особи.

В українській літературі екзистенціалізм проявився у творчості: В. Підмогильного, І. Багряного, В. Барки, В. Шевчука, в поезії представників «нью-йоркської групи», в ліриці В.Стуса.Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя

Представники екзистенціалізму називали кілька шляхів порятунку від абсурду: СМЕРТЬ (САМОГУБСТВО),БУНТ (БОРОТЬБА), ТВОРЧІСТЬ

Позитивні та негативні риси характеру Степана Радченка

Позитивні риси: талановитість, мрія принести на село «нове життя», наполегливість, працелюбність, здатність до самоаналізу, філософське мислення, ділові якості.

Негативні риси: черствість душі, байдужість до людського горя, брутальна поведінка з жінками, кар’єризм, заздрість, прагнення слави, визнання, безвідповідальність за аморальні вчинки, спроба виправдати їх.

- Які риси переважають у характері Степана Радченка: позитивні чи негативні?

Як бачимо, образ Степана складний, суперечливий, неординарний. Письменник зобразив людину, в якій борються добро зі злом. Талановитий юнак, що на початку твору має добрі наміри, заради особистого утвердження здатний піти на злочин. Він не страждає від людських жертв, від чужого болю. Крім того, він використовує жінок, рухаючись до своєї мети, і не зважає на їх почуття та переживання. Проблему морального вибору опрацюємо, характеризуючи жіночі образи твору.

Радченко – завойовник міста чи його жертва?»

Степан Радченко

Завойовник Жертва

Досягає матеріального добробуту ( квартира, гроші, одяг)…

Отримує гарну посаду

Стає відомим письменником…

Навчився гарних манер, вміє «подати» себе у товаристві

…та не має поруч коханої жінки, близької людини, кому можна вилити душу.

…та не має справжніх друзів.

…за рахунок одного оповідання, а повість про людей так і не написана.

…але це лише маска, під якою все прораховується наперед.

- Як бачимо, місто дало герою і водночас забрало.

- Адже щойно Степан познайомився із красивою жінкою Ритою, яка відповіла йому взаємністю. Але Рита – це маска, фальш, як і все, що оточує Степана Радченка. Перемога Степана над містом лише короткочасна.

Сучасний літературознавець Раїса Мовчан вважає, що «загальна еволюція героя є шляхом в нікуди».

Образ українського інтелігента — головного героя роману В. Підмогильного «Місто».

Біологічне	Духовне	Соціальне
Приятельські стосунки, закоханість у Надійку, Зоську, потім брутальна поведінка; елементарне задоволення матеріальних потреб, потім прагнення до комфорту; здоровий спосіб життя як засіб самозбереження; інстинкт завойовника (жінок, міста)	Мрія принести на село «нове життя»; чітко поставлена мета й прямування до неї; прагнення слави, визнання; наполегливість, працелюбність, прагнення до знань; емоційність, схильність до філософських роздумів, самоаналізу	Висока громадянська активність у молодості; ділові якості, що дозволили зробити кар’єру; вибір пріоритетів

Висновок. На початку твору Степан – один з багатьох сільських парубків, які прибувають до Києва. У нього переважає біологічне: відчуженість до незрозумілого міста, стосунки з жінками є щаблями задоволення егоїстичного «я». проте письменник вивів людину, в якій постійно борються комплекси добра і зла, який цікавиться людьми, що дає поштовх до розвитку особистості. Поступово інтелектуальне начало здобуває перемогу. Степан розвивається як людина і як письменник. У першому його оповіданні «Бритва» показано шлях бритви від одного господаря до іншого (людина відсутня в оповіданні). А в кінці твору Радченко сідає писати повість про людей. Таким чином, замальовується еволюція героя.

«Ланцюжок» світоглядної та психологічної еволюції характеру головного героя.

СВІТОГЛЯД

На початку твору. Він — «нова сила, покликана із сіл до творчої праці. Він, як йому здається, один із тих, що повинні стати на зміну гнилизні минулого й сміливо будувати майбутнє», вважає, що «не ненавидіти треба місто, а здобути. Таких, як він, тисячі приходять до міста, туляться десь по льохах, хлівах та бурсах, голодують, але працюють і вчаться, непомітно підточують його гнилі підвалини, щоб покласти нові й непохитні. Тисячі Левків, Степанів і Василів облягають ці непманські оселі, стискують їх і завалять. В місто вливається свіжа кров села, що змінить його вигляд і істоту. І він — один з цієї зміни, що їй від долі призначено перемогти».

Далі. На молодіжній вечірці Степан спостерігає за «собі подібними» і в його душі піднімається хвиля протесту: «Невже і він такий? Невже вічна доля села бути тупим, обмеженим рабом, що продається за посади й харчі, втрачаючи не тільки мету, а й людську гідність?»

Разом із тим «він заздрив їм, і не ховав від себе цього, бо теж хотів висунутись і бути обраним. Сміх і оплески, що були нагородою тим щасливцям, мало його не ображали, і кожен новий з них, з’являючись коло кафедри, ставив йому боляче питання, чому це не він, бо він хотів бути кожним із них, однаково — прозаїком чи поетом».

У кінці. «Що більше Степан свою кімнату встатковував, то чужішою вона йому була»; «вечори обнімали його лячним неспокоєм, почуття страшної самотності гнітило його. І він терпів божевільний біль людини, що втратила особисте…»

ПСИХОЛОГІЧНИЙ СТАН

Тверда впевненість —> переконання у власній правоті —> сумніви —> заздрість —> неспокій —> розгубленість —> відчуття самотності —> «осяяння», відчуття переможця.

Жіночі образи роману

Жіночі образи роману «Місто» дуже різні. Кожна з жінок, що зустрілася на шляху головного героя, допомагала йому приймати рішення, рухатися вперед. На жаль, Степана зовсім не турбувало те, що він робить цих жінок нещасними. Адже він рухається до своєї мети, а все інше неважливо... Уявімо, що героїні твору завітали до нас. Про що б ви хотіли їх запитати?

□ Я — Надійка. Покохала тебе з першого погляду, коли разом їхали з села шукати щастя у місті. Вірила, що і ти, Степане, любиш мене. Так і було при перших наших зустрічах. Та згодом ти брутально повівся зі мною, не бачив мого болю, моїх сліз. Я зрозуміла, що стала тобі непотрібною.

□ Я — Тамара Василівна, твоя «мусінька», Степане. Життя моє, як ти знаєш, було сповнене болю, сліз, тривог. Тільки ти вніс у нього другу молодість. Заради нашої любові я знехтувала сім’єю. З тобою була щаслива, обдарувала тебе не лише коханням, але й сімейним затишком. Думала, шо так буде завжди. Та коли ти знайшов кращу квартиру, то покинув свою «мусіньку». Я зрозуміла, що ти використав мене.

□ Я — Зоська Голубовська. Коли побачила тебе, то відчула, що ти єдиний, неповторний, божественний. Спочатку намагалась вдавати з себе примхливе дівчисько, кокетку, та все більше закохувалась у тебе. Ти не повіриш, Степане, якою я була щасливою, коли почула, що ми одружимось, які надії плекала на наше сімейне життя! Та ти жорстоко і підло зрадив мене, відштовхнув. І серце моє не витримало цього болю.

□ Я — Маргарита, Рита, успішна актриса. Тебе привабив у мені яскравий вишуканий одяг, манери. Я загадкова, неповторна й інколи навіть зверхня. Я — маска. Спробуй відкрити мене. Чи зможеш?

- Чи правда те, що говорять про себе герої?

- Чи можна вважати героїнь аспектом характеристики героя?

□ Надійка — це символ села. Зустрічаючись із нею, Степан почував себе ще чужим у місті. Згодом Радченко зрозумів, що місто треба підкорити, а не ненавидіти. Він — це нова сила, яка покликана змінити його. Герой впевнений, що повинен навчатись, здобути вищу освіту, щоб потім повернутися в село.

□ «Мусінька» (Тамара Василівна Гніда) — той період у житті Радченка, коли він не відчуває себе ще причетним ні до села, ні до міста, але знайомиться з усім тим, що символізує причетність до міста.

□ Зоська Голубовська — типовий міський персонаж. Вона символізує утвердження Степана в місті. Подружившись із нею, Радченко почав багато читати, відвідувати музеї, театри, посилено працювати. Він перетворився на міщанина, відчув потребу рухатися далі, а Зоська уже заважала йому.

□ Маргарита — актриса, новий любовний об’єкт Радченка. У стосунках з нею герой відчуває себе вже частиною міста, прагне насолоджуватися всіма перевагами міського життя. Однак Рита — тимчасова і фальшива, як усе у місті. Радченко тягнеться до неї, як до останньої своєї надії, але він не відчуває щастя, душевного спокою, гармонії. •

Степан не вміє по-справжньому любити. Жінки для нього — захист від самотності або сходження на вершину слави, достатку. Проте назвати Радченка доконечно прагматичним і цинічним не можна. Час від часу у ньому прокидається щось людяне, добре, ще не повністю знищене містом. Але такі миті тривають недовго. Радченко не здатний на тривалі самотортури, йому легше перекласти вину на іншого. Перемога Степана над містом короткочасна, бо він проходить лише шлях зовнішнього поступу, внутрішнього поступу у нього немає, тому це рух в нікуди.

Домашнє завдання!

Написати невеликий твір-роздум за власними спостереженнями

- «Я у сучасному світі. Шляхи моєї реалізації».

19.01.2023 Українська мова

Урок 14

Тема: Засоби мовного вираження промови.

1.Опрацювати матеріал( таблиці) підручника « О . Заболотний . Українська мова , 11 клас»,

https://shkola.in.ua/1142-ukrainska-mova-11-klas-zabolotnyi-2019.html , параграф 2 , стор.6-7

2.Виконати вправу 7( Скласти промову на одну із тем)

17.01.2023 Зарубіжна література

Урок 14

Тема: Ґійом Аполлінер – поет-авангардист. Зв’язок поезії митця з естетикою кубізму, своєрідність «сюрреалізму» письменника.

Я всесвітом упився

Із надбережжя дивлячись на гін ріки і сон шаланд

Тож слухайте мене бо я гортань Парижа

Захочу знову вип’‎ю цілий світ.

Ґійом Аполлінер.

З давніх давен людина мріяла про щастя. Заради того, аби стати щасливою, вона здатна на подвиги, рішучі кроки, інколи, на необдумані вчинки. З минулого до нас дійшло чимало імен, які заради цього відчуття покидали рідний край, йшли на війну, зраджували Батьківщину, відмовлялися від релігійних переконань тощо. Але кожен з них мріяв про своє, тільки своє омріяне щастя: бути коханим, мати поруч вірних друзів, уміти відстояти мир у країні, хтось бачив щастя у родині, а хтось у мандрівках, за спостереженням навколишнього світу. Кожен проходить свій шлях, здобуваючи те, чого прагне, зупиняючись на тому, чого досягнув.

Саме про це наголошував відомий французький поет ХХ століття Ґійóм Аполлінéр. Він вважав, що «У пошуках щастя не заважає час від часу

робити паузу і просто бути щасливим».

Сам Аполлінер мав неординарну вдачу. Його сучасники бачили в ньому як розмах почуттів і думок, так і вразливу душу, як товариськість так і глибоку самотність, наївність у спілкуванні та схильність до непередбачуваних витівок, жартів та коміксів. Все це йому дала доля, яка, нажаль, чи на щастя, зробила його таким, яким він представ перед читачами. Скажімо словами самого поета: «доля мене втягувала у такі пригоди, які, попри все, мені до душі, - я вмію радувати людей і добре це усвідомлюю». Та чи не щастя в тому, щоби радувати людей і бути при цьому щасливим? Варто при цьому додати, що шлях Аполлінера тотожний висловлюванню «через терни до зірок».

Гійом Аполлінер. Його неперевершений талант, широка палітра проблем, які автор піднімає у своїй поезії, дасть нам можливість доторкнутися до глибин внутрішнього світу людини, розкриє роль кожної особистості в житті інших. Переконає нас у тому, що питання миру і війни завжди поруч, як питання життя і смерті, що щастя - це часточка душі, на яку кожен з нас має право. Незалежно від походження, від країни, в якій народився, від національності, яку маєш. Прагнути його має кожний!

Творча вдача Аполлінера була сповнена суперечностей, містифікації, постійним визначенням самоедентичності, пошуками власного поетичного шляху крізь мистецтво та бачення нових форм образного відтворення оточуючого середовища в цілому й, зокрема, через образотворче, випробуваннями через кохання та війну.

Анкета Ґійома Аполлінера

■ Повне ім’я: Вільгельм Альберт Владімір Александр Аполлінарій Костровицький.

■ Дата народження: 26 серпня 1880 р.

■ Місце народження: Рим.

■ Національність: італієць.

■ Знання мов: італійська, польська, французька.

■ Освіта: релігійний коледж Св. Карла у Монако, ліцей Станіслава у Каннах.

■ Громадянство: Франція (отримав 9 березня 1916 року).

■ Кохана жінка: англійка Анна Плейден.

■ Рік початку творчої діяльності: 1897.

■ Дебют у пресі (рік): 1901.

■ Приєднався до авангардистів (рік): 1903.

■ Рік виходу друком статті «Футуристична антитрадиція» та книги «художники-кубісти: міркування про мистецтво»: 1913.

■ Рік видання віршів-каліграм: 1914.

■ Пішов добровольцем на фронт (рік): 1915.

■ Рік смерті: 1918.

■ Основні твори: збірки віршів «Каліграми. Вірші Миру і Війни», «Алкоголі...», збірка розповідей «Убивство поета», комедія «Казанова», п’єса «Груди Тирезія», поеми «Зона», «Пісня нелюбого».

Словникова робота.

Футуризм («майбутнє»)– течія авангардизму; заперечували стару культуру, мораль, були за докорінне оновлення мистецтва, експериментували в області слова.

Каліграма – розташування віршованих рядків у формі графічного малюнка.

Кубізм – (від фр. сubism, сube – куб) – течія авангардизму, для якої характерне підкреслене використання геометричних форм, прагнення роздрібнити реальні об’єкти на окремі фігури.

Симультанізм (від фр. Simultaine – «одночасний») – схильність до

одночасного зображення в одній площині різнорідних об'єктів, віддалених, не пов'язаних між собою образів, мотивів, переживань і вражень

Сюрреалізм (фр. «надреальне») – течія авангардизму; засіб пізнання реального через надреальне, підсвідоме. Суб'єктивне вираження підсвідомого

Верлібр (вільний вірш) — систему віршування, що з'явилася у французькій поезії наприкінці XIX століття. Верлібр позбавлений звичних ознак поетичного твору: рими, суворого ритму та поділу на строфи. Для верлібру характерні рядки різної довжини, різні дво- і трискладові стопи; ритм може мати перебої.

Верлібр (від фр. vers libre — вільний вірш) — вільний вірш, у якому відсутні чергування наголошених та ненаголошених складів і поділ на стопи, тобто це вірш, позбавлений метра, рими, суворого ритму, однакової довжини рядків, проте сповнений музикальності, внутрішньої поетики.

Зв’язок поезії Ґійома Аполлінера з естетикою кубізму, своєрідність сюрреалізму письменника, його художні новації в царині лірики.

Кубізм Аполлінера полягав у тому, що митець використовував прийом колажу (фрагменти діалогів та фраз вуличного натовпу).

Своєрідність сюрреалізму письменника. Поет називав своє мистецтво «новим реалізмом», «надреалізмом», сюрреалізмом. Цей термін уперше пролунав із вуст поета 1917 року, започаткувавши нову модерністську течію. Сюрреалізм прагнув «створити видимість надреальної дійсності, яка поєднує риси яви й сну», «перебуває поза логікою, доводами розуму, традиційними естетичними та моральними нормами». У сюрреалістичних творах зазвичай наявне строкате зібрання власних страхів і наслань, незрозумілих явищ — мани чи мари, без пластичної цілісності композиції, але з утвердженням насолоди від почуття розкутості, творчої свободи, від звільнення глибоко захованих думок і сутностей, навіть від звільнення мови від бідноти граматики. Для Ґійома Аполлінера сюрреалізм був передусім засобом пізнання «не слів, не марень, а реальності», однак пізнання глибшого за просте відтворення життя, пізнання глибинного, внутрішньої сутності, ідеї. Отже, його поезія має насамперед філософський характер.

Новації Ґійома Аполлінера в царині лірики

1. Аполлінер повернув у поезію реально-чуттєве начало, але повернув на нових естетичних засадах. Його прагнення всебічно охопити життя виявляється у поєднанні епічного й ліричного, різних виявів духовного та матеріального, найтонших порухів душі та прози повсякдення. Поет використовував техніку «прямого слова» — тобто слова в його прямому значенні. Митець спирався на принцип політематичності (наявність і одночасний розвиток у творі кількох тем), асоціативні зв’язки та техніку монтажу — спосіб поєднання різноманітних елементів для відображення розмаїття життя. Пошуки у царині форми привели поета до створення зорової поезії — каліграм, написаних так, що їхній текст утворював певний малюнок.

2. Аполлінер намагався поєднати поезію та «життєву прозу». Для цього він звернувся до народнопоетичної творчості. Прикладом цього є його перша збірка «Звірослов, або Почет Орфея». Кожен вірш збірки — мініатюра, що описує якусь тварину. Поет відштовхується від характерної риси звіра або комахи, яких змальовує, і робить жартівливі узагальнення щодо явищ людського життя.

У цій збірці поет показав зразок модерного використання народнопоетичних джерел, створивши веселу «міні-енциклопедію» різноманітних проявів життя. Ця збірка стала прелюдією до авангардистського перевороту, який своєю творчістю здійснив Аполлінер.

3. Застосування каліграм: 1918 року вийшла друком збірка «Каліграми. Вірші Миру і Війни». Поет знав про війну не з чужих слів: він на власному досвіді пізнав фронтове буття, втрати та смерть, жахіття боїв.

Отже, суть поетичної реформи Аполлінера полягала у новому підході до розуміння поезії. Він пропонував увважати її засобом «пізнання життя». Метою поета було передусім прагнення наблизити поезію до життя. Він не обмежувався естетичною програмою певного літературного напряму чи течії, використовуючи елементи поетики романтизму і реалізму, символізму, кубізму та сюрреалізму. Свою творчість поет визначав як «новий реалізм» («надреалізм», сюрреалізм). Новації в поезії Аполлінера поєднано з традиціями, поезію з прозою, реальні історичні події з міфом. До найсміливіших новацій поета можна зарахувати використання верлібру та відмову від розділових знаків.

Висновок

Ми розпочали урок цитатою самого Г.Аполлінера. В якій звучало твердження

«У пошуках щастя не заважає час від часу робити паузу і просто бути щасливим »

Аполлінер, як бачимо, пройшов великий шлях до визнання. Нажаль, життя не подарувало йому багато літ. Але він проклав шлях тогочасній поезії в XX століття. Слідом за романтиками Гійом Аполлінер показав «непоетичі» галузі життя людини і суспільства. Саме він увів у сферу лірики «прозу життя» і дав могутній поштовх розвитку ліричного епосу в новому столітті. Кожна мить його життя була по-своєму щасливою, або нещасною. Від народження до смерті. Поезія – це життя. Вона кличе поета дивувати, пробуджувати від байдужості, надихати на дії, на зміну дійсності. А значить тарувати шлях до щастя. Звідси винайдення та відкриття нових, нетрадиційних форм, образів, ігнорування канонів. Не всі критики сприймали Аполлінера, як новатора, в першу чергу як руйнівника. Поет заперечував це категорично: себе особисто він вважав не руйнівником, а творцем нового "поетичного реалізму".

Д/З

Висловити власну думку твердження : «У пошуках щастя не заважає час від часу робити паузу і просто бути щасливим».

17.01.2023 Українська література

Урок 16

Тема: Світові мотиви підкорення людиною міста, її самоствердження в ньому, інтерпретовані на національному матеріалі. Зображення «цілісної» людини: в єдності біологічного, духовного, соціального.

Сьогодні ми з вами продовжимо знайомство з Валер’яном Підмогильним. «Місто» – один з найактуальніших і найсучасніших творів з усього курсу літератури, адже, познайомившись зі Степаном Радченком, кожен замислюється, ким бути, яким бути, як вижити в складному, суперечливому дорослому світі, як реалізувати свої здібності, як залишитися при цьому людиною, не завдати шкоди іншим, самому не стати зброєю в чужих руках, засобом для досягнення цілей.

Історія написання. У романі «Місто» Валер’ян Підмогильний описав селянську українську молодь, яка на початку 1920-х років тисячами потягнулася в міста, щоб завоювати й зробити своїм українське місто, влити в нього свіжу селянську кров, зліквідувати антагонізм між українським містом і селом. Автор показав бажання молодих селян «вийти в люди», здобуваючи колись недосяжну науку.

Твір не був подібний до традиційної народницької прози ХІХ ст., бо автор орієнтувався на європейський роман ХІХ — початку ХХ ст., засвоївши традицію романістики Оноре де Бальзака, Гі де Мопассана, Анатоля Франса, Джека Лондона, а також вітчизняну — Агатангела Кримського, Володимира Винниченка.

Історія публікацій. Роман завершений письменником у 1927 р., опублікований уперше в Харкові в 1928 р. У 1929 р. Книгоспілка перевидала роман, а Б. Єлисаветський переклав його російською мовою — у 1930 р. роман виходить у серії «Творчество народов СССР». Після масових репресій інтелігенції 1930-х років, під які потрапив також і Валер’ян Підмогильний, роман «Місто», як й інші твори письменника, був заборонений до 1989 р.

Оцінка критики. Після публікації роман викликав значний інтерес у громадськості. Його обговорювали на читацьких конференціях, у пресі з’явилися рецензії літературознавців. Одні критики захоплювалися твором, у якому відбилася філософія життєствердження епохи, інші тлумачили роман у дусі соціологізму, називаючи книжку «антирадянською», бо в ній не показано «змички робітників і селян». Деякі критики вважали роман автобіографічним, головного героя ототожнювали з автором, проти чого Валер’ян Підмогильний у пресі застерігав читачів.

Роздуми стосовно розуму й почуттів письменник укладає в уста поетові Виговському. Дослідники творчості Валер’яна Підмогильного вважають, що прототипом цього образу був відомий поет і прозаїк, автор роману з екзистенціальними рисами «Недуга», друг Підмогильного Євген Плужник.

Тож, у 1928 році Валер’ян Підмогильний опублікував у Харкові модерний (франц. мoderne – новітній, сучасний) роман – перший урбаністичний роман в українській літературі. У ньому автор досліджує людину, поєднуючи естетичні засади психологічного роману та філософію екзистенціалізму. Твір не був подібний до традиційної народницької прози XIX ст., бо автор орієнтувався на європейський роман XIX — початку XX ст., засвоївши традицію романістики Оноре де Бальзака, Гі де Мопассана, Анатоля Франса, Джека Лондона, а також вітчизняну — Агатангела Кримського, Володимира Винниченка.

Суть екзистенціалізму.

Представники екзистенціалізму звернули свою увагу саме на внутрішній світ людини в екстремальних ситуаціях; вони вважали, що немає людини, яка б не відчувала хоч трохи відчаю; немає людини, у чиїх сокровенних надрах не приховувалася б якась стурбованість, тривога, дисгармонія, якийсь страх перед невідомим або чимось таким, що його вона навіть не бажає усвідомлювати.

Що таке психологізм?

Психологізм — заглибленість у творі в душу персонажів, їх психологію.У психологічному творі увага автора переноситься із зовнішнього (подієвого) сюжету на внутрішній (психологічний), він відслідковує всі порухи душі своїх героїв, намагається розкрити їх роздуми й мотивацію вчинків, показати нелегкий шлях внутрішніх колізій. Психологізм почав входити в літературу в добу реалізму з його аналітичністю, а в час модернізму він набув популярності.

Ми визначаємо «Місто» як урбаністичний роман.

Урбаністика – це твори мистецтва, які зображують місто, його життя та мешканців, до того ж «міськими очима»

У 1929 році, відповідаючи на численні агресивні випади з боку критиків, В. Підмогильний пояснюватиме причину створення роману:

«Написав «Місто», бо люблю місто і не мислю поза ним ні себе, ні своєї роботи. Написав ще й тому, щоб наблизити, в міру змоги, місто до української психіки, щоб сконцентрувати його в ній. І коли мені частина критики закидає «хуторянську ворожість» до міста, то я собі можу закинути тільки невдячність проти села. Але занадто вже довго жили ми під стріхами, щоб лишатись романтиками їх». Таке «надзавдання» письменника породжене було кризою українського світогляду. Традиційний міф про село як носія усталених культурних стереотипів вичерпує себе в умовах бурхливих суспільних перетворень початку ХХ століття. Нова, урбаністична, свідомість була необхідною, назрілою для реалізації, але водночас і недоступною для українців унаслідок колоніальної політики Російської імперії, у якій міста як осередки цивілізації призначалися пануючій нації. Українське місто було невід'ємним від російської культури. Тому селяни 20-х рр., приходячи в місто, неминуче відчували конфлікт культурних традицій. У будь-якому випадку селянин був приречений відчувати власну чужинність. Саме цю "обєктивну маргінальність українців" досліджує Підмогильний у своєму романі. До світового мотиву підкорення юнаком великого міста додається специфічний аспект долання героєм власного маргінесу, набуття ним нової, урбанізованої свідомості. Таким чином, Місто в романі — це більше, ніж середовище чи тло подій; воно переростає у символ певного типу світогляду, шлях до якого для українця лежить через сумніви, розчарування й внутрішню дисгармонію.

З’ясуймо, хто ж такий маргінал.

Маргінал 1.Той, хто втратив колишні соціальні зв’язки і не пристосувався до нових умов життя( звичайно про вихідців із села 2. Провінціал.

Маргінальність — характеристика образу героя, що перебуває «на межі» між двома станами. Герой-маргінал зазвичай — виходець з нижчого класу, який намагається завоювати вищі сфери суспільства, піднятися по драбині успіху. Традиція таких героїв іде від О. де Бальзака. В українській літературі типовим маргінальним героєм є Степан Радченко з роману В.Підмогильного «Місто»: уже не селянин, але ще не інтелігент, він хоче «підкорити» місто, стати відомим письменником. У 1920-их роках тисячі подібних Степанів, Надійок, Левків, Борисів із занедбаного українського села потягнулися до міської культури

Особливості сюжетної лінії. Валер’ян Підмогильний епіграфом до свого роману «Місто» взяв такі слова з Талмуду: «Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола: як тварина — людина їсть і п’є: як тварина — вона множиться і як тварина — викидає; як янгол — вона має розум, як янгол — ходить просто і як янгол — священною мовою розмовляє». Соломія Павличко з цього приводу зазначала: «Він (автор) зробив тіло головним героєм «Міста» й висунув ідею двоїстості людини, яка складається з ангельського і тваринного начал. Герої Підмогильного страждають від роздвоєності між душею (розумом, інтелектуальною сферою) і тілом, статевим потягом. Гармонія між цими двома сферами дається важко. По суті вона, на думку автора, неможлива».

Розповідь подана через історію душі Степана Радченка — енергійного сільського юнака, який приїздить до Києва, вступає до технічного закладу й сподівається повернутися з новими знаннями на село. Уперше Київ відкривається йому з Дніпра як край світу й пуп землі. Роман починається реченням: «Здавалось, далі пливти нема куди». Під Степановими ногами — ще

жодного ґрунту, тільки хистка й непевна вода. Але не забуваймо: апостол Андрій також прийшов на київські гори цим шляхом. Завоювання потребує часу, який можемо виміряти в сторінках, рядках чи словах або підрахувати за тривалістю романної розповіді.

Степан оселяється в передмісті, де життя мало чим відрізняється від сільського. Йому сусідять хазяйські корови. Згодом він пересувається все ближче до центру, винаймає окреме помешкання, а в самому фіналі твору нарешті споглядає місто «згори» поглядом володаря: «Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель, позначене вогняними крапками, і простягало йому з пітьми горбів гострі кам’яні пальці». Спочатку Київ був для Степана лише мрією, великою, але майже невизначеною. «Київ! Це те велике місто, куди він іде учитись і жити. Це те нове, що він мусить у нього ввійти, щоб осягнути свою здавна викохувану мрію». Місто чуже й вороже. Степан намагається вирватися на Дніпро, але навіть, вода тут слизька й відразна.

Його тішить однак, кволість міських мешканців і його класна непричетність до них: «От вони, ці горожані. Все це — старий порох, що треба стерти.

І він до нього покликаний». Проте… Саме тут місто йде в наступ: «Він озирнувся — і вперше побачив місто вночі. Він навіть спинився. Блискучі вогні, гуркіт і дзвінки трамваїв, що схрещувались тут і розбігались, хрипке виття автобусів, що легко котились громіздкими тушами, пронизливі викрики дрібних авто й гукання візників разом з глухим гомоном, людської хвилі… на цій широкій вулиці; він здибався з містом віч-на-віч». Одне слово імпресіонізм — із фрагментів речей, людей і звуків автор складає портрет міста, у міру освоєння Степана в Києві змінюється і його сприйняття.

Місто бачиться зсередини, хоча не перестає лякати, а далі — усе ясніше, чіткіше вимальовуються його риси. Пересування в пролетарі міста супроводжується також перевдяганнями. На початку твору секретар лекторського бюро радить Радченкові змінити одяг: «Bсі лиха українців в тім, що вони кепсько одягаються». Перед крамницею з модним і дорогим одягом Степана не полишає переконання, що варто йому лише змінити свій вигляд — і він зможе створити щось надзвичайне. Переселяючись до нового помешкання, Степан спалює своє старе вбрання й викидає на смітник чоботи. Протягом твору ми спостерігаємо, як Степан піднімається щаблями міського життя.

Саме в Києві юнака захоплює література, він починає писати, стає відомим письменником і залишає навчання. Він був певен, що вирушає «завойовувати» місто, що місту потрібна «свіжа кров села», яка змінить «його вигляд і істоту. А він — один із цієї зміни, якій за долею призначено перемогти». Але, вгрузаючи поступово в нове життя, стає його апологетом, і думки про повернення остаточно зникають.

В. Підмогильний не ставить собі за мету зробити документальний опис письменницького середовища, він показує народження Автора, його успіхи й невдачі, його мандри різними світами роману. Степан переходять через світ студентства, так і не закінчивши вищої освіти, зазирає до робітничого середовища друкарні. Солідний шматок часу довелося йому витратити на життя у світі міської богеми — театральної публіки, тих, хто вечорами виходить на прогулянки та блукає вулицями й вуличками міста, переважно тільки тому,

що насправді не має власного затишного куточка. Письменник показує «засідателів» видавництв, гральних залів та дешевих підвальчиків. Нарешті, він заводить свого героя й читача в ще один світ — помешкання типової міської сім’ї, зразкових міщан Бориса Вікторовича (колишнього доброго знайомого) та Надії Семенівни (першого Степанового кохання).

Наприкінці роману Підмогильний «змушує» Степана Радченка ще раз обійти знайомі йому місця: щось залишилося незмінним, щось стало зовсім іншим, можливо, саме через Степанове втручання. Але, відбувши такі «оглядини», Степан остаточно переконується, що все це для нього чуже, далеке або й ненависне. Якщо він і любить своє минуле, то не за те, що воно було, а саме за те, що воно минуло. Таким залишається Степан Радченко — складним, суперечливим, неоднозначним. Але можемо бути впевнені в одному: ця людина напише книгу.

В. Підмогильний розповів про перше Степанове оповідання «Бритва», про піднесення й занепади творчості, про довгі й важкі пошуки тем і натхнення.

Він показав, як народився Автор — і навіть отримав нове хрещення, обравши псевдонім. Той, хто був Степаном, став Стефаном. Письменник залишає свого героя тоді, коли той сідає писати твір власного життя.

Останнє речення роману закінчується там, де має розпочатися повість Степана Радченка: «Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей».

Характеристика образу. Образ Степана Радченка складний, суперечливий, далеко не однозначний. Письменник зобразив людину, в якій постійно борються добро із злом, які інколи заради особистого утвердження здатні піти навіть на злочин, не страждатиме він і від людських жертв, і разом — це неординарна особистість, не позбавлена вміння скептично, а то й іронічно, сприймати себе та навколишній світ. У творі автор не робить ніяких ідеологічних акцентів, не підносить і не виправдовує свого героя, не нав’язує читачеві своїх висновків, а змушує його замислитися над людською природою, що є невід’ємною складовою її дійсності.

Роль жіночих образів, як один із аспектів характеристики головного героя. Надійка, яка мешкає в сараї (столярня) Гнідих, де за стінкою жили корови — це символ села. (Степан відчував себе чужим у місті. Навіть у книжках зосереджувалося все чуже, усі небезпеки. Поступово Степан розуміє, що місто треба здобути, а не ненавидіти. А він — це нова сила, що покликана із сіл змінити місто, він має стати на зміну гнилизні минулого, будувати майбутнє. Переконаний, що має навчатись, щоб потім повернутися до села).

Образ міста – один із домінуючих у літературі 1920-х років, зазвичай воно постає в кількох ракурсах: соціальному, естетичному , психологічному.

Літературознавці перебільшували значення образу міста у творі Підмогильного , зокрема звинувачуючи автора у «ворожому ставленні до міста» . Так Григорій Костюк вважав , що твір Підмогильного – роман про Київ, він писав : «Описи знайомих колись і вже, можливо , призабутих вулиць, завулків , парків, Дніпра , пляжів , університету , академії, багатьох історичних та архітектурних пам’яток промовисто свідчать про це». Однак твір Підмогильного не є романом про Київ. Місто не стало головним персонажем роману. Письменник змальовує життя персонажів у певних місцевостях не для того , щоб запропонувати топографічні дослідження , а щоб освітити тло буття героїв, запропонувати своє бачення дійсності . Зображуючи міський “інтер’єр”, прозаїк зупиняв свій зір і на сучасних міських атрибутах: авто, трамваях, кінотеатрах, кондитерських, дорогих крамницях, у яких продаються прикраси, одяг, парфуми та інші предмети розкоші, і на видатних історичних пам’ятках.

Для Валер’яна Підмогильного Київ – колиска цивілізації, споконвічний осередок культури, науки й освіти. На сторінках роману “Місто” згадуються такі видатні пам’ятки, як Андріївська церква, Аскольдова могила, Володимирський собор, Золоті ворота, Києво-Печерська лавра, Софійський собор, Царський сад, Історичний музей, Державний академічний театр опери та балету УРСР: «Проходячи повз садки на Володимирській вулиці проти пам’ятника Хмельницькому , він зайшов і сів на лавочці сеед дітей… і все навкруги приємно тішило йому очі – стара дзвіниця Софії, трамваї й хвиляста вулиця , обсаджена вздовж каштанами»; «Опинившись десь біля парку , він зайшов і сів на крайню лавочку. Трохи згодом , озирнувшись , він його пізнав – це був Золотоворітський сквер з двома обгородженими купами розваленого каменю, що й дали йому назву». Згадуються численні райони та вулиці столиці, як-от: Бесарабка, Деміївка, Липки, Лук’янівка, Печерськ, Старий город, Арсенальна, П’ятакова, Нижній Вал, Велика Житомирська, Велика Підвальна, Жилянська, Садова, Тарасівська, Мала Підвальна, Хрещатик тощо.Автор чимало уваги приділяє описові архітектурних пам’яток, музеїв –культурних надбань минулих століть , які викликають захоплення колишніх сільських жителів. «Позаду шумів Хрещатий Яр , праворуч линула музика з Пролетарського саду, ліворуч шелестів людськими тінями Володимирський горб».

Радченко приїхав до міста вчитися , щоб потім повернутися в село, несучи йому освіту й прогрес . На початку твору герой споглядає міто як селянин , а тому в його уяві воно постає чужим , а то й ворожим: «Тут – аби продати »; «Ось вони – горожани! Крамарі , безглузді вчителі, безжурні з дурощів ляльки в пишних уборах! Їх треба вимести геть , розчавити цю розпусну черву, і на місце їх прийдуть інші».

На сторінках роману ми потрапляємо і в Київ літературний. Вступивши до університету , Степан швидко розчаровується в навчанні й завдяки наполегливості знаходить роботу . А тепер він уже мислить по-іншому: «Не ненавидіти треба місто , а здобути. Ще мить тому він був погноблений , а тепер йому виділись безмежні перспективи ». Степан шукає успіху в галузі літратури, влаштовується лекторм на курси українізації, потім у редакцію; прагнучи утвердити себе, видає першу збірку оповідань. І тут Підмогильний змальовує українське літературне життя 20-х років ХХ століття, забарвлюючи розповідь іронією: «Література складається з творчості , життя літературне – з розмов літераторів. І на їх устах кожен факт з життя письменника чудесно стає літературним фактором , анекдот про нього – літературним анекдотом , галоші його – літературними галошами , як ніби члени їхнього тіла мають чарівну властивість надавати речам своїм дотиком літературної вартості…» Мистецьке життя триває у різних формах: це і літературні вечори , на яких поети декламують свої вірші, і дискусії, у яких відбувається змагання між різними літературними угрупованнями , навіть розмови літераторів у редакції творять мистецьку атмосферу, у якій обертається Степан Радченко.

Підмогильний оптимістично закінчує роман вірою в розбуджені сили українського народу , у його переможну місію, втіливши у творі символічну ідею завоювання русифікованого Києва «свіжою , молодою кров’ю села» , щоб здобути його, змінити й перемогти!

ЗАВДАННЯ!!!

На основі поданого матеріалу, визначте тему твору.

17.11.2022 Українська мова

Урок 14-15

Тема: Засоби мовного вираження промови. Метафора , метонімія, їх роль в мовленні

1. Опрацювати матеріал( таблиці) підручника « О . Заболотний . Українська мова , 11 клас», параграф 2 ,стор. 6-8

https://pidruchnyk.com.ua/466-ukrayinska-mova-zabolotniy-11-klas.html

2.Виконати вправу 2, 5( міні-твір )

Між окремими думками, уявленнями, почуттями людини існує взаємозв’язок: одні з них спричиняються іншими. Такий взаємозв’язок називається асоціаціями. Майже кожне слово викликає в нашій уяві певний образ, картину, Вміло використовуючи асоціації, оратор може висловити думку яскраво, образно, викликаючи у слухачів потрібні уявлення та настрої.

У зв’язку з використанням асоціацій виникло поняття про так звану словесну наочність. У процесі виголошення промови в оратора виникають так звані картини внутрішнього зору, які він намагається передати слухачам.

Таку словесну наочність, образність мовлення створюють тропи. В основу тропів покладено вживання слів у переносному, образному значенні. До найширше вживаних тропів належать епітети, порівняння, метафори, алегорія, гіпербола, іронія та ін.

Застосовуючи порівняння, промовець пояснює слухачам щось їм невідоме, звертаючись до їхнього досвіду, порівнюючи нове для них з уже їм відомим. Порівняння увиразнюють .мовлення, концентрують увагу слухачів на найхарактернішому й найбільш важливому, збуджують їх уяву, активізують пам’ять. Порівняння допомагають промовцеві виявити власне ставлення до предмета обговорення. Напр.: Франкова поезія, ніби хміль, хвилює і збуджує національні сили і, ніби іскра, підпалює почуття національної свідомості (С. Петлюра ).

Метафора — одна з форм образного мислення, вислів, в якому ознаки одного предмета чи дії переносяться на інший за подібністю³, напр.: Реве та стогне Дніпр широкий (Т. Шевченко). Горить моє серце (Леся Українка). Сміялось небо (М. Рильський). У метафорі сутність якогось явища чи предмета розкривається за схожістю чи контрастністю з іншими явищами чи предметами.

Метафоричних висловів чимало в живому мовленні (сідає сонце, йде час; відстає годинник; гірський, хребет; підошва гори), проте вони, виконуючи лише комунікативну роль, не збуджують уявлень про подібність: образність їх стерлася, вторинне значення слів сприймається як основне і постійне. Виділяють загально-мовні метафори (совість спить, море пшениці) та метафори авторські — вони створені митцями і не входять до загальнонародної мови. В ораторських промовах і художньому мовленні метафора сприймається активно і виконує естетичну функцію, збуджуючи уяву та надаючи сприйманню емоційного забарвлення.

Розрізняють метафори прості, побудовані на зближенні предметів чи явищ за певною ознакою. Напр.: Шовковий шум нив (М. Коцюбинський). Трапляються метафори розгорнуті, побудовані на різноманітних асоціаціях між предметами і явищами. Напр.: Посіяли гайдамаки в Україні жито… (Т. Шевченко).

Кожна, метафора є, по суті, скороченим порівнянням. Проте у порівнянні на схожість вказується прямо, у метафорі — опосередковано. Ось як відмінність між метафорою та порівнянням пояснював Аристотель: «Коли поет говорить про Ахілла: «Він кинувся, як лев», це порівняння. Коли він говорить про Ахілла «кинувся левом», це метафора: обидва — Ахілл і лев — наділені хоробрістю, неопосередковано поет назвав Ахілла левом».

Обставини часу й місця є у метафорі неприпустимими. Метафора — лаконічна й образна формула. У мовленні метафора звучить природніше, ніж порівняння. Метафора, як правило, є більш стислою.

Одним із видів метафори є уособлення, або персоніфікація. Це образний вислів, в якому ознаки живої істоти або людини переносяться на неживий предмет. Напр.: Дивувалась зима (І. Франко). Персоніфікація активізує й збагачує уяву, збуджує емоції.

Метафора - троп, побудований на перенесенні значення на основі подібності за кольором, формою, призначенням. Відрізняється від порівняння: ознака, за якою відбувається порівняння, не називається, а домислюється.

Приклади : нагріти руки, тягти руку, мати руку, своя рука владика, дати по руках, під гарячу руку.

Метонімія- троп, побудований на перенесенні значення на основі суміжності. Це слово, значення якого переноситься на найменування іншого предмета, пов’язаного з властивим для даного слова предметом за своєю природою. Метонімію ніколи не можна розгорнути в порівняння. Види: - заміна найменування людей назвою місця; - заміна назви події назвою часу; - заміна назви засобом, органом чи знаряддям; - заміна назви предмета іменем його творця, власника; - заміна назви речі матеріалом; - заміна назви дійової особи назвою дії; - заміна назви дії одним моментом; - заміна назви вмісту вмістищем

Приклади: Борислав сміється, минув важкий рік, притримай язик, переклав Шекспіра, ходить у шовках, позеленілі лиця, стала на рушничок щастя, з’їв миску

17.11.2022 Зарубіжна література

Урок 13

Тема: РМ.

НАПИСАТИ « Лист улюбленому літературному герою»

14.11.2022 Зарубіжна література

Урок 12

Тема: РМ (усно). Утілення сюжетів творів Ф. Кафки у кіно, анімації, живописі, графіці, музиці та інших видах мистецтва. Музеї та пам’ятники митцю у різних країнах світу.

Музей Франца Кафки у Празі

У музеї розташована виставка робіт митця під назвою «Франц Кафка і Прага», що розповідає про його життя й творчість. Тут можна побачити всі перші видання його книг, щоденники, листування, рукописи, фотографії, малюнки, а також кілька 3D-ексnонатів і п'ять аудіовізуальних робіт, створених спеціально для цієї експозиції. Музей дуже незвичайний і цілком передає дивну атмосферу, відтворену на сторінках книг Кафки.

Написати реферат : «Роль спадщини Ф Кафки для розвитку світової культури»

10.11.2022 Українська мова

Урок 13

Тема: Поняття мовної стійкості.

1.Опрацювати матеріал( таблиці) підручника « О . Заболотний . Українська мова , 11 клас»,

https://pidruchnyk.com.ua/466-ukrayinska-mova-zabolotniy-11-klas.html , параграф 1, стор.4-5

2.Напишіть « Що таке , на вашу думку , мовна мода і мовний смак ?»

07.11.2022 Зарубіжна література

Урок 11

Тема: Контрольна робота за темою « Модернізм»

Початковий та середній рівні (кожна правильна відповідь — 0,6 бала)

1. Гомункул — це:

а) син Фауста; б) штучна людина;

в) учень Фауста.

2. Від самогубства Фауста рятує:

а) Ваґнер; б) пасхальний спів;

в) спів Ґретхен.

3. У фіналі твору Фауст втрачає:

а) голос; б) зір;

в) усі гроші.

4. Уперше Мефістофель з’являється Фаустові у вигляді:

а) чорного чоловіка; б) чорного пуделя;

в) чорного ворона

5. «Перевтілення» Ф. Кафки — яскравий приклад твору доби:

а) символізму; б) романтизму;

в) реалізму.

6. Головний герой новели Франца Кафки «Перевтілення» Ґреґор Замза працював:

а) розсильним; б) комівояжером;

в) портьє

7. Тип літературного героя, утілений в образі Ґреґора Замзи:

а) «маленька людина»; б) «зайва людина»;

в) бунтівна людина

8. Тип літературного героя, утілений в образі Ґреґора Замзи:

а) «зайва людина»;

б) бунтівна людина;

в) нова людина.

9. Зміст, якого набуває символ комахи у творі Ф. Кафки «Перевтілення»:

а) утрата життєвих перспектив;

б) тваринне існування пересічної людини;

в) гіперболізовані самотність та відчуження.

10. Жанр твору «Перевтілення» Ф. Кафки:

а) повість; б) роман;

в) новела

Достатній рівень (кожна правильна відповідь — 1 бал)

11. Оберіть правильне визначення модернізму як літературної течії.

а) Модернізм (від фр. — новітній, сучасний) — загальна назва сукупності напрямів і шкіл у літературі й мистецтві кінця ХІХ — початку ХХ ст., які вирізняються антиреалістичною спрямованістю, духом експериментаторства.

б) Модернізм (від латин. — вираження) — напрям у мистецтві та літературі, що розвивався переважно в німецькомовних країнах у період 19051925 рр. Виник як своєрідна відповідь на гостру соціоісторичну кризу.

в) модернізм (від фр. — враження) — напрям у мистецтві останньої третини ХІХ ст. Художній образ побудовано на недомовках та натяках; замальовкам властиві фрагментарність та етюдність.

12. Завершіть речення: «Автоматичне письмо було принципом поезії авангардистської течії, яка має назву... (сюрреалізм)».

13. Заповніть прогалини в тексті.

Перевтілення Ґреґора на комаху — яскрава ... (метафора) відчуження людини від усього світу.

Основною темою твору є ... (самотність) людини в сучасному світі, ... (приреченість), відчуженість.

Прозаїк майстерно відобразив трагічне ... (безсилля) «зайвої людини», її ... (приреченість) у цьому світі. Він показав ... (катастрофічність) XX ст.

Високий рівень (спільний для обох варіантів; 3 бали — за повну й розгорнуту відповідь)

14. Дайте розгорнуту відповідь на одне із запитань.

а) Визначте головну думку останнього монологу Фауста.

б) У чому своєрідність композиції роману «Майстер і Марґарита»? Які основні сюжетні лінії можна виокремити в романі?

в) У чому полягає головна тема та проблема метафоричного світобачення у новелі «Перевтілення»?

03.11.2022 Українська література

Урок 16

Історія написання. У романі «Місто» Валер’ян Підмогильний описав селянську українську молодь, яка на початку 1920-х років тисячами потягнулася в міста, щоб завоювати й зробити своїм українське місто, влити в нього свіжу селянську кров, зліквідувати антагонізм між українським містом і селом. Автор показав бажання молодих селян «вийти в люди», здобуваючи колись недосяжну науку.

Твір не був подібний до традиційної народницької прози ХІХ ст., бо автор орієнтувався на європейський роман ХІХ — початку ХХ ст., засвоївши традицію романістики Оноре де Бальзака, Гі де Мопассана, Анатоля Франса, Джека Лондона, а також вітчизняну — Агатангела Кримського, Володимира Винниченка.

Суть екзистенціалізму.

Що таке психологізм?

Ми визначаємо «Місто» як урбаністичний роман.

Урбаністика – це твори мистецтва, які зображують місто, його життя та мешканців, до того ж «міськими очима»

З’ясуймо, хто ж такий маргінал.

ЗАВДАННЯ!!!

На основі поданого матеріалу, визначте тему твору.

03.11.2022 Українська мова

Урок 12

Тема: Контрольна робота

1. Неправильно утворено форму ступеня порівняння прикметника в рядку

А якнайзручніший

Б більш сучасний

В найелегантніший

Г найбільш міцний

Д більш добріший

2. Наказовий спосіб дієслова вжито в значенні іншого способу в рядку

А Мама каже, що скільки не дай книжок, а їм усе мало.

Б Ви, тату, їдьте, а я швидко наздожену вас і пішки!

В Берімо приклад із дерев: ростімо у височінь життя.

Г Хай не зітруться підкови, хай не підіб’ються ваші коні.

Д Схаменіться! Будьте люде, бо лихо вам буде.

3.Помилку у творенні ступеня порівняння прикметника допущено в реченні

А Нарешті настали найзаповітніші для кожного випускника дці, сповнені найприємніших вражень.

Б До свята діти вирішили купити квіти: для мами взяли троянди, найніжніші з-поміж усіх, які були, а для бабусі вибрали найяскравіші хризантеми.

В Студенти знають психологічну драму «Блакитна троянда» Лесі Українки як найекстраординарніший і найпрекрасніший твір поетеси.

Г Що більш відповідальна людина, то більш складне її життя, адже вона все хоче зробити бездоганно й для цього докладає неабиякйх зусиль.

Д Найважливіші відкриття людства, як не дивно, є найменш очікуваними: хто б міг собі уявити, що грибок стане джерелом пеніциліну.

4. У формі наказового способу наведено всі дієслова, ОКРІМ

А пиши Б чеши В неси Г даси Д проси

5. Граматично правильне речення утвориться, якщо до фрагмента «Переглянувши фільм,..» додати

А проводиться обов’язковий аналіз гри акторів.

Б хлопці поділилися своїми враженнями з нами.

В він надзвичайно сподобався всім моїм друзям.

Г з радістю знову перечитується художній твір.

Д головний герой був прекрасним актором.

6. Неправильно утворено відмінкову форму числівника в реченні

А Українці дуже талановиті: до дев’яносто відсотків з них музикальні, здатні до музикування.

Б Понад двісті років тому на території Лівобережної України з’явилося це мальовниче село.

В Місяць мчить навколо Землі зі швидкістю три тисячі шістсот вісімдесят один кілометр за годину.

Г Молоко містить близько ста! різних речовин, має високі споживні властивості, зумовлені його хімічним складом.

Д Деревоподібні кактуси виростають розгалуженими або зімкнутими і в діаметрі сягають двадцяти п’яти сантиметрів.

7. Граматично правильне речення можна утворити, якщо до фрагмента «Оглядаючи експозицію музею,..» додати

А екскурсоводом було наведено невідомі факти про неї.

Б усі експонати вразили нас своїм різноманіттям.

В уважно слухайте гіда, робіть короткі записи.

Г наші знання з історії були дуже доречними.

Д це чудова можливість поринути в минуле.

8. Замінити прикметник цілий займенником увесь (у потрібній формі) НЕ МОЖНА в реченні

А На толоку традиційно збиралася ціла вулиця.

Б Цілий вік вона тужила за своїм утраченим коханням.

В Не вистачить цілого життя, щоб дяку тобі скласти, мамо!

Г Казан хоч і був цілий, але вже добре пощербився.

Д Квитки на спектакль були куплені для цілої школи.

9. З’ясуйте, якою частиною мови є виділені слова в реченні (цифра позначає наступне слово).

Щодня ми реалізуємо себе, (1) виявляючи своє ставлення (2) до навколишнього світу, і найповніше, (3) найглибше (4) цей процес відбувається в мовленні під час повсякденного спілкування.

А дієприслівник (форма дієслова)

Б прикметник

В займенник

Г прийменник

Д прислівник

10. З’ясуйте, якими частинами мови є виділені слова в реченні (цифра позначає наступне слово).

(1) Нині важко й уявити, що відносно недавно — (2) якихось сорок (3) років тому — чи не головним засобом духовного порозуміння в молодіжному середовищі була не рок-музика, а (4) таки поезія.

А іменник Б числівник В займенник Г прислівник Д частка

11. З’ясуйте, якою частиною мови є виділені слова в реченні (цифра позначає наступне слово).

Олена Теліга вважала, (1) що для українки має бути (2) характерним поєднання «найкращої жіночності з найвищою мужністю», і переймалася (3) тим, що в українській літературі не (4) створено ідеального образу жінки.

А прикметник Б дієслово В сполучник Г прислівник Д займенник

12. З’ясуйте, якими частинами мови є виділені в реченні слова (цифра позначає наступне слово).

Дика груша (1) облита білим молоком, і в тому пахучому молоці, (2) що (3) стиха піниться, бджоли (4) неначе киплять.

А займенник Б дієприкметник В прислівник Г сполучник Д частка

31.10.2022 Зарубіжна література

Урок 10

Тема: Віхи життя й особливості світогляду А. Камю. Роман «Чума»: проблематика, сюжет і композиція, притчевість твору, алегоризм образів і ситуацій.

Аналіз роману “Чума” Альбера Камю – тема, ідея, жанр, головні герої, проблематика, сюжет і композицій допоможуть підготувати літературний паспорт твору.

“Чума” А. Камю аналіз твору

Автор – Альбер Камю

Рік написання: 1947

Літературний рід: епос

Жанр: філософський роман-притча

Стиль: екзистенціалізм

Тема: боротьба людської спільноти проти конкретного зла (мешканців алжирського міста Оран проти чуми); у символічному значенні: боротьба проти нацизму та фашизму.

Ідея: стоїчний опір загальному безглуздю

Головна думка: люди доброї волі здатні перемогти конкретне зло, але не можуть знищити його як категорію світобудови. Тож єдине, що “винна” і повинна людина, – це бути і завжди залишатися Людиною.

Головні герої “Чума”: доктор Бернар Ріє, Жан Тарру, священик отець Панлю, репортер Раймон Рамбер, Коттар, Гран, мадам Ріє (мати доктора).

Місто Оран змальоване як алегоричний образ людства.

Проблематика роману “Чума”

зло, абсурд у житті людини і добро; активне протистояння злу;

відповідальність за власний вибір; моральність та аморальність;

життя і смерть.

Сюжет роману “Чума”

Роман «Чума» побудований як хроніка зачумленого міста.

В алжирське місто Оран приходить чума. На вулицях міста та в будинках знаходять дохлих пацюків, але ніхто ще не помічає небезпеки. Доктор Ріє проводжає свою хвору дружину (не чума) на лікування до санаторію, до нього переїжджає мати. Першим помирає воротар у будинку, в якому живе доктор. Кількість померлих зростає щодня. Доктор Ріє замовляє в Парижі сироватку, яка може незначно допомогти хворим, а через декілька днів префектура оголошує місто закритим. Одного вечора доктора викликає його пацієнт Гран, чий сусід Коттар намагався покінчити життя самогубством. Ще на початку епідемії Ріє знайомиться з журналістом Рамбером, який протягом карантину постійно здійснює спроби втекти з міста до коханої в Париж, та з таємничим Жаном Тарру, який докладно записує всі своє спостереження щодо жителів Орану. Місцеві жителі відчувають, що вони знаходяться у в’язниці, та починають спалювати свої домівки , у місті закінчуються харчі. Похоронні обряди вже відбуваються не відповідно до правил. Взимку чума відступає: хворі все частіше видужують. Але саме в цей час чума вбиває друга доктора Ріє Тарру. Коттар, який єдиний не чекав закінчення чуми, починає стріляти з вікна в перехожих, поліція затримує його. Доктор Ріє отримує телеграму, з якої дізнається, що його дружина померла. Місто радіє.

Композиція роману “Чума”

Роман складається з 5 частин.

Роман “Чума” у творчості А. Камю знаменує перехід від анархічно-руйнівного бунтарства до захисту загальнолюдських цінностей: протистояння злу, відповідальності й солідарності. На думку самого Камю, роман “Чума” засвідчив його перехід від “етапу абсурду” до “етапу протесту”.

Чума у творі Камю – багатоплановий і багатозначний образ, який символізує не тільки фашизм: це і хвороба, і війна, і жорстокість судових вироків, і несправедливе суспільство, і фанатизм церкви, і розстріл переможених, і смерть дитини – це зло взагалі, зло, невіддільне від буття. Чума – це і абсурд, і трагічна людська доля. У контексті роману чума є універсальною метафорою зла в усій його багатоликості й нездоланності.

“Зачумленістю” Камю вважає також невігластво й брехню. Люди не знають або роблять вигляд, ніби не розуміють, що бацили в будь-яку мить можуть перетворити їхнє існування на пекло. Люди живуть брехнею, “бо важко жити лише тим, що знаєш, і тим, що пам’ятаєш, і не мати надії”, а брехня заспокоює.

Жити ілюзією часто стає потребою, тому люди бояться назвати чуму чумою, а зло – злом.

1.У чому особливості будови роману “Чума”?

Роман створено у формі хроніки, яка об’єктивно фіксує події. Здебільшого це опис подій та роздуми про них лікаря Ріє. Це його монолог, який подекуди переривається словами й думками Тарру та – значно рідше – роздумами інших персонажів. Інтелектуали Ріє й Тарру часто говорять від імені автора, їм він доручає право формулювати ключові думки, їхніми устами описує найважливіші події).

2.Які особливості стилю ви помітили в романі?

-Жанр роману-хроніки визначив особливості твору. Підкреслена об’єктивність, що зумовила добір лексики, позбавленої яскравого емоційно-експресивного забарвлення, стриманий виклад подій та коментарів до них – такі особливості мови й стилю роману. Але це ще й роман-притча, тому має глибший, ніж хроніка, зміст, загальнолюдський і “позачасовий” підтекст.

Роман “Чума” з його філософсько-інтелектуальним змістом – своєрідний авторський монолог, розбитий на окремі частини, озвучити які доручено різним персонажам, які по-різному висловлюють позиції авторського світогляду. При цьому персонажі мають індивідуальні риси, їхні вчинки глибоко мотивовані. “Чума” алегорична, як стародавні міфи, як Біблія, але, на відміну від них, вона наповнена смисловою багатозначністю й належить до надкультурних явищ (таких, що не належать до жодної з культур)).

3.Яке значення має роман А. Камю для розвитку світової літератури, світового прогресу загалом?

-У романі викладена давня й вічно нова “трагічна мудрість”: потрібно мати добру волю, щоб і в безнадійній ситуації, усупереч розуму, не зломитися під натиском лиха і не тільки вистояти, а й підтримати в біді своїх близьких і далеких людей-братів.

Твір “Чума” А. Камю – один із найвизначніших у цьому жанрі поряд із “Мобі Діком” Г. Мелвілла, “Процесом” Ф. Кафки, “Котлованом” А. Платонова.

“Чума” – роман-попередження, роман-пересторога і це також робить його явищем загальнолюдським і надчасовим.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ!!!!

Для обов’язкового перегляду 1.https://www.youtube.com/watch?v=AZl0rj3ZRxY&t=1s

2.Продовжте речення: «3 думкою, що кожен із нас носить у собі бацили чуми, я…»

27.10.2022 Українська література

Урок 15

Тема: Валер’ян Підмогильний

Життєвий шлях, трагічна загибель. Автор інтелектуально-психологічної прози, перекладач.

У «Розповідях про неспокій» Ю. Смолич залишив нам чи не єдиний ґрунтовний спогад про письменника, якого добре знав особисто: «Коли б хто із читачів оцих моїх літературних спогадів та запитав мене, кого з молодих українських письменників двадцятих-тридцятих років я вважаю найбільш інтелектуально заглибленим, душевно тонким або, по-простому кажучи, найбільш інтелігентним, то я б ні на хвилину не задумався і відказав: «Валер’яна Підмогильного». Яким він був, цей інтелігент із трагічною долею, людина, що відчувала людський біль і не могла залишатися байдужою? Відповідь на це питання шукатимемо на уроці.

Теорія літератури

Екзистенціалізм (лат. existential — існування) — ірраціональний напрям у філософії та літературі, предметом вивчення якого є існування людини (переважно у ситуаціях боротьби, страждання, смерті) у протиставленні її суспільству. Філософи-екзистенціалісти: С. К’єркегор («предтеча»), М. Хайдеггер, К. Ясперс, А. Камю, Ж.-П. Сартр. Двоє останніх були ще й письменниками, ілюструючи теорію власними творами.

Маргінальність — характеристика образу чи героя, що перебуває «на межі» між двома станами. Герой-маргінал, зазвичай, виходець з нижчого класу, що намагається завоювати вищі сфери суспільства, піднятися по драбині успіху. Традиція таких героїв йде від О. де Бальзака. В українській літературі типовим маргінальним героєм є Степан Радченко з роману Підмогильного «Місто» — вже не селянин, але ще не інтелігент, що хоче «підкорити» місто, стати відомим письменником.

Психологізм — заглибленість у творі в душу персонажів, їх психологію. У психологічному творі увага автора переноситься з зовнішнього (подієвого) сюжету на внутрішній (психологічний), він відслідковує всі порухи душі своїх героїв, намагається роз¬крити їх роздуми і мотивацію вчинків, показати нелегкий шлях внутрішніх колізій. В українській літературі психологізм притаманний творчості М. Хвильового, В.Підмогильного, драматургії Л. Костенко.

Іронія (грец. еігопеіа — удавання, прихований глум) — засіб художньої виразності, прихована насмішка, коли за зовнім по-зитивним висловлюванням ховається висміювання. Найчастіше використовується в сатирі. В українській літературі іронію використовували Т. Шевченко, І. Франко, М. Хвильовий, Остап Вишня, М. Куліш, Є. Дудар, Ю. Андрухович, О. Ірванець.

Саме через призму екзистенціалізму розглядатимемо сьогодні життєвий шлях Валер’яна Підмогильного, який сам охарактеризував свою долю досить промовисто, у дусі цієї філософії. У невеликій автобіографічній замітці письменник так підсумував свій шлях: «Очевидно, є люди, що своє життя можуть згадувати, як суцільну смугу радості. Є люди, життя яких насичене і радостями, і печалями. Можливо, ці люди найщасливіші, бо справжнє щастя може від-чути той, хто зазнав горя. Я оглядаюсь на пережите. Де мої радощі? Життя пережите, мов шлях заболочений. Шлях, що ним не йдуть, а бредуть, повільно пересуваючи ноги, не в силі скинути важкий на-ип багна. Стомлений у першому кроці, знеможений у подальших, я шукаю світлої плями на пройденому шляху і не знаходжу...». Така оцінка свого життєвого шляху засновується на особливостях характеру й особливостях світобачення митця.

Життєвий шлях В. Підмогильного

Народився Валер’ян Петрович Підмогильний 2 лютого 1901 року в с. Чаплі на Дніпропетровщині в селянській родині. Хлопчик рано залишився без батька.

Матір’ю Валер’яна була неосвічена селянка. Після церковно-парафіяльної школи він зміг закінчити лише реальне училище. Друкуватися почав ще зі школи під псевдонімом Лорд Лістер. Того ж року вступив на математичний факультет Катеринославського університету, згодом перейшов до правничого факультету. Він особливо захоплювався історією. І це захоплення пояснював знайомством з Д. Яворницьким. В. Підмогильний любив розмовляти з ним, бував у музеї, допомагав ученому.

Багато часу приділяв самоосвіті, вивчав іноземні мови, друзі називали його «університетом на дому». Уже в 17 років Підмогильний заявив себе цілком зрілим письменником. У 1919 році в кате-ринославському журналі «Січ» у № 1, 2 з’являються оповідання «Гайдамака», «Старець», «Баня». А в 1920 р. виходить перша збірка його оповідань «Твори, том І». Через матеріальну скруту юнак мусив кинути науку й шукати вчительського хліба спершу в Кате-ринославі й Павлограді, а потім у Ворзелі під Києвом. Як напише пізніше Тамара Мороз-Стрілець, дружина письменника Григорія Косинки, репресованого у 1934 р., Валер’ян Підмогильний «не раз жалкував, що залишив цю професію. Він із запалом розповідав про свою роботу, згадував учнів...» Там, у Ворзелі, він зустріне й свою долю: донька місцевого священика Катерина Червінська стане його дружиною і другом — упродовж тринадцяти років, які їм відпущено бути разом, і тоді, коли чорна біда впаде на сім’ю, — летітимуть її тужні листі-сповіді до соловецьких мурів... Через два роки В. Підмогильний поновлюється в університеті, але й тоді здобути вищу освіту йому не вдалося — мабуть, із тих самих причин. У Києві письменник працює в книжковій палаті, учи-телює, згодом він — співробітник видавництва «Книгоспілка», далі переходить на літературну роботу. Недарма проблема хліба є темою цілої низки творів В. Підмогильного, бо автор на собі зазнав матеріальних труднощів, через які не зміг здобути освіту. Саме так — «Проблема хліба» — автор назве й свою найкращу збірку оповідань. Благодатним для В. Підмогильного було спілкування з друзями по перу — членами літературної організації «Ланка», яка пізніше стала називатися «Марсом» (Майстерня революційного слова), до якої входили такі талановиті письменники, як Є. Плужник, Г.Косинка, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, М. Галіч. «1925 року в Києві,— пише сам В.Підмогильний,— я був членом літорганізації «Ланка», а в 1926 році — в організації «Марс». Від того часу я ні в яких літературних організаціях не перебував...».

20-ті роки XX ст. в українській культурі справедливо називають «червоним Ренесансом». То був час піднесення й відродження. Попри нестатки й злигодні, розруху й «проблему хліба» (є в Підмогильного таке оповідання), література, мистецтво забуяли пишним цвітом. Переповненими були зали театрів, виставки й вернісажі, літературні вечори, на яких відбувалися плідні дискусії та суперечки. Упроваджувалися нові ідеї, пошуки й відкриття імен. Виник-ли десятки мистецьких угруповань. Не міг залишатися осторонь і Валер’ян Підмогильний, який був у той час на редакційно-видавничій роботі у видавництвах «Рух», ДВУ (Державне видавництво України), «Книгоспілка», у журналі «Життя й Революція», повсяк-день обертався в середовищі літературному. Але до згаданої літературної групи «Ланка» одразу було приколото ярлик «попутництва».

Діяльним й енергійним письменник залишається і в літературній творчості. Його оповідання друкують журнали «Нова Громада», «Червоний Шлях», «Життя й Революція». Одна за одною виходять і книжки: «Військовий літун» (1924), «Третя революція» (1926), «Проблема хліба» (1927), «Місто» (1928, 1929). 1930 р. журнал «Життя й Революція» публікує другий його роман — «Невеличка драма». Окремого видання цей твір уже не дочекався. За деякими відомостями, 1928 р. Валер’ян Підмогильний їде за кордон — до Парижа, Берліна й Праги; якихось подорожніх нарисів ця мандрівка не залишила.

1928 рік кидав лиховісну тінь на подальше життя в Україні. Над українською землею вже нависли «совині крила» ката Кагановича. Процес українізації, що розпочався на початку 20-х років, згортається. Звинувачено в націоналістичних гріхах письменника Миколу Хвильового. Літературно-мистецькі групи саморозпускаються. Фабрикується справа СВУ — неіснуючої спілки визволення України. Мине небагато часу, і на лаві підсудних опиняться відомі діячі української науки, літератури, мистецтва. Поки що — старшої, дореволюційної генерації!.. А потім — і нової. Бо збираються вже хмари й над письменниками жовтневого призову. В.Підмогильний відчує це на собі одним із перших.

У час літературних доносів, розгнузданої сполітизованої критики, яку пізніше назвуть вульгарно-соціологічною, твори В. Підмогильного здебільшого громилися й паплюжилися. Негативних оцінок не бракувало. Ґрунт для повальних репресій 30-х років закладали ще в роках 20-х. Ті оцінки-вироки, зрештою, зробили своє: арешт — суд — вирок — Соловки — новий вирок — розстріл... Дорога на Голгофу.

1930 р. В. Підмогильного звільняють з редакції журналу «Життя й Революція». З журналів і видавництв викидають його твори. На початку 30-х років почалися репресії проти української інтелігенції. Заарештували Леся Курбаса, Григорія Косинку, Миколу Зерова, Дмитра Фальківського та ін., передчуваючи наближення біди, застрелився Микола Хвильовий. 1923 р. письменник з родиною (дружиною й чотирирічним сином Романом) перебирається з Києва до Харкова. Мовби передчуваючи, що час уже пішов не на роки — на дні, працює, працює... Переважно над перекладами. Переїзд до Харкова не порятував: од сталінського свавілля сховку не було.

Невдовзі після вбивства Кірова 8 грудня 1934 р. В. ІІідмогильного заарештовують як учасника терористичної організації. Таких організацій було «викрито» десятки в різних кутках країни, і серед «терористів» опинилися і Є.Плужник, і М. Куліш, і Г. Епік, і В. Поліщук, і Г.Майфет, і М. Зеров, і багато інших.

8 грудня 1934 р. в Заньківському будинку творчості В. Підмогильному було пред’явлено ордер № 845 по Харківському обласному управлінню НКВС на дозвіл «здійснити обшук та арешт гр-на Підмогильного Валер’яна Петровича...» Отже, від того дня не стало відомого прозаїка, перекладача, редактора видавництва, чоловіка й батька шестирічного сина. Віднині письменник іменувався однослівно — «звинувачений», а утримуватися мав «під вартою в спецкорпусі № 1».

Допити змінюють один одного, але впертість В. Підмогильного і його невизнання своєї провини приводить до необхідності продовження допитів іще на 10 діб, а потім — іще на 10. В архівах зберігаються протоколи всіх допитів та відповіді на них письменника.

На втретє продовженій десятиденці слідства В. Підмогильний починає втрачати сили. Тим більше, що допити веде вже не лише слідчий Бліок. Підключаються і вищи начальники секретно-політичного відділу, військовий прокурор. У протоколі від 11 січня він, відчувається, був доведений до стану говорити все, що від нього вима¬гали: «Останнім часом я належав до групи письменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії. З цими письменниками я вів контрреволюційні й терористичні розмови...» Щоправда, ця «страшна» група, як виявилося, складалася з нього са¬мого та двох найближчих друзів: В.Вражливого й В. Поліщука, які теж з грудня 1934 року сиділи десь у камерах поруч із ним. В.Підмогильний, як і раніше, пояснював лише свою позицію, тримався до останку принциповості, хоча мусив те все підводити під настирливо-енкаведистську тезу тероризму: «Терористичні настрої у мене виникли 1932 року у зв’язку із загостренням становища на селі. Я вважав, що політика колективізації привела українське село до голоду». Та В. Підмогильний глибоко помилявся, сподіваючись своєю жертовною відвертістю привернути увагу органів державної безпеки до кричущої несправедливості в розвитку національної культури. Енкаведисти мали своє, чітко визначене, завдання — сформувати нову велику групу контрреволюціонерів і доповісти Москві — що вони виконували із запопадливою старанністю. Справі надавалося такого значення, що судити «українських націоналістів» прибула з Москви виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР на чолі із самим її головою військовим юристом 1-го рангу В. Ульріхом. Пізно ввечері в приміщенні того ж Республіканського НКВС розпочалося (у закритому судовому засіданні, без участі будь-якого захисту й свідків) слухання справи № 0024. На ранок 28 березня іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік було оголошено вирок підсудним. Проте смертний вирок, який було винесено В. Підмогильному за участь у неіснуючій групі терористів-контрреволюціонерів, замінили в останню хвилину десятилітнім ув’язненням на Соловках. Чи розумів він, письменник-психолог, письменник-інтелігент, що чинилося в країні? Безперечно. Не просто розумів. «...Класовий ворог, це в нас на кожному заводі й у кожній установі ніби штатна посада, яку хтось та повинен займати»,— говорить один із персонажів оповідання «З життя Будинку». Саме цих слів досить було, щоб піти в небуття. А тут іще й «попутницькі» гріхи. Утім, найбільший гріх був талант. Забирали, передусім, людей найобдарованіших. В.Підмогильний потрапляє на Голгофу XX століття — Соловки, але й там продовжує плідно працювати, у чому нас переконують листи письменника до дружини, матері та сестри. У листах є згадка про твори, над якими В.Підмогильний працював у тюрмі («Наташа і Маша», «Осінь 1929»), які так і не побачив читач. Письменник мав задум створити ще вісім оповідань, але написав тільки одне. Як довідуємося з листів, на перших порах умови в соловецьких концентраційних таборах дозволяли навіть писати.

В. Підмогильний ще сподівається, що все складеться інакше. «Пізніше я буду просити про зміну умов відбуття покарання (я дуже хочу працювати)...» — повідомляв у листі до дружини 6 липня 1935 року. І згодом: «Що мені треба? Надішли паперу, копірки, кілька хороших чорнильних олівців...» Народжуються задуми. З’являються перші твори, написані там. З’являються, щоб назавжди залишитись непрочитаними — ніким і ніколи.

Сталінська куля таки наздогнала В. Підмогильного. Його останній лист із Соловків датовано 2 червня 1937 року. Відтоді сліди загубилися. Донедавна вважали (така була офіційна версія), що Валер’ян Підмогильний помер 1941 року. Насправді це трапилося на чотири роки раніше. У той час політичні справи переглядали сумнозвісні сталінські «трійки». Не оминули і його справи. Зовсім недавно вдалось з’ясувати,'що справжня дата смерті письменника — не 19 грудня 1941 року, як то було офіційно повідомлено в рік реабілітації В.Підмогильного (1956), а 3 листопада 1937 року.

В. Підмогильний — автор інтелектуальної прози

Валер’яну Підмогильному належить одне з чільних місць в українській літературі доби національного відродження. Він — творець українських модерних романів «Місто», «Невеличка драма», повістей і новел. «Підмогильний був яскравою творчою індивідуальністю, цілковито українських талант, що надзвичайні події і явища після 1917 року умів спостерігати тверезо, всебічно і критично,— відзначав Г. Костюк.— Але головне — це те, що за багатством суспільних подій свого часу він не загубив — людини. Він бачив її, розумів і творив її образ в усій суспільній, психологічній складності... Він знав людську силу, велич її розуму, її здібності, але також усвідомлював її слабкості. У цьому — європеїзм Підмогильного». В українській прозі XX століття письменник репрезентує аналітико-інтелектуальну стильову течію.

Перекладацька діяльність

1931 року В. Підмогильний переїхав до Харкова, очевидно, сподіваючись на кращі можливості для публікації своїх творів й розраховуючи на свій зростаючий авторитет перекладача. І справді, у Харкові він працює у видавництві «ЛіМ», а згодом отримує посаду консультанта з іноземної літератури при видавництві «Рух».

Письменник відомий як блискучий перекладач з французької творів Вольтера, Д.Дідро, В. Гюго, О. Бальзака, А. Доде. Гі де Мопассана, П. Меріме, А. Франса. Безперечно, знання кращих здобутків європейського письменства не могло не вплинути на формування літературно-естетичних уподобань прозаїка, його творчого кредо, стилю, поетики творів. Упродовж 1931-1934 років з оригінальної творчості йому вдалося видати лише одне оповідання «З життя будинку». Тож Підмогильний зосередився на перекладацькій діяльності: опублікував двотомник творів Дені Дідро, трактат Клода Адріана Гельвеція «Про людину», був одним з організаторів і перекладачів видання 15-томника Оноре де Бальзака та 25-томника Анатоля Франса.

□ «Підмогильний бачить дійсність такою, якою вона є насправді, він не хоче її прикрашати, але разом з тим і не стає байдужим спостерігачем, а вбирає все у свою душу» (С. Єфремов).

□ «Оригінальність молодого письменника бачиться в тому, що Підмогильний обрав нетипову позицію — бути «на варті страждання», а не радості людської» (С.Єфремов).

□ «Чому юного Валер’яна в пору революційних бур цікавить душа людини одинокої, малої, безпорадної, яка в собі, а не в розтри-воженому, переплутаному світі шукає розгадок на вічні, «важкі питання» буття?» (Р. Мовчан).

□ «Ні, ви пірніть, будь ласка, в саму гущу життя й розберіться в ньому. Тоді ви не спатимете ночей. Ваші думки витимуть, як голодні собаки, і кожен рядок ви писатимете власною кров’ю, а це єдина фарба, що ніколи не втрачає блиску» (В.Підмогильний).

□ «...Цікавиться не людством, а людиною», «трагедія непотрібної трагічності», «специфічно-інтелігентська література» (радянська критика)

□ «Він — на варті страждання, навіть особистого страждання, а не радості людини. Він не одвертає свого лиця від неправди, якою вона сумною, нерадісною та невтішною не здавалася б йому» (Ю. Смолич).

Твори Підмогильного залишили помітний слід у літературному житті XX століття та й у політичному. Він був з тої відчайдушної генерації «перших хоробрих», які у 20-х роках сміливо й талановито закладали підмурівок української національної культури і повертаються сьогодні до нас поколінням Розстріляного Відродження. Твори його і тепер зворушують, зацікавлюють, спонукають до роздумів про життя, допомагаючи людині пізнати саму себе.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ. Написати конспект

27.10.2022 Українська мова

Урок 11

Тема: Активні й пасивні дієприкметники.

1.Опрацювати матеріал( таблиці) підручника « О . Заболотний . Українська мова , 11 клас»,

https://pidruchnyk.com.ua/466-ukrayinska-mova-zabolotniy-11-klas.html , параграф 13, стор.55 -57

2.Виконати вправу 132, 133.

26.10.2022 Українська мова

Урок 9-10

Тема: Складні випадки словозміни дієслів дати, їсти, відповісти, бути та інші. Паралельні форми вираження наказового способу дієслів 1 та 2 особи множини.

Паралельні форми вираження наказового способу дієслів 1 та 2 особи множини.

1.Опрацювати матеріал( таблиці) підручника « О . Заболотний . Українська мова , 11 клас»,

https://pidruchnyk.com.ua/466-ukrayinska-mova-zabolotniy-11-klas.html , параграф 12, стор.51-53

2.Виконати вправу 117, 122

24.10.2022 Зарубіжна література

Урок 9

Тема: Характерні риси стилю Ф. Кафки, поєднання реалістичних і міфологічних елементів у гротескному світі.

- «Кафка був дитя свого часу, проте він, як Шостакович, передчував весь трагізм ХХ століття» (І.Мойсеєв).

- «Творець «Процесу» і «Замку» вважав себе художником повсякденності, подібно до того, як Достоєвський стверджував, що він є письменником факту» (А.Андронік).

- «Творчість Ф.Кафки – поезія сновидінь» (Т. Манн).

- «… його творчість – не що інше, як колосальний, відчайдушний і геніальний фрагмент, сколок із фрагментарного буття людства» (Д.Затонський).

- «Секрет Кафки у фундаментальній двозначності. Він увесь час балансує між природним і повсякденним, абсурдом і логікою. Ці коливання проходять через усі його твори і надають їм звучання і значущості» (А.Камю).

- «Майстерність Кафки полягає в тому, що він змушує читача перечитувати твори…» (А.Камю).

- «Який дивовижний світ тиснеться в моїй голові!» (Ф.Кафка).

У книзі «Розмови з Кафкою» чеського літератора й музиканта Ґустава Яноуха наведено визначення Кафкою себе як художника слова: «Ви описуєте поета таким дивовижним велетнем: ноги його на землі, а голова зникає в хмарах... Насправді поет набагато менший і слабший за пересічну людину, тому він гостріше й сильніше відчуває важкість земного буття. Творчість для художника — страждання, за допомогою якого він звільняє себе для нового страждання. Він лише пташка, закрита в клітці власного існування»». І коли Кафку спитали, чи він також таким є, то він відповів: «Я — дуже незграбна пташка, я — Kavka (чеською галка) — але в мене не підрізані крила, вони відмерли. Тепер для мене не існує ані висоти, ані далечини». Життя Ф. Кафки, навіть якщо він хотів відмежувати його від творчості, непомітно переходило, переливалося в літературу, яка стала для нього способом існування, формою молитви: «У мене немає інтересу до літератури, література — це я сам, це моя плоть і кров, і бути іншим я не можу». Творчість Кафки, по суті,— навіть не розповідь про себе, це глибоко суб’єктивне переживання зовнішнього світу. Напевно, не було на світі письменника, у творчості якого власне «я» та власна доля відіграли б таку вирішальну роль, як у Кафки. Його твори часто залишалися незавершеними не тому, що талант митця «не значний», і не тому, що він не знаходив істини, а тому, що кожен його твір — це він сам.

Ф. Кафку ми можемо вважати представником екзистенціалізму, оскільки у своїх творах письменник також прагне збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя. На перший план він висуває категорії абсурду буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті. Для нього трагічне начало — ірраціональне, всеосяжне ставлення людини до життя, універсальний спосіб буття людини в суспільстві, тому що світ — абсурдний, а існування, екзистенція людини — це «буття для смерті» як єдиної мети та підсумку існування.

Ми приходимо в світ, щоб стати частинкою природи, Всесвіту, збагатити свою душу, відчути красу. Ми приходимо в світ, щоб зігріти своїм серцем серця інших людей, залишити після себе добрий слід. Кафку називали письменником-провидцем. В оповіданні Кафки світ спотворений, панує умовність і схематичність, а сам твір – це метафора. Кафка був проти ілюстрування сюжету свого оповідання, бо факт перетворення героя на комаху мав здебільшого філософське, світоглядне значення. З точки зору ентомології, комахи, на яку перетворився Грегор, не існує. З опису можемо уявити великого коричневого опуклого жука, довжина тіла якого становить близько метра. Але для Кафки було неважливо, на яку комаху перетвориться його герой, тому що це перевтілення не біологічне, а метаморфоза душевного стану героя. Грегор-комаха мислить, страждає, любить як людина.

Гротеск (з франц. «вигадливий, незвичайний»; з італ. «грот, печера») – це принцип художньої типізації, для якого є характерним вигадливе об’єднання в єдине ціле несумісного – фантастичного та реального, прекрасного і потворного, трагічного та комічного, раціонального та ірраціонального, високого й низького, що сприяє виявленню глибинної суті явища.

За допомогою гротеску автор створює надприродний, дивний, аномальний світ, у якому співіснують в органічній єдності реальне і фантастичне.

Гротескним є образ головного героя. Це образ-метафора, це пророцтво, передбачення того, що зробить з людиною антигуманне суспільство. Це алегорія: стан душі людини створює форму тіла, і, відповідно, форма тіла відображає стан душі людини. За допомогою гротеску автор створює надприродний, дивний, аномальний світ, в якому співіснують в органічній єдності реальне й фантастичне. Гротескний світ – це «світ навиворіт». Складні стосунки Грегора і батька (так як і Кафки з батьком) автор описує у гротескній формі.

Експресіонізм (від лат. expressio- переживання, прояв почуттів) – авангардистський напрям у мистецтві та літературі перших десятиліть ХХ століття, провідними емоціями якої стали жах та відчай, очікування катастрофи, пошук моральних та духовних засад життя. Для цього явища характерно гротескне, викривлене зображення дійсності. Життя є ворожим людині, а людина не може його змінити. Цей напрям стверджує, що суспільство руйнує волю індивідуальності, відчужує її від себе. Відчуження людини від суспільства породжує абсурдність світу. Нерідко темою експресіоністів стає зображення внутрішнього стану «маленької людини» в період життєвих зворушень, її трагічна самотність у ворожому їй світі. В їхніх творах відчувається пронизливий біль за людину, прагнення повернутися до первісних людських почуттів дружби: любові, милосердя, загального братерства.

«Кафкіанський світ» – це світ протиріч, світ страждань, відчаю і безнадії. Людина в ньому самотня, відчужена, приречена, безпомічна, безсильна, слабка. Людина, викинута зі звичайного світу, стає вигнанцем у світі абсурду.

«Кафкіанська ситуація» – це існування людини за умов тотальної кризи, в обстановці розладу всіх цінностей суспільства, приреченого і на бездуховність, і на нудьгу.

«Кафкіанський кошмар» – це страх перед самотністю; неспокій, тривога, відчуження, відчуття безвиході й неможливості подолати зло.

Дослідження проблеми символічного змісту оповідання. Символічне значення має образ дверей. Частіше зачинені, ніж відчинені, вони стають символом трагічної самотності і відчуження героя. Двері відмежовують Грегора після жахливого перетворення від оточуючого світу. І нехай цей світ жорстокий, антигуманний, але по той бік дверей, де перебуває Грегор, - самотність, безвихідь і неможливість особистості існувати. Вікно – це зв’язок із зовнішнім світом, світлом, сонцем. У новелі замість очікуваного світла Грегор спостерігає дощ. Яблуко в тексті новели є символом страждань та сліз.

Особливості стилю Ф.Кафки

ü Поєднання трагічного й іронічного, жорстоко й безглуздого.

ü Поєднання реальності та міфотворчості.

ü Підкреслено буденний, без емоційний опис фантастичних подій

ü Ускладнена, затемнена символіка.

ü Гротескове відтворення трагізму буття «маленької людини».

ü Інтонація точна, злагоджена.

ü Мова зрозуміла.

ü Виключення однозначної інтерпретації.

У 1913 р. Ф.Кафка записав у своєму щоденнику: «Який дивовижний світ тиснеться в моїй голові!»

- Яким є художній світ творів Кафки?

Художній світ Ф.Кафки сповнений жахом, безнадією, мороком. Цей світ для людини ворожий. Суспільство - антигуманне, витравлює з людини доброту, милосердя, співчуття, любов до ближнього. «Маленька людина», улюблений герой модерністської прози, гине через зіткнення з цим жорстоким та абсурдним життям, зустрічаючись із байдужістю навіть у родині.

- Невже Кафка не дає людству шанс на відродження духовності?

Кафка підкреслює, що не можна миритися з духовною деградацією суспільства, закликає не залишатися осторонь чужої біди, бо завтра це може трапитися з кожним. Зажди є шанс змінити або змінитися на краще, варто лише простягнути руку допомоги тому, кому погано.

Поєднання фантастичного й реалістичного у новелі «Перевтілення».

Фантастика — створені людською уявою неймовірні картини й образи, яких не буває у реальному житті, вигадка. Вона заснована на враженнях від дійсності, а її характер залежить від світогляду письменника, його ідейних позицій. Фантастику митці використовують як засіб художньої типізації життєвих явищ. При цьому вони зображують окремі явища не в життєподібних картинах та образах, а в умовах неймовірних, навмисно змінених, щоб розкрити не стільки їхній зовнішній вигляд, скільки глибинну внутрішню сутність.

Реальність і фантастика у Кафки тісно взаємодіють і взаємодоповнюють одна одну. Найнеймовірніше й найабсурдніше відбувається у найбуденніших обставинах. Вторгнення фантастичного у кафкіанський світ не супроводжується романтичними казковими ефектами. Більш того, воно нікого не дивує, навпаки: його сприймають як щось природне. Отже, притаманна його стилю риса — невідповідність між реалістичним способом зображення і абсолютно неправдоподібними подіями. Це можна умовно назвати фантастичним реалізмом Кафки.

Для підкреслення абсурдної реальності Кафка використовує гротеск. Гротеск (у перекладі з фр.— химерний, незвичайний) — це принцип художньої типізації, для якого є характерним незвичайне поєднання несумісних речей — фантастичного й реального, трагічного і комічного, раціонального та ірраціонального, високого й низького, що виявляє глибинну сутність явища.

У Кафки гротеск організовує всю структуру творів. За його допомогою автор створює нереальний, дивний, аномальний світ, де органічно поєднано реальне й фантастичне. Гротескний світ — це світ навиворіт. У творах Кафки наявне постійне балансування між природним і фантастичним, трагічним і повсякденним, абсурдом і логікою. Образи головних героїв Кафки є гротеском. В образі Замзи автор свідомо порушує норми життєвої правдоподібності. В оповіданні реальне протиставлено фантастичному та навпаки. На перший погляд, новела має фантастичний характер, але насправді це своєрідна метафора світу і духовних процесів, які намагався відтворити письменник у такий незвичний спосіб. Фантастика у Кафки не відчутна; абстрагуючись від об’єктивної реальності, вона створює нову, суб’єктивну реальність, яка маскується під фантастику.

Іронічний символізм у новелі «Перевтілення».

Іронія в новелі Кафки має суто трагічне забарвлення. Наприклад, сцена, у якій потворна комаха збирається на службу, справляє кумедно-абсурдне враження. Водночас у ній відчуваємо трагізм, адже за безглуздим ентузіазмом Ґреґора стоїть прагнення захистити свою людську сутність і свій соціальний статус.

Спроба захистити свій життєвий простір також завершується для Ґреґора поразкою: розлючений батько атакує непокірного сина яблуками. Символічний підтекст сцени батьківського покарання містить деякі біблійні мотиви. Яблука — це плоди Дерева Пізнання, із яких у біблійній історії розпочалося гріхопадіння Адама та Єви; батько, що у гніві виганяє сина із «сімейного раю», виступає у ролі біблійного Бога; рана, котра утворилася внаслідок того, що одне з яблук застрягло у спині комахи, є іронічною паралеллю до старозаповітного покарання перших людей стражданням і смертю.

Сюжет останнього зіткнення Ґреґора з родиною, спровокованого Ґретиною грою на скрипці, розгортається у третій частині твору. У свідомості Замзи-комахи музика — символ мистецтва, який він асоціює з найвищою насолодою. Під звуки Ґретиної скрипки він мріє про те, як сестра гратиме тільки для нього, «бо ніхто тут так не цінить їі гру, як оцінить він». Крах цієї надії, найбільш нереальної і найбільш кумедної за всі попередні, стає для героя останнім випробуванням.

Особливо переповнена трагічною іронією остання сцена: весняне сонце світить на батьків та сестру, яка раптом стала особливо красивою («кров з молоком»). Батьки «вирішили присвятити сьогоднішній день відпочинку і прогулянці; вони не тільки заслужили цю перерву в роботі, вона була їм просто необхідна». Служниця, «прибравши це», з добродушною посмішкою повідомляє, що «все вже в порядку».

Наслідування традицій М. Гоголя у творчості Ф. Кафки.

Відомо, що Ф. Кафка народився за три десятиліття по смерті М. Гоголя, однак у творчості митців є відповідні паралелі. Наприклад, порівнявши Ґреґора Замзу з Акакієм Акакієвичем башмачкіним, ми помітимо, що обидва образи — це стражденна, принижена, нещасна й беззахисна «маленька людина». І в «Шинелі», і в «Перетворенні», за словами В. Набокова, «герой, наділений певною чутливістю, оточений гротескними безсердечними персонажами, смішними або моторошними фігурами... У Гоголя й Кафки абсурдний герой живе в абсурдному світі, але зворушливо й трагічно б’ється, намагаючись вибратися з нього у світ людських істот,— і вмирає в розпачі».Проза М. Гоголя містить щось таке, що можна назвати чудністю — не тою, яка притаманна якійсь далекій у часі чи просторі дійсності, а тою, що характеризує наш сьогоднішній світ. Саме завдяки цій чудності Гоголя часто порівнюють із Кафкою, який також допоміг нам відчути, що у світі є щось дивне, що — попри твердження російських формалістів — не зникає з плином часу.

Кафка показав, що реальний світ, який видається людям цілком нормальним, насправді жорстокий, жахливий, абсурдний. У ньому всі байдужі до «маленької людини». У новелі «Перевтілення» Кафка порушує болісну для себе проблему — відчуження в родині, самотність людини серед людей. За допомогою таких художніх засобів, як метафора, гротеск, фантастика, іронія, він показує абсурдність буття і кризу найважливіших гуманістичних цінностей на початку XX ст. Це яскраво показано на прикладі новели, у якій автор відобразив точну правдивість деталей, епізодів, думок та почуттів персонажів, що з’являються у незвичайних, фантастичних взаємозв’язках, та трагізм становища головного героя, підсилений іронічністю. Суб’єктивне світосприйняття Кафки — настрій відчаю, упевненість у фатальній нездоланності сил, що пригнічують людину. Твори Кафки є художнім виразом кризи суспільного та естетичного пізнання, що було характерним для модерністської літератури ХХ ст.

20.10.2022 Українська література

Урок 14

Тема: Позакласне читання. Юрій Яновський «Дитинство»

Аналіз твору “Дитинство”

Літературний рід: епос

Жанр:новела

Зауважте! Новела «Дитинство» входить до складу роману «Вершники» (уперше видано 1935 р.). Роман складається з восьми окремих новел: «Подвійне коло», «Дитинство», «Шаланда в морі», «Батальйон Шведа», «Лист у вічність», «Чубенко, командир полку», «Шлях армій» та «Адаменко». Наскрізною темою роману є події громадянської війни в Україні 1917-1920 рр. Кожна новела має власну сюжетну лінію та героїв, проте окремі персонажі переходять з однієї новели в іншу. Так, герой «Дитинства» Данилко Чабан знову з’являється в новелі «Батальйон Шведа», проте вже в дорослому віці. Тепер він – комісар олешківського партизанського батальйону Червоної Армії (тобто більшовиків).

Історія створення новели “Дитинство”

Працюючи над твором, Юрій Яновський використав розповіді Миколи Куліша про його дитячі роки та природу Таврійського краю (митці тісно спілкувалися). У новелі використано факти, пов’язані з життям Куліша та історією його роду, згадано географічні назви, що мають прямий стосунок до Кулішевої біографії.

Отже, є підстави вважати Миколу Куліша прототипом комісара Данила Чабана. 1919 року Куліш сформував Дніпровський селянський полк у складі Червоної Армії. З цим полком він згодом захищав Херсон і Миколаїв у боях з денікінцями. Ці події відбилися у «Вершниках».

Місце дії новели “Дитинство”: степ на півдні України.

Час дії новели “Дитинство”: початок 20 ст. (дореволюційна доба)

Тема новели “Дитинство”: итинство Данила Чабана.

Якщо ж узяти ширше, провідною темою твору є багатогранне життя українських селян-степовиків. З одного боку, показано їхні страждання, спричинені злиднями й голодом, темноту та пияцтво. З іншого боку – дивовижне єднання з природою, життєрадісність, уміння задовольнятися малим, пошану до праці, волелюбність.

Джерела новели “Дитинство”

Джерела новели фольклорні. У творі – чимало описів народних звичаїв і свят: Сорока святих, Теплого Олекси, Вербної неділі, Білого тижня, Великодня тощо.

Приміром, своєрідно зображується свято Сорока святих. Цього дня матері випікали дітям із тіста сорок жайворонків і діти ходили вулицями, накликаючи з вирію птахів (власне, це вважалося другою зустріччю весни).

У канву твору вплетено замовляння, обряди, рядки з пісень, легенди та перекази. Поетично зображено появу голубого рясту, який за народною традицією, коли вперше побачиш навесні, треба зірвати, кинути під ноги і потоптати: „Далі з’являвся голубий ряст, а прадід наказував зірвати його швиденько і топтати, приказуючи: „топчу, топчу ряст, дай, боже, потоптати й того року діждати!”, а хто не встигне – тому на той рік рясту не топтати, на лаві лежати…» (від цього народного звичаю походить фразеологізм «топтати ряст», що означає жити, а перестати топтати ряст означає померти).

Основні ідеї новели “Дитинство”: нетлінна цінність народних основ життя (моралі, обрядів, звичаїв), нерозривна єдність поколінь (малий Данилко – старий Данило), оспівування міцних родових традицій.

«Рiд завзятий i непосидючий, козакували й землю робили… Село булоТурбаї… От i були тi люди турбаї справжнi, а пан собi думав з них крiпакiв мати, а в Катерини-царицi полюбовник був iз запорозького коша – Грицько Нечоса [Тут ідеться про Григорія Потьомкіна, найвпливовішого з фаворитів Катерини II, що був генерал-губернатором Новоросії, а також фактичним повелителем Гетьманщини. З політичних міркувань він записався в Запорізьку Січ, діставши при цьому, згідно з козацьким звичаєм, прізвище Грицько Нечеса. Далі в розповіді прадіда химерно переплітаються реальні історичні факти та народні перекази] i сказав турбаям про таку рахубу, стали турбаї козачих своїх прав допоминатися, а пан їхнi метрики з церкви покрав та попалив, i суд не мiг козачих прав iзнайти, то турбаї й повбивали панiв i побили суд, i одбивалися п’ять рокiв. Та вiйсько оступило голодранцiв, i смерть прийшла. А той Грицько Нечоса характерник був, як i всi запорожцi, пройшов крiзь вiйсько i турбаїв вивiв, i повiв на двi сторони: до Днiстра й доПерекопу…»

У кінці своєї розповіді старий наголошує: «І ми з роду турбаїв, не були крiпаками зроду-вiку, i Данилко хай не буде», отже, привчає правнука не коритися долі, виховує в ньому властиве українцям одвічне прагнення до волі, до боротьби за краще життя.

Персонажі новели “Дитинство”:

Данилко

батько Ригор

матір Ригориха

прадід Данило

Цитатна характеристика персонажів новели “Дитинство”

Данилко

Данилко – «малий чабанець (що може вивчитись на чабанчука й вийти на чабаненка i, нарештi, заступити батька-чабана)».

У новелі тонко передано відчуття, емоції, переживання хлопчика. Читач ніби дістає змогу зазирнути у внутрішній світ дитини. Наприклад, ми дізнаємося, що Данилко сприймав «голу, порожню рівнину», яка викликає подив у нестеповиків — як там можна жити взагалі, як чарівний світ: «…степ простелявся перед ним, як чарівна долина, на якій пахне трава, пахнуть квіти, навіть сонце пахне, як жовтий віск (ось візьміть лишень потримайте на сонці руку й понюхайте її!). І скільки всіляких ласощів росте на степу, яких можна попоїсти…»

Малий хлопець любив степ і вже знав, які рослини їстівні, а які — ні, а тварин, яких бачив навколо: і жайворонка, й орла, і чорногуза, і ящірку, і диких бджіл, і ховрашка, і цвіркунців – сприймав як «живих друзів у степу».

Данилко зростав у злиднях, постійно голодував, тож привчився цінувати навіть «шкоринку з хліба й маленьку цибулину та сіль до неї». Тяжке життя не зламало хлопця, а навпаки, загартувало його характер: згадаймо, наприклад, «жорстоку баталiю», у якій він, захищав «честь роду»:

«бився сам проти кiлькох i повертав до батька заюшений кров’ю, з подертою сорочиною, проте переможний, примусивши поважати нетверезiсть свого батька й вiднявши для повноти перемоги великоднi гостинцi у розгромленого ворога».

Батько Данилка Ригор

Ригор – чабан, «що пасе ватагу овець, мов військо». Серед його вад найбільшою була надмірна любов до алкоголю.

Прадід Данило дав йому таку характеристику:

«…батько твiйледащо й п’яниця, його знову проженуть од ватаги, то не вилазитиме з корчми, хлопець гордий i нiкому не поклониться, а людям треба кланятись i решпекту давати, iнакше не проживеш…».

Образ Ригора суперечливий: хоч він і не міг позбутися своєї згубної пристрасті – пияцтва, проте в селі йому багато чого вибачали за вміння гарно співати:

«Батько не вилазить iз чужих хат i випиває з усiма, хто його частує. I цього чабана Ригора частували всi, i Ригор лаяв багатирiв, у яких пив, розповiдав байки про попiвськi дiла i кричав, i проклинав пропаще життя, айого слухали й не перебивали, бо знали всi, що Ригор зараз заспiває, а пiсля того спiву нiчого вже людинi не треба».

Матір Ригориха

Ригориха була постійно заклопотана справами господарства. Надзвичайна бідність, голод, пияцтво чоловіка – все це виснажувало жінку, доводило до сліз. Напевне, через це вона й зривалася та часто била малого Данилка за те, що він покидав маленьку Вустю, за якою мав доглядати: «Добре б’ється ота клята мати, друга б уже пересердилась за цiлий день…».

Проте автор більший акцент робить на позитивних рисах жінки, зокрема працьовитості та охайності, любові до краси:

«Данилкова мати, хоч iбiдна господиня, що й кози в дворi не має,а й вона той двiр обмете й обмиє, i хату обмережить цяточками й рожами, коло печi цiлiсiнький день товчеться, i нема нi в кого на селi такого хисту прикрасити пiч. I все село те знає та кличе її, Ригориху, i вона малює пiч синiм i червоним, чорним i рудим, жовтим i зеленим, як учила її покiйна мати…»

Прадід Данило

Прадід Данило – дуже мудра та добра людина. Це ідеалізований образ. Прадід глибоко відчував красу світу та намагався передати свій досвід маленькому Данилкові, якого дуже любив, і насамперед навчити дитину цінувати кожну мить життя. Він був неабияким знавцем усіх народних звичаїв, обрядів та таємниць природи:

«Прадiд стояв, мов знатник, що знає всi веснянi тайни, вiн здавався Данилковi господарем степових звичаїв… Прадiд примiчав, звiдки в цей день вiтер, коли з Днiпра – риба ловитиметься, коли iз степу – добре на бджоли, коли з низу – буде врожай;а побачивши першу ластiвку, треба було кинути на неї жменю землi – “на тобi, ластiвко, на гнiздо!”, ластiвки не летять у вирiй, а, зчепившися нiжками, зимують на днi моря, рiки чи криницi».

Він знав безліч старих пісень, казок та приказок, знав, «як зветься кожна трава i яка квiтка на яку користь».

Скорочений переказ новели “Дитинство”

У південноукраїнському степу – у селі, розташованому поблизу Перекопського перешийка (що з’єднує материкову Україну з Кримом), – народився хлопчик Данилко. Він щиро любив степ. Родина Данилка була така бідна, що хлопцеві завжди не вистачало їжі. У нього була маленька сестричка Вустя, за якою він мав доглядати, проте нерідко виходив крадькома з хати, бо любив гуляти в степу. Батько Данила (на прізвище Ригор) був чабаном, він пас отару овець, а Данилко був малим чабанцем, що «може вивчитись на чабанчука й вийти на чабаненка i, нарештi, заступити батька-чабана». Коли Данилко повертався ввечері додому, він боявся, що його битиме мати, роздратована тим, що він покинув немовля Вустю, але хлопчика втішав прадід, що теж мав ім’я Данило. Після побиття Данилко приходив до нього в повітку, витирав сльози, заспокоювався й «спав, притулившись до прадiда… спав, як трава, що нахиталася за день». Прадід так добре знав усі народні звичаї, обряди та повір’я, що «здавався Данилові господарем степових звичаїв». Наприклад, він звертав увагу, «звiдки в цей день вiтер, коли з Днiпра – риба ловитиметься, коли iз степу – добре на бджоли, коли з низу – буде врожай». У хаті було холодно й не було навіть хліба, лише перепічки та кислі буряки. Тоді Данилко й мати ставали в куток і починали молитися Богу, щоб він дав їм доброї їжі. Коли починався весняний дощ, усі сусідські діти вибігали на вулицю й бавились у калюжах. Данилкові теж хотілося грати разом із ними, проте він мав доглядати Вустю. Данилко іноді міркував про те, що було б, коли б вона померла, та уявляв, як би її поминали. Йому подобалося бувати на поминках, бо на них прадід Данило читав Псалтир, а родичі померлого щедро пригощали хлопчика пирогами чи іншою смакотою: «Дуже наїдно, коли хтось умирає – без Данилка та справа не обходиться: прадiда кличуть читати, а правнук iде за поминальника, отак удвох i годуються». У Данилкової матері, Ригорихи, не було ні корови, ні кози, проте її двір був завжди чепурний та прибраний, а на селі всі знали, що іншої такої господині, як вона, немає. Її всі запрошували розмальовувати печі, бо вона мала до цього особливий хист. А ось Данилків батько був п’яницею: він не вилазив із чужих хат, випиваючи з усіма, хто його частував. Тому хлопчику часто доводилося шукати його. Коли Данилко знаходив батька, то тягнув його до рідного дому. Сусідські хлопці нерідко «дражнили Данилка таким батьком». Тоді він залишав тата, притуливши його до чиїхось воріт, а сам ішов битися проти кількох кривдників, а потім повертався до батька «заюшений кров’ю… проте переможний, примусивши поважати нетверезість свого батька»… Якось прадід вирішив піти на південь, у напрямку до Чорного моря. Взяв він і Данилка. Іти довелося степом. Данилко був захоплений і красою краєвидів, і мудрістю прадіда: «Данилко заплющував очi перед таким височезним свiтом, коло такого старезного прадiда, що йде собi й пiдспiвує старих пiсень i повiдає Данилковi казки й приказки, як зветься кожна трава i яка квiтка на яку користь». Дорогою прадід також розповів хлопцеві про давнє минуле, про історію їхнього роду, про його пращурів, які жили в селі Турбаї. Ішли цілий день, аж ось Данилко побачив море, а біля нього рибалок. Рибалки пригостили їх, а прадід розповідав рибалкам різну бувальщину та співав старовинних пісень, а ті слухали, роззявивши рота. Потім прадід вирив у землі ямку та вмостив там Данилка. Хлопчик солодко заснув, а на ранок, коли він прокинувся, прадід сказав, що вони підуть “натщесерце пракорінь шукати, щоб тобі довго ще топтати грішну землю, а мені стати на одвіт (тобто померти)”. Вони знову пішли в степ. Сонце пекло й розморювало, не було жодного вітерцю. Вийшли вони на найвище місце. Данилко ніс у руках трави, корінці, квіти, а прадід дав йому «степовий турецький сльоз», нахилився до квітки – й «раптом пiдломився в ногах i розкинув руки, мов обiймаючи землю, упав, мов тайну почувши…». Мутнi очi прадіда блимнули на Данилка, він вимовив останні в житті слова: “Топчи землю, синок” – i помер. Данилко озирнувся і вперше відчув себе самотнім. Він побіг під пекучим сонцем степу, «i вiдстань мiж прадiдом та правнуком усе збiльшувалась i збiльшувалась, наче природа аж тепер схотiла вiдновити оту рiвновагу поколiнь».

***

Опис дитячих років головного героя надає новелі особливої ліричності та поетичності. Образ Данилка перегукується з образом Сашка – головного героя твору “Зачарована Десна” Олександра Довженка.

20.10.2022 Українська мова

Урок 8

Тема: Дієслово, дієслівні форми.

1.Опрацювати матеріал( таблиці) підручника « О . Заболотний . Українська мова , 11 клас»,

https://pidruchnyk.com.ua/466-ukrayinska-mova-zabolotniy-11-klas.html , параграф 11, стор.46-47

2.Виконати вправу 103, 114

19.10.2022 Зарубіжна література

Урок 7-8

Тема: Життя та творчість Франца Кафки. Зображення відчуження особистості в новелі «Перевтілення». Образ Грегора Замзи: проблемність, метафоричність, символічність. Розкриття у творі світового буття як абсурдного. Особливості композиції, функції фантастики.

Для австрійського письменника Ф. Кафки сни відігравали особливе значення. На його думку, сни були його "другим життям", наповненим системою символів, яскравих вражаючих картин, в яких реальне перепліталось з фантастичним. Новела "Перевтілення" - видатний приклад твору, написаного мовою символів. Як і в багатьох сновидіннях, тут подані події, кожна з яких реалістична, але загальна картина невірогідна, фантастична. Весь шлях героя - це усвідомлення несвідомого, важкий і болісний шлях у глибині власної психіки. Так само як для автора твору Ф. Кафки, вся його творчість - це намагання зазирнути в глибину власного "Я", розгледіти, зафіксувати химери, які там причаїлися. Ці химери - дитячі страхи, які з часом біли витіснені у несвідоме, але ніколи не полишили внутрішнього світу митця. "Ірреалістичність невловима", непідвладна денному розуму, (тому сновидіння так швидко і легко забуваються). Кафка - один з небагатьох митців світу, який зміг наблизитись до ірреального і якоюсь мірою вловити його в свої сіті.

Новела Франца Кафки «Перевтілення» - один із шедеврів австрійської літератури ХХст. Цей твір актуальний у всі часи, тому що стосується «вічних» питань людського життя. Одне з таких одвічних питань - самотність людини, яка живе у соціумі - сьогодні як ніколи співзвучне питанням нашого часу. Чимало науковців стверджують, що, на сьогоднішній день, значно збільшилася кількість людей, байдужих до проблем інших. Ми «черствіємо душею», не звертаємо уваги на проблеми та потреби тих, хто нас оточує.

Тож сьогодні було б особливо повчальним поміркувати над проблематикою твору, співзвучного сучасності, над цінностями персонажів, над сенсом буття «маленької людини» - Грегора Замзи. Тому новела «Перевтілення» своєю актуальністю викликає підвищений інтересу дітей.

Одне з найголовніших завдань літератури - збагачувати морально- естетичний досвід учня. Особливу актуальність це завдання набуває під час вивчення творів, у яких об'єктом зображення є безпосередньо моральна проблематика. «Перевтілення» - один із таких творів. Центральна проблема новели - сенс буття «маленької людини». Для того, щоб якомога глибше проаналізувати проблематику твору та постать автора - Франца Кафки - вчитель повинен використовувати між предметні зв'язки: на уроці можуть бути задіяні вчителі історії, української літератури, суспільних дисциплін; учні можуть готувати стінгазету, в якій висвітлять основні віхи біографії та творчої спадщини Франца Кафки; аналізуючи новелу, вчитель може використовувати уривки з кінофільму «Перевтілення» (за новелою Кафки).

Вже після трагічної смерті Кафки його друг Макс Брод, не виконавши заповіт письменника, і зберігши його твори, надрукував не закінчені романи "Америка", "Процес", „Замок" та збірку оповідань "На будівництві китайської стіни". Кафка був знаним письменником у вузькому колі естетів-шанувальників літератури. Справжньої популярності набули його твори під час Другої світової війни.

Новела "Перевтілення" реалістична чи романтична?

Реалістична новела Ні

Герой - звичайна, непомітна лю- Не типова постать, бо у долі

дина, комівояжер фірми. Батько Грегора все випадково. Не

його розорився, що було типо- названа країна, де проходить

вим для цього часу. дія, не відомий її устрій.

Фантастична новела Ні

Перетворення Григора в комаху Елементи не романтичні і не казкові,

не вмотивовані значними подіями

(немає чарівника, феї).

Твір модерністський, його події алогічні, ірраціональні вчинки героїв, настрій твору песимістичний.

Що таке експресіонізм?

Експресіонізм (від лат. ехргеssіо - вираження, виразність) оформився у Німеччині. Основний творчий принцип експресіонізму - відображення загостреного суб'єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське "Я". Експресіонізм виник у мистецтві (його предтечею називають Ван Гога, його сповідував Лесь Курбас, що відстоював стиль експресивного реалізму) як реакція на дегуманізацію суспільства, позбавлення людини її особистості, на розпад духовності, в основі якого лежать політичні катаклізми XX століття. Експресіонізм характеризує надзвичайно нервова емоційність, присутність гротеску і гіперболи. Експресіоністи проголошували єдиною реальністю суб'єктивний духовний світ людини. Часто темою таких творів стає зображення внутрішнього стану "маленької людини". Чи не найраніше перші ознаки цієї декадентської течії проявились у творчості російського письменника Л. Андрєєва після поразки революції 1905 року. В Українській літературі вплив експресіонізму відчутно в п'єсах М. Куліша, М. Хвильового.

Як в кожній частині твору змінюється ставлення близьких до Грегора?

I частина - розгубленість рідні з приводу незвичайного вигляду Грегора

II частина - очікування змін

III частина - відверто вороже ставлення до героя.

3 Обмірковування назви твору, складання схеми

Перевтілення

Самого Григора з Помешкання Вигнання з життя

людини на комаху героя

Людина – комаха один інтер’єр - жива істота мертва - інший інтер’єр

Оточуючим не вистачило людяності, любові і добра по відношення до Грегора. щоб він знову став людиною. Він залишився насамоті, без підтримки найближчих людей, яким присвятив життя.

- Яким постає світ і людина в ньому в творах Ф. Кафки?

- Кафка з жахом сприймав усе, що хоч якось стосується людини. Його світобачення трагічне, людина в світі - самотня комаха, якій не варто чекати від когось допомоги, а навколо - ворожий світ. Таким чином, провідна проблема твору - перевтілення як спосіб виявлення не тільки справжньої суті окремої людини, а й суспільства взагалі.

- Як вирішує Кафка проблему маленької людини?

- У творах Кафки "маленька людина" приречена на жалюгідне існування і самотність. У яскравій, художній силі вираження цієї думки, в експресії її втілення Кафка не має собі рівних у всесвітній літературі.

- Чи можна назвати твір Кафки соціальне спрямованим?

- Ми не можемо назвати оповідання Кафки соціальним, бо письменник не змальовує нам соціальну дійсність. Ми нічого не можемо сказати ні про країну, в якій відбуваються події, ні, зрештою, про її соціальний устрій. Хіба що деякі деталі вказують на буржуазне суспільства Грегор — комівояжер, його батько розорився тощо

- Оповідання «Перевтілення» реалістичне чи романтичне?

- Сутність головного героя оповідання «Перевтілення» Грегора Замзи аж ніяк не романтична. У романтиків герой — визначна особистість: висока, як ліричний герой Адама Міцкевича, чи низька, як малюк Цахес Гофмана

Грегор Замза — комівояжер, який не дуже вдоволений своєю роботою. Професію свою він називає клопітливою: доводиться миритися з поганим харчуванням, увесь час у роз'їздах, відношення з людьми доводиться «зав'язувати», як сам він говорить, тому вони ніколи не бувають сердечними. Праця захоплює його всього. Він мріє полишити фірму, але йому треба сплатити борги батьків, а на це піде п'ять-шість років, тобто вся молодість Грегора. А він уже немолодий, йому 30 років.

Кафку не цікавлять ні «незвичайний характер в незвичайних обставинах», ні «типовий характер в типових обставинах».

Кафка — модерніст. Його твори ірраціональні, песимістичні.

- Як використовує «перевтілення» Кафка?

-Сам Кафка говорить: «Перевтілення - страшний сон». Сон знімає покривало з дійсності, з якою не може зрівнятися жодне видіння. У цьому страхіття життя й могутність мистецтва.

- Твір поділяється на три частини: перевтілення, ситуація через місяць, ситуація через три місяці. Розкрийте, як наростає біль, самотність людини в колі близьких йому людей? Як крок за кроком відбувається нелюдське відчуження?

Підсумок уроку:

Ф. Кафка бачив сучасний йому світ безжальним і абсурдним, людина в ньому приречена на самотність і тому почувається комахою. Світ навколо неї ворожій та байдужій. Герой втілює страх людини перед життям. В абсурдному світі навіть родинні зв'язки стають слабкими і рвуться, її переживання нікого не цікавлять. Вихід з цієї ситуації автор вбачав у любові, яка б зігріла кожного жителя Землі. Люди повинні оберігати одне одного від лиха та нещастя.

ЗАВДАННЯ!!!

1.Опрацювати підручник « О. Ніколенко ,Зарубіжна література , 11 клас»

https://pidruchnyk.com.ua/1256-zarubizhna-literatura-11-klas-nikolenko.html , стор.40-41.

2.Написати конспект стор.41-44 « Оповідання « Перевтілення» .

13.10.2022 Українська мова

Урок 7

Тема: Складні випадки узгодження й відмінювання числівника

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне — то любов, а чорне — то журба.

Д. Павличко

Числівники характеризуються великою системою відмінкових парадигм. Кількісні числівники змінюються за відмінками, а порядкові за відмінками, родами й числами.

У системі кількісних числівників можна виділити групу числівників, що мають особливі форми тільки називного — знахідного відмінків: збірні, деякі неозначено-кількісні (багато, небагато, мало, чимало, немало) та окремі дробові числівники (півтора, півтори, півтораста). У інших відмінках числівники півтора, півтори, півтораста не змінюються; переходять на систему відмінювання власне кількісних числівників усі збірні числівники, крім обоє.

Власне кількісні числівники і дробові числівники та деякі неозначено-кількісні (кільканадцять, стонадцять, кількадесят, кількасот) виступають у формах усіх відмінків. Можна виділити кілька типів відмінювання їх.

1. Числівники один, одна, одно (одне) відмінюються як займенники той, та, те. У непрямих відмінках їхні закінчення збігаються із закінченнями прикметників твердої групи (крім родового й орудного відмінків жіночого роду): одного, одних.

2. Числівники два, три, чотири в непрямих відмінках мають однакові закінчення (крім знахідного й орудного): двом, трьом.

3. Числівники від п’яти до тридцяти, а також від п’ятдесяти до вісімдесяти та кільканадцять, стонадцять, кількадесят становлять один тип відмінювання. У складних числівниках змінюється тільки друга частина: одинадцятьма, п’ятдесятьох.

4. Числівники сорок, дев’яносто, сто в непрямих відмінках мають флексію -а: (на) сорока, ста одному, дев’яноста трьох.

5. Складні назви сотень двісті, триста... дев’ятсот змінюються в обох частинах: двомстам, чотирмастами.

6. Числівники тисяча, мільйон, мільярд, нуль відмінюються як іменники в однині: тисяча — за системою відмінювання іменників І відміни мішаної групи; мільйон, мільярд — як іменники II відміни твердої групи; нуль — як іменники II відміни м’якої групи.

7. Дробові числівники відмінюються в обох частинах; чисельникове слово змінюється як кількісний числівник, а знаменникове — як порядковий номер: одна друга, одної другої, одній другій, одну другу, однією (одною) другою, (на) одній другій. Керований іменник при цьому не змінюється: дві треті гектара, двом тре тім гектара, двох третіх гектара, дві треті гектара, двома третіми гектара, (на) двох третіх гектара.

8. З усіх збірних числівників повну систему відмінкових форм має слово обоє, що змінюється як числівник два: обоє, обох, обом, обох і обоє, обома, (на) обох.

За цим же типом відмінюються неозначено-кількісні числівники кілька, декілька і багато, небагато, якщо вони поєднуються з іменниками, які означають конкретні предмети, що підлягають лічбі: багато днів, багатьох днів, багатьом дням, багато днів, багатьма днями, (по) багатьох днях.

У складених кількісних числівниках відмінюється кожне слово: сто п’ятдесят вісім, ста п’ятдесяти восьми (вісьмох), ста п’ятдесяти восьми (вісьмом) і т. д.

Порядкові числівники відмінюються за відмінками, родами і числами. Числівник третій відмінюється, як прикметник м’якої групи, усі інші порядкові числівники відмінюються, як прикметники твердої групи.

У складених порядкових числівниках відмінюється тільки останнє слово: двісті п’ятдесят сьомий.

У назвах дати іменник при числівнику ставиться в родовому відімінку: сьомого січня, перед двадцять другим лютого .

Пам'ятка

Збірні числівники можуть уживатися з іменниками:

1) назвами осіб чоловічої статі: троє сусідів;

2) середнього роду: четверо малят;

3) із займенниками ми, ви, вони: нас було п’ятеро;

4) назвами парних предметів: двоє саней;

5) збірні числівники не сполучаються з іменниками жіночого роду.

ЗАВДАННЯ!!

1. Опрацювати матеріал( таблиці) підручника « О . Заболотний . Українська мова , 11 клас»,

https://pidruchnyk.com.ua/466-ukrayinska-mova-zabolotniy-11-klas.html , стор.40-41

2.Виконати вправи 84, 87

3. Позначте рядок, у якому порушено норму при відмінюванні числівників.

А) трьохсот, трьомстам, на трьохстах

Б) п’ятисот, п’ятистам, п’ятистами

В) семисот, сімомастами, на семистах

Г) дев’ятисот, дев’яностим, дев’ятьмастами

Д) двохсот, двомастами, на двохстах

13.10.2022 Українська література

Урок 13

Тема: Неоромантичні герої То-Ма-Кі, Режисер, Сев, Тайях та їх прототипи, модерністські образи Міста, Моря. Морально-етичні колізії твору. Національне крізь призму загальнолюдського.

1.Опрацювати матеріал підручника «О. Авраменко, Українська література, 11 клас» , стор. 67- 72. https://pidruchnyk.com.ua/1237-ukrliteratura-avramenko-11klas.html

2. Написати конспект , виконати тести 1-3 , стор.73.

12 - 13. 10.2022 Українська література

Урок 11 - 12

Тема: Юрій Яновський. Творча біографія письменника, загальна характеристика творчості. Ю.Яновський і кіно. Романтичність світовідчуття. Роман у новелах «Вершники» – зразок соцреалізму.

Складний і важкий, іноді й суперечливий творчий шлях пройшов Юрій Яновський, шлях, будні якого були сповнені пристрасної творчості й горіння. Девізом його стали крилаті слова Еміля Золя: «Ні дня без рядка».

Ю. Яновський залишив нам багатожанрову спадщину: 70 новел, оповідань, чимало поезій, повість, чотири романи, сім п’єс (деякі успішно ставилися театрами), а ще кіносценарії, публіцистика. Його справедливо називають сміливим новатором в українській літературі XX ст. Він — один із найяскравіших представників неоромантичної течії. Уже в перших збірках новел Ю. Яновського «Мамутові бивні» (1925), «Кров землі» (1927) позначився вплив футуризму й кіностилістики нової музи, що вабила до себе і Яновського. Ю. Яновський — романтик за світовідчуттям і стилем, його приваблювали яскраві характери, небуденні, екстремальні ситуації, у яких найвиразніше розкривалися людські риси. Сам письменник назвав себе поетом, який інколи пише прозу.

«Ю. Яновський та громадянська війна»

З 1909 по 1919 рік майбутній письменник жив у Єлисаветграді. Будинок, в якому він мешкав, зберігся до наших днів, про що нагадує меморіальна дошка. Поет-академік М.Бажан назве юного Ю.Яновського «ошелешеним споглядачем» карколомних подій, що відбувалися в місті, яке один з дослідників назвав «степовою столицею громадянської війни на Україні». Проте Ю.Яновський був не лише спостерігачем, а й активним учасником однієї з «найкращих сторінок в історії міста», як писала тодішня преса, — «народного повстання» в лютому 1918 року в Єлисаветграді. «Народним повстанням» називали боротьбу міщан з комендантом міста Беленкевичем та захист Єлисаветграда від нападу загонів анархістки М.Никифорової (союзників більшовиків!).Бої з анархістами стали історичною основою оповідання «Байгород», майбутній автор якого входив до складу добровільної санітарної дружини. Саме в такій ролі Ю.Яновському, студенту земського реального училища, довелося брати участь в повстанні. Участь в боях самого письменника змальовує С.Плачинда : «Ю.Яновський носить поранених на важких нарах до лікарні. Це не легко. Адже їм шістнадцятирічним хлопцям доводиться тягнути поранених через десятки кварталів. Та й кулі свистять над головами. А поранений плаче, стікає кров`ю. Треба поспішати».Оповідання Ю.Яновського «Байгород» — справжня ода захисникам Єлисаветграда епохи буремних років та заповіт нащадкам, майбутнім поколінням любити, плекати, захищати рідне місто, піклуватися та дбати про нього.

«Приналежність Ю.Яновського до літературних організацій»

1927 року Ю. Яновський повернувся до Харкова, де активно включився до літературного життя, ставши членом ВАПЛІТЕ з першого дня її заснування. Після ліквідації ВАПЛІТЕ він і далі належав до позагрупового середовища М. Хвильового. 1929 року разом з усіма колишніми ваплітянами письменник брав активну участь у творенні місячника «Літературний ярмарок». Наприкінці 1929 року Ю.І. Яновський стає членом і засновником нової літературної організації ПРОЛІТФРОНТ, що протистоїть ВУСПП. Разом з цією організацією він пережив її ліквідацію за наказом партії 1931 року та перейшов до офіційної спілки письменників. ВАПЛІТЕ – Вільна академія пролетарської літератури. Засновник М.Хвильовий. Представники: М. Куліш, В.Сосюра, П.Тичина, О.Довженко, Ю.Яновський та ін.Принцип творчості: орієнтація на психологічну Європу

«Добрий геній українського кіно»

У 1893 році головний механік Одеського Новоросійського університету Йосип Тимченко винайшов і сконструював прототип сучасного кінознімального апарату та апарату для кінопроекції. Тоді ж він здійснив перші кінозйомки — зафільмував вершників і метальників списів. 1922 року було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління, якому вдалося реконструювати одеське і ялтинське підприємства, а 1928 року ввести в дію київську кінофабрику (майбутню Київську кіностудію ім. О.Довженка) — одну з найбільших та найсучасніших на той час у світі. Наприкінці 1920-х рр. в українському кінематографі дедалі гучніше почала заявляти про себе нова модерністська течія, що сформувалася у співпраці режисера Леся Курбаса з письменниками Майком Йогансеном та Юрієм Яновським.

Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О.Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). М.Бажан про Ю.Яновського: «Ільф і Петров у «Золотому теляті» списали з Юри образ того щедрого редактора , який охоче пропонував аванси і міг довірливо дати гроші навіть Остапам Бендерам, яких не бракувало тоді біля кабінетів кіностудії»

«Вплив романтичної традиції на стиль Ю.Яновського»

Світова література: Р.Кіплінг, Е.По, Дж. Лондон, М.Твен, А.Теннісон, Дж. Конрад.

Українська література: М. Гоголь, Т.Шевченко.

Їхня творчість кликала юного мрійника в загадкові прерії, на екзотичні острови, , у мандри незвіданими морями, захоплювала сильними, мужніми, сміливими героями. Вони завжди перемагали зло й досягали своєї гуманної мети. Про це мріяв і письменник.

Тому за відчуттям Ю.Яновський романтик, а його стиль називається неоромантизм.

Неоромантизм – стиль в літературі к. ХІХ – поч. ХХ ст., новітня модифікація класичного романтизму ХІХ ст., для якого характерні: неприйняття прози життя, захоплення екзотикою, пригодами , мандрами, наближення ідеалу до дійсності; романтичний герой виступає носієм гуманістичних цінностей та ідеалів, духовної краси і сили.

Портфоліо письменника

1. Прізвище, ім’я та по батькові

Яновський Юрій Іванович

2. Висловлювання письменників про митця

«лицар культури нації» (Г.Костюк)

«поет людської чистоти» (О.Гончар)

«український Гомер» (Луї Арагон)

3. Псевдонім

Георгій Ней

4. Творча спадщина

70 новел, оповідань, чимало поезій, повість, чотири романи, сім п’єс (деякі успішно ставилися театрами), а ще кіносценарії, публіцистика.

5. Особливість стильової манери

Неоромантизм

6. Захоплення

СТЕП, МОРЕ, КІНО, МАНДРИ

«До безуму люблю степ. Кожен свій день устаю з бажанням їхати за море і за сині обрії. Лягаю теж із цим. Люблю багато ходити. Всі мої бажання скеровані на: як би побачити побільше світу! Мандри мене тягнуть» (Ю.Яновський).

Робота над романом «Вершники»

Роман «Вершники» був даниною своєму часові, але на відміну від подібних творів усе-таки талановитою. «В цій невеликій книжці закладено три роки роботи, три роки всіляких думок і самовідчувань, усяких життєвих умов», — читаємо в записниках автора. У ньому розповідається про братовбивчу війну в Україні 1919 р., яка стала початком трагедій, що випали на долю українського народу після революції 1917 р.Тема громадянської війни постає у творі по-справжньому героїчною й романтичною. Автор правдиво показує трагедію цілої родини Половців, яких революція розкидала по різні ідеологічні фронти. Особливо яскраво виявилася в цьому творі композиційна майстерність Яновського. Роман складається із восьми сюжетно завершених новел («Подвійне коло», «Дитинство», «Шаланда в морі», «Батальйон Шведа», «Лист у вічність», «Чубенко, командир полку», «Шлях армій», «Адаменко»), які в сукупності передають панораму періоду громадянської війни.

«Вершники» — новелістичний роман.

Роман у новелах — складний за побудовою і великий за розміром епічний прозовий твір, у якому широко охоплені життєві події певної епохи; складається з окремих новел, об’єднаних спільним задумом.

Опрацювання особливостей роману

• Складається з восьми композиційно й сюжетно пов’язаних новел.

• Відсутність хронологічної послідовності в розгортанні подій.

• Використання кінематографічного прийому монтажу «кадрів».

• Має ознаки народної думи, героїчної поеми,новели.

• Виняткових героїв автор показує у виняткових обставинах.

• Головний мотив — розпад людського роду, що почався з революцією.

• Правдивість і типовість у відтворенні історичних подій та змалюванні дійових осіб.

Проблеми порушені в романі:

• Трагедія роду й народу.

• Розпад родини заради ідеї.

• Революція і народ.

• Неповторний світ дитинства.

Роман розпочинається новелою «Подвійне коло». Автор зразу вводить нас у шквал гарячих подій літа 1919 року. На степових просторах ллється кров чотирьох братів, обдурених, осліплених ворожими проповідями шовіністів і монархістів, націоналістів і анархістів.Новела «Подвійне коло» (коло інтересів класових і родинних) — класичний зразок художнього втілення болючих роздумів митця про непростий час в історії свого народу, коли брат убиває брата. Той «умовний» бій у степу під Компаніївкою символізує собою всю складну ситуацію в Україні під час громадянської війни. І хоча врешті-решт перемагає інтернаціональний загін Івана Половця, але емоційний акцент зовсім на іншому — автор не підтримує цю криваву різню, хоча вона й задля нового життя.

Виконати завдання

1.«Незакінчені речення»

1) Ю.Яновський народився…

2) Під час народного повстання у лютому1918 року в Єлисаветграді він був…

3) Письменник за світосприйняттям…

4) Яновський належав до…

5) Яновський назвав себе…

6) Він написав…

7) За жанром «Вершники» Ю.Яновського…

8) Роман «Вершники» складається з …новел.

9) Новели об’єднані темою…

10) Про бій у степу під Компаніївкою розповідається в новелі…

2. Скласти хронологічну таблицю життєвого й творчого шляху

Ю. Яновського

12.10.2022 Зарубіжна література

Урок 6

Тема: Модерністська проза початку ХХ ст..(загальна характеристика).

Література – це я сам, це моя плоть і кров, і бути іншим я не можу».
Ф.Кафка

Це слова одного з найвідоміших представників модерністського напрямку початку ХХ століття, з життєвим і творчим шляхом якого ми сьогодні ознайомимось. Справді, даним висловом автор хотів підкреслити своє нерозривне існування з мистецтвом слова.

Значення поняття «модернізм».

Це - напрям у світовому мистецтві та літературі 10-30 років XX століття, що набув найвищого розвитку після Першої Світової війни.

Загальні риси модернізму:

особлива увага до внутрішнього світу особистості;
проголошення самоцінності людини та мистецтва;
надання переваги творчій інтуїції;
розуміння літератури як найвищого знання, що здатне проникати і одухотворити світ;
пошук нових засобів у мистецтві (метамова, символіка, міфотворчість тощо);
прагнення відкрити нові ідеї, що перетворять світ за законами краси і мистецтва.

Модернізм розробив художній образ, виділивши в ньому специфічні якості, які й спричинили розмаїття течій у рамках одного цілого.

Модерністи вважали, що хаос сучасного життя сприяє загостренню почуття самотності людини, тому що ворожа дійсність лякає її своєю непереборністю. Модерн як стиль прагнув до прикрашування навколишнього середовища, видовищності і декоративності навіть у дрібницях. Модернізм називають «мистецтвом дрібничок». Однією з причин цього був конфлікт між високими ідеалами і буденністю життя людини. У формуванні модерністського світогляду ініціаторами нового погляду на життя стали філософи та психологи. Французький філософ Анрі Бергсон стверджував, що людина може осягнути природу явище завдяки інтуїції, а не розуму. Так, за його вченням для розуміння особливостей художнього тексту і пізнання має переважно використовуватись інтуїція, а не розум.

З.Фрейд показав, що не все в людині підкоряється національному, і відкрив таємні сфери людської психіки. Юнг вважав, що саме митці поділені колективною свідомістю. На зламі ХІХ-ХХ ст.. мимоволі виникло запитання: чи література є чимось постійним, незмінним, чи вона розвивається як наука ? Безумовно письменник не менше сприяє просвітництву, ніж учений, але здійснює це засобами естетичного впливу на людину.

Літературу проголошували то «дзеркалом життя», то «підручником життя», то голосом народу. Однак мистецтво модернізму навряд чи можна схарактеризувати за такими параметрами. Наші потомки навряд чи реально зможуть встановити, яким реально було ХХ ст., якщо візьмуть за точку відліку й враження Пікассо та Матісса, Шагала та Кандінського, Малєвича й Брака .

Класиками, засновниками модернізму вважають Джеймса Джойса, Марселя Пруста, Франца Кафку, Верджинію Вульф. Чому саме їх ? Можливо, що для них, як новаторів літератури, було важливим не те, що сказати, а як сказати. Їхні художні концепції наприкінці ХХ ст. перетворились в панівні тенденції розвитку культури. Ці художники перенесли акцент з активної взаємодії між літературою і життям у внутрішньо текстові площину. Тобто здійснився переворот впливів: тепер не дійсність впливала на літературу, а навпаки- література на життя. Підтвердження цьому виникнення таких літературних жанрів. Як драма – пересторога, антиутопія, театр абсурду, тощо. Своїм подальшим розвитком модернізм зобов»язаний таким письменникам, як Томас Манн, Герман Гессе, Михайло Булгаков, Андрій Платонов, Альбер Камю та багатьом іншим, чиї твори увійшли у скарбницю світової літератури. У їхній творчості модерністський спосіб зображення переважав у художніх текстах. При цьому суб´єктивно – авторські міфи ставали основою художнього змісту. Практицизм, гонитва за матеріальними благами, руйнація духовності, самотність у людському суспільстві – ось головна проблема літератури модернізму

Українська література

Посилання на підручник О.Авраменко , Українська література 11 клас» https://pidruchnyk.com.ua/1237-ukrliteratura-avramenko-11klas.html

Тема : «Розстріляне Відродження» ,«Літературний авангард»

Урок № 1

Тема : Українська література ХХ ст. як новий етап в історії національної культури. Суспільно-історичні умови розвитку, основні стильові напрями

Урок № 2

Тема : Авангардні тенденції в українській літературі 1920-х років. Поет-футуристМ.Семенко – сміливий експериментатор. Урбаністичні мотиви його лірики, їхня змістова новизна, ламання класичної форми («Бажання», «Місто», «Запрошення»).

1.Опрацювати матеріал за підручником. https://pidruchnyk.com.ua/1237-ukrliteratura-avramenko-11klas.html , стор.4-14

2.Виконати завдання

- № 5 стор.8

- № 6 стор. 14 ( питання 1-3 )

Тема: «Поетичне самовираження»

Урок № 3

Тема : Павло Тичина.Основне з життя і творчості поета. Трагізм його творчої долі. Найбільший модерніст 1920-х років. Звернення до «вічних» тем, мотивів, особливості віршування; потужне ліричне «Я» як символ нової людини; поєднання тенденцій символізму, неоромантизму, експресіонізму, імпресіонізму. Феномен «кларнетизму». Вітаїстичність як наскрізна оптимістична тональність, життєствердна настроєвість (зб. «Соняшні кларнети»).(«Арфами, арфами...», «О панно Інно...», «Ви знаєте, як липа шелестить...»)

1.Опрацювати матеріал за підручником. https://pidruchnyk.com.ua/1237-ukrliteratura-avramenko-11klas.html , стор. 17-24

Урок № 4

Тема : Художнє відтворення національно-визвольного пробудження народу, уславлення борців за вільну Україну («Пам’яті тридцяти», «Одчиняйте двері…»).

1.Опрацювати матеріал за підручником. https://pidruchnyk.com.ua/1237-ukrliteratura-avramenko-11klas.html , стор.25-27

2.Виконати завдання

- № 7 стор.27 ( питання 1-4, 6)

Урок № 5

Тема : Євген Плужник. Один із провідних поетів «розстріляного відродження». Його творча біографія, трагічна доля. Сповідальність, ліричність, філософічність лірики.

1.Опрацювати підручник О.Авраменко , Українська література 11 клас» https://pidruchnyk.com.ua/1237-ukrliteratura-avramenko-11klas.html , стор. 29- 33

2.Скласти анкету письменника

Справжнє ім’я - Євген Павлович Плужник

Псевдонім - Кантемирянин

Дата народження - 26 грудня 1898 року

Місце народження - слобідка Кантемирівка Богучарського повіту Воронезької губернії в сім’ї дрібного торгівця

Громадянство - українець

Сімейне становище - одружений (Галина Коваленко)

Рід діяльності – поезія, проза

Світоглядні позиції - імпресіоніст, філософ, співець гуманізму

Творча спадщина - збірки «Дні», «Рання осінь», Рівновага», «Вибрані поезії», «Поезії», п’єси «Професор Сухорат» (1928), «У дворі на передмісті» (1929), роман «Недуга» (1929), переклади російських класиків; словник «Фразеологія ділової мови»

Жанри творів - поезії, прозові п’єси, роман, переклади, словник

Основні мотиви поезій - єднання людини з природою, мотив любові, творчості, зневіри, втоми

Дата і причина арешту - 4 грудня 1934 р.

Вирок - смертна кара, яку було змінено на 10 років ув’язнення

Дата і місце смерті - 2 лютого 1936 р., Соловки

3.Написати твір-роздум на тему:

"Людське життя для історії — це тільки мить, а для людини — піт праці і кров боротьби, це радощі й страждання".

Тема : «Київські неокласики»

Урок № 6

Тема : Група «київських неокласиків». Їхнє творче кредо, орієнтація на традицію, класичну форму вірша. Різногранний творчий шлях М.Рильського, рання творчість. Філософічність, афористичність його лірики. Мотиви пошуків душевної рівноваги, краси в житті та в душі, вітаїзм, сповідальність, життєлюбство.

1.Опрацювати матеріал за підручником. https://pidruchnyk.com.ua/1237-ukrliteratura-avramenko-11klas.html , стор.35-38

2.Переглянути https://www.youtube.com/watch?v=52GPRJ6V3hI «Київські «неоксласики». Максим Рильський»

3.Прокоментуйте висловлювання про Максима Рильського. ( письмово)

«Все для людини і завжди з людиною — цей заповіт Рильський проніс крізь бурю і сніг, крізь усе своє життя». (М. Стельмах)

Урок № 7

Тема : Захоплення красою й величчю світу (*«Солодкий світ!..»). Сонет «У теплі дні збирання винограду» – вишуканий зразок неокласичної інтимної лірики. Краса природи, краса людини та її почуттів. Звернення до античних образів

1.Опрацювати матеріал за підручником. https://pidruchnyk.com.ua/1237-ukrliteratura-avramenko-11klas.html , стор.39-41

2.Виконати тести стор.41(1-3, 10 )

Урок № 8

Тема : Тестування за творчістю М. Семенка, П. Тичини, Є. Плужника, М. Рильського.

1. «Розстріляне відродження» - це

а) літературне угруповання в) літературно-мистецька течія

б) літературна організація г) назва літературного періоду

2. Літературну дискусію 1925-1928 р.р. започаткував:

а) М. Семенко в) П. Тичина

б) М. Хвильовий г) М. Зеров

3. Заперечував класичну спадщину, намагався зруйнувати всі традиції:

а) авангардизм в) футуризм

б) імпресіонізм г) неокласицизм

4. Яскраво виражені урбаністичні мотиви звучать у поезії М. Семенка

а) «Бажання» б) «Місто» в) «Запрошення»

5. Найкращим кларнетистом Тичина став:

а) в монастирському хорі в Чернігові

б) Чернігівській духовній семінарії

в) Київському комерційному інституті

г) в Академії наук УРСР

6. «Феномен Тичини – феномен доби», - так сказав про поета:

а) В. Стус в) М. Рильський

б) М. Семенко г) Є. Маланюк

7. Кларнетизм:

а) літературний рід в) стиль лірики

б) художній засіб г) мистецький напрям

8. Під впливом поезії М. Вороного «Блакитна Панна» П. Тичина написав вірш:

а) «Ви знаєте, як липа шелестить» в) «О панно Інно»

б) «Арфами, арфами» г) «Пастелі»

9. В Київському музеї-квартирі П. Тичини працювала дочка:

а) М. Вороного в) М. Рильського

б) Інни Коновал г) Поліни Коновал

10. Установіть відповідність

Художній образ	Назва твору
1. старі гаї	А «О панно Інно…»
2. горобина ніч	Б «Пам’яті тридцяти»
3. зимовий вечір	В «Одчиняйте двері…»
4. перламутровий плач	Г «Арфами, арфами…»
	Д «Ви знаєте, як липа шелестить…»

11. М. Рильському присуджувалися премії:

а) Нобелівська в) імені Тараса Шевченка

б) Сталінська г) Ленінська

12. «Гроно п’ятірне нездоланих співців» складали:

а) Е. Плужник г) Зеров

б) М. Рильський в) П. Тичина

д) Ю. Клен є) М. Драй – Хмара

13. Він навчався в гімназіях Воронежа, Богучара, Ростова, Бердянська, і це дало йому змогу добре орієнтуватися у світовій культурі:

а) П. Тичина в) М. Рильський

б) Є. Плужник г) М. Филипович

Українська мова

Посилання на підручник «О.Заболотний ,Українська мова, 11 клас»

https://pidruchnyk.com.ua/466-ukrayinska-mova-zabolotniy-11-klas.html

Тема : Морфологічна норма

Урок №1

Тема: Прикметник. Відмінкові закінчення прикметників

1.Опрацювати матеріал за підручником «О.Заболотний ,Українська мова, 11 клас» https://pidruchnyk.com.ua/466-ukrayinska-mova-zabolotniy-11-klas.html , параграф 5 , стор.23-26

2.Виконати тестові завдання 42 ,стор.27

Урок №2

Тема: Вищий і найвищий ступені порівняння прикметників

1.Опрацювати матеріал за підручником «О.Заболотний ,Українська мова, 11 клас» https://pidruchnyk.com.ua/466-ukrayinska-mova-zabolotniy-11-klas.html параграф 6, стор. 28-31

2.Виконати тестові завдання 56 ,стор.27

Урок №3

Тема: Синонімічні способи вираження різного ступеня ознаки, використання прислівників, вживання прикметникових суфіксів і префіксів зі значенням суб’єктивної оцінки .

Урок №4

Тема: Прикметники, що перейшли в іменники.

https://www.youtube.com/watch?v=Fjxb4MDyF1E

Прикметники можуть утрачати здатність виражати ознаки предмета і набувати здатності називати предмети і явища. Такі прикметники переходять в іменники. У мовленні вони вживаються для називання осіб або предметів і можуть мати при собі означення.

ПОРІВНЯЙТЕ: черговий учень — старанний черговий; хворий юнак — слухняний хворий; вихідний день — очікуваний вихідний. Перехід прикметників в іменники, або їх субстантивація , відбувається тоді, коли прикметники втрачають власні ознаки й виконують функції іменників, виступаючи в реченні в ролі підмета чи додатка. Субстантивовані прикметники відповідають на питання хто? що?

Субстантивація буває п о в н о ю , коли прикметник постійно вживається в ролі іменника: набережна,лісничий, пальне, їдальня, учительська, колискова, ставши власне іменником прикметникової форми.Сюди належить велика група власних географічних назв і прізвищ:Рівне, Лебедин, Львів, Грозний,Гур’їв, Коцюбинський, Підмогильний. Багряний та ін. При неповній субстантивації прикметники поряд з власною функцією (означення або іменна частинаскладеного присудка) можуть вживатися й у ролі іменників (підмета або додатка): майбутнє, сучасне, прийдешнє, зовнішнє, вчений, старший, молодий, посівна, військовий, пернаті, диспетчерська, пряма, дотична.

Домашня робота .

1. Перепишіть, уставляючи пропущені літери. Якими частинами мови є ці слова в реченнях?

1.І тільки той, у кого серце чуле, хто вміє бер..гти своє м..нуле і вміє шанувать своє сучасне, лиш той майбутнє вивершить прекрасне 2. Треба було б хворому пер..д сном дати калини з медом 3. Два недужих сіли й казан борщу з’їли. 4. Був у Кощія гаманець, у нім повно золотих .

2. Визначте і підкресліть слова, які з прикметників перейшли в іменники.

1.Не скупий володіє багатством, а воно ним. 2. Потрібний, як лисому гребінь. 3. Це такий, що не уступить ні кінному, ні пішому . 4. Вперед мерщій, вперед, мій карий 5. І для любої розмови мила вийшла на поріг .6.Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє 7.Хіба минає все минуле? 8.Не забувайте незабутнє… І не знецінюйте коштовне. Не загубіться у юрбі. Не проміняйте неповторнена сто ерзаців у собі!. 9.Старі правду кажуть: два хитрихмудрого не переважать.

1.Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє (О. Довженко). 2. Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі (Л. Костенко). 3. Ситий голодного не розуміє (Нар. тв.). 4. Зорі сяють, серед неба горить білолиций (Т. Шевченко). 5. Ми — не безліч стандартних «я», а безліч всесвітів різних (В. Симоненко). 6. Лимонний сік вечірньої зорі у лютому над Києвом розлито (Є. Гуцало). 7. Йде весна запашна, квітами-перлами закосичена (П. Тичина).

3.Напишіть вільне есе про свою заповітну мрію.

Урок №5

Тема: Прислівник. Ступені порівняння

1.Опрацювати матеріал за підручником підручником «О.Заболотний ,Українська мова, 11 клас» https://pidruchnyk.com.ua/466-ukrayinska-mova-zabolotniy-11-klas.html параграф7 , стор. 33-34

2.Виконати тестові завдання 66 ,стор.35

Урок №6

Тема: Числівник.

Виконати :

1. Знайдіть у мережі Інтернет десять приказок або прислів’їв, що містять числівники; десять назв пісень, кінофільмів або художніх творів з числівниками. Запишіть їх.

2. Запам’ятайте слова О. Довженка, що стали афоризмами і прокоментуйте один із них .

• Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий — зорі.

• Народ, який не знає своєї історії, є народом сліпців.

• Життя таке коротке. Поспішайте творити добро.

• Лише сильним дано право на безсмертя.

• Вiйну називають мистецтвом. Вона таке ж мистецтво, як шизофренія або чума.

Урок №7

Тема: Складні випадки узгодження й відмінювання числівника

1.Опрацювати матеріал за підручником https://pidruchnyk.com.ua/466-ukrayinska-mova-zabolotniy-11-klas.html параграф 8,9 , стор. 36

2.Виконати тестові завдання 81 ,стор.39

3.Виконати тестові завдання 98 ,стор.44

Шукати в цьому блозі

Українська мова

«Поза межами болю». Переказ твору О. Турянського.

МОКІЙ

Домашнє завдання

Подорож коридорами гімназії

Тема: Контрольна робота за темою «Прозове розмаїття».

Тема: РМ.

НАПИСАТИ « Лист улюбленому літературному герою»

Джерела новели “Дитинство”

Цитатна характеристика персонажів новели “Дитинство”

Скорочений переказ новели “Дитинство”

Коментарі

Дописати коментар

Популярні дописи з цього блогу